«Сумна «Країна» у години скрут». З’явився новий україномовний тижневик
Так, цей рядок із Жаданового вірша пасує до журналу, котрий нещодавно вийшов на вітчизняний ринок преси. В рубриці «Підслухані розмови» відвідувачі доволі життєствердно торгуються за труни й вінки, мимохіть перемиваючи й політичні кістки.
«Країну» спеціально для ZaUA.org читав: Тарас АНТИПОВИЧ
Так уже в нас повелося, що україномовні тижневики – це завжди шанс ступити на Via Dolorosa (шлях скорботний). Пригадаймо, як безславно ґиґнув Кривенковий «ПіК», як розбився, так і не набравши висоти, «Новинар». Не вельми благополучна траєкторія і в «Українського тижня».
Навіть фінансований олігархами «Главред» на межі закриття. Усе це, я підозрюю, – якісь метафізичні штуки, тому облишимо їх для більш утаємничених авторів.
Варто лишень зазначити, що згадані часописи стартували в далеко не такі суворі часи, як теперішній. «Країні» буде важко.
Журнал породила видавнича група «Нова інформація», яка з 2005 року видає «Газету по-українськи». Головний редактор – той таки досвідчений Володимир Рубан. І, судячи з двох перших чисел, у межах свого life-формату тижневик зроблений якісно.
В об’єктиві – людина, взята точно за Достоєвським – «з усіма її почісуваннями».
Проблема лише в тому, що за стилем матеріалів журнал не далеко втік від матриці «ГПУ». Збіднена мова. Зацикленість на житейських історіях. Домінування суто розважального типу інформації.
Явно не інтелектуальний The New Yorker. Зате «Країна» - це точна фотографія, відбиток нашого суспільства.
Варто відзначити продуману до деталей структуру з безліччю цікавих доповнюючих основний матеріал вставок і несподіваних рубрик. Наприклад, рубрика «Річ», де зображено предмети, котрі навівають ностальгію, і коротенький опис того, що ця штука значила для радянських людей.
В одному з пілотів я довго роздивлявся радянський радіоприймач ВЕФ. В стилістиці оформлення вбачається відгук російської версії культового журналу Esquire.
Реверанс у бік інтелігентної публіки проявився через відсутність сюжетів у стилі «убив-закопав», якими не гребує «Газета по-українськи». І через присутність на шпальтах письменників у ролі героїв та авторів.
Дещо спрощуючи, «Країна» - це «ГПУ» з цікавішою версткою і фотками, та ще й для читачів, більш освічених, ніж пересічні мешканці сіл.
Редакція подбала, щоби стартові числа були насичені «цвяхами».
У №1 (15 січня) це, як мінімум: інтерв’ю з продавчинею секс-шопу (ось вони – почісування); нарис Андрія Бондаря про польського наркодилера Марека, чий цивілізаційний вплив давно вийшов за межі професії; російський прозаїк Віктор Єрофєєв власною персоною; фахова кухня майже сліпого київського дизайнера Сергія Єрмакова.
Печаль числа – інтерв’ю з головою асоціації сомельє України, котрий повідав, що українці пристойного вина не п’ють, але однак опинився на обкладинці.
Печаль 2-го числа (29 січня) також винесена на обкладинку. Це письменник Олесь Ульяненко, що живе в квартирі без меблів, а жінки не хочуть від нього народжувати.
Люблю його інтерв’ю за сміливий психічний ризик. Але в цьому випадку інтерв’юер особливо глибоко занурилася в буремну душу лауреата малої шевченківської премії. Треба визнати, там дуже незатишно.
А ще більш пронизливі фото. Улян як обличчя «Країни» (і країни загалом) вельми невипадковий, навіть симптоматичний.
Можливо, він – живий докір цьому світові. Однак чи варто аж так «роздягати» героя інтерв’ю?
Колумністом другого числа виступив Юрій Андрухович із цілком доречною апологією переможеного Президента. Серед інших «цвяхів» - саманний будинок, зведений у Києві, самурайські одкровення Ірини Хакамади й матеріал Віталія Жежери про чоловіка Лесі Українки Климентія Квітку.
Жежера, знаний багатьом за колонками в «ГПУ», володіє рідкісним, як для журналіста, даром доброти.
Крім того, смак дозволяє йому точно обирати інтонацію і делікатно оперувати інтимною агіографією класиків.
Потішив нестандартний підхід до стандартної рубрики «Дати». Одна з інформацій у ній: 4 лютого 1974 р. дворічний шимпанзе на прізвисько Нім Чімскі показав перше слово мовою глухих - «пити». Подальші успіхи примата були ще більш вражаючими.
Житейську «родзинку» журналісти «Країни» розгледіли і в пенатах смерті. Так, рубрика «Підслухані розмови» ґрунтується на почутому в магазині підприємства ритуальних послуг.
Відвідувачі доволі життєствердно торгуються за труни й вінки, мимохіть перебираючи й політичні кісткіи «Тимошенко – сволочь», а гривня «після виборів впаде, як піть дать».
До речі, використання суржика – як на мене, одна з позитивних спадковостей, що дісталися журналові від «ГПУ».
В усьому ж іншому «Країні» варто спробувати дистанціюватися від стилістики щоденної газети для села. Тим більше що творці видання орієнтуються на аудиторію з вищою освітою, яку не злякаєш ні «дискурсом», ні «гламуром».
