Як вберегти українську в умовах президентства Януковича. Починай з себе
Фактично нема сумнівів, що в другому турі президентських виборів перемагає Янукович. Його однопартійці-регіонали послідовно заявляють про надання російській мові статусу другої державної в Україні. Настають важкі часи - як у цій ситуації має діяти кожен з нас? Правильний приклад поведінки продемонстрували сіоністи.
Читайте про методи, за допомогою яких купці рішуче налаштованих активістів вдалося відродити і зробити державною мовою іврит, яким євреї не розмовляли протягом ДВОХ ТИСЯЧ РОКІВ.
Автор: Іван МЕЛЬНИК
Замість передмови
Приблизно 65% населення Ізраїлю вважають іврит своєю рідною мовою – це дуже непоганий показник для країни, де 25% громадян – араби. І мало хто знає, що якихось сто років тому на івриті НЕ РОЗМОВЛЯЛА ЖОДНА ЛЮДИНА У СВІТІ.
Однак євреї доклали титанічних зусиль, щоб оживити мертву мову іврит. Чому? Тому що усвідомили – для існування окремої єврейської держави необхідна окрема єврейська мова.
Варто відзначити, що на відміну від виборів п’ятирічної давнини, Янукович цього разу розігрує мовну карту значно обережніше, особливо якщо йдеться про загальнонаціональну аудиторію чи західних кореспондентів.
Однак перед східним електоратом він не тушується: 2 лютого в Єнакіїві пообіцяв прийняти закон про мову і гарантувати йому застосування «в усіх сферах життя».
Під час написання статті автор ставив перед собою дві мети. Перша, досить-таки ефемерна, – спробувати пояснити панам регіоналам, чому політична сила, яка хоче зміцнювати свою владу, повинна зміцнювати національну мову.
Причому пояснити не на традиційних для націонал-патріота гаслах і закликах, а на цілком раціональному фактажі – адже кому-кому, а євреям навряд чи можна закинути нераціональність чи непрактичність.
Регіоналам варто вже зрозуміти: атака на українську мову – це атака на владні повноваження, які вони хочуть мати в Україні.
Інша справа – люди, які досі живуть в неіснуючому СРСР, чи російська п’ята колона, яка хотіла б бачити замість українського президента намісника малоросійського краю. Але це протиріччя мирним шляхом не розв’яжеш: або вони, або ми.
Друга мета – окреслити рубіж «мовної оборони» для україномовних українців. Протягом останніх п’яти років влада, хай аморфно й непослідовно, але сприяла українізації України.
Зараз існує загроза реваншу – і головна атака на українську мову розгортатиметься на офіційному рівні. А саме - запровадження російської як регіональної – якщо не де юре, то де факто, витіснення української мови зі сфери освіти та ЗМІ, русифікація держуправління тощо.
Перші ластівки в цьому напрямку вже полетіли: Конституційний Суд днями скасував постанову Кабміну, за якою в робочий час педпрацівники повинні застосовувати українську мову.
Протидіяти доведеться асиметрично. І тут досвід євреїв, які починали відроджувати іврит в умовах британського володарювання та домінуючого оточення арабів, також може виявитися вельми корисним.
"Ієгуді, дабер іврит!
Відродження івриту в якості національної мови євреїв – лінгвістичний, соціальний та політичний феномен, який не має аналогу в світі.
Мова, на якій розмовляли ветхозавітні пророки іудеїв, і якою написаний Ветхий Завіт, почала витіснятися із вжитку у першому столітті до нашої ери.
До другого століття вже нашої ери арамейська, що прийшла їй на зміну, та іврит функціонували паралельно (доказом цього стали знамениті кумранські рукописи, написані здебільшого на івриті, і частково – на арамейській та грецькій).
Після цього іврит фактично повністю перестав вживатися євреями для повсякденного спілкування. Єдина комунікативна сфера, яка залишилася за цією мовою, - це Ветхий заповіт, релігійні тексти рабинів та коментарі до них.
У лінгвістиці мови з таким ареалом вжитку називаються мертвими. Іврит був мертвим приблизно два тисячоліття.
Показово, що будь-яка «молода» нація, яка у 18-19 столітті почала розвивати власну мову, мала «стартові позиції» на порядок кращі, ніж їх мав іврит в якості гіпотетичної державної мови. Євреї ж не спілкувалися на івриті ВІКАМИ.
Більше того, вони віками розмовляли на зовсім інших мовах: на зміну арамейській прийшла мова ладіно (видозмінена іспанська) для євреїв-сефардів, а після їх вигнання з Іспанії домінуюче становище зайняв ідиш, яким говорили євреї-ашкеназі.
Уявімо собі, що єврейські націоналісти (сіоністи), які в 19 столітті поставили собі за мету відродження держави Ізраїль на землях біблійних предків, керувалися б тією ж аргументацією, яку зараз частенько експлуатують прихильники «двох державних» мов в Україні.
Мовляв, навіщо нам втрачати спорідненість з такою потужною культурою, як російська німецька? Адже ідиш – цілком розвинена мова, нею розмовляють мільйони євреїв, вона широко застосовується на всіх комунікативних рівнях – від торгу на базарі до красного письменства.
Не подобається німецька – можна взяти будь-яку іншу поширену мову, адже географія розселення євреїв давала таку можливість. І це було значно простіше й функціональніше, ніж реставрувати архаїчний іврит, де маса слів була просто відсутня.
Все це так, якщо не брати до уваги одну важливу обставину. Сіоністи хотіли не просто мову для всіх євреїв– вони хотіли нову державу.Для цього була потрібна не запозичена, а своя власна мова.
І на цю роль найкраще пасував не ідиш, сефардська ладіно чи навіть російська (були й такі ідеї), а саме іврит. Мертвий, архаїчний – але свій.
Неймовірний, але факт: цю істину не просто збагнув першим, але й втілив у життя один-єдиний чоловік. Його звали Лазар Бен Ієгуда – під цим іменем він назавжди ввійшов у історію не лише єврейського народу, але й світової лінгвістики як провідник єдино відомої трансформації мертвої мови в живу.
Саме він сформулював гасло, під проводом якого іврит «воскрес із мертвих»: Ієгуді, дабер іврит! Євреї, говоріть на івриті!
Реаніматор івриту
Лазар Іцхак Перельман (традиційне іудейське ім’я Бен Ієгуда, тобто «син Ієгуди» він взяв собі згодом) – майже наш земляк. Він народився в Російській Імперії, у містечку Лужки Віленської губернії (зараз це Вітебська область Білорусі).
Вчився в російській гімназії, але з трьох років – як це було прийнято в ортодоксальних євреїв – здобував освіту в початковій релігійній школі - «хедері», а потім і у вищій - ієшиві. Саме там він освоїв іврит - мову, відродження якої стало справою його життя.
Бен Ієгуді пророчили кар’єру рабина, але він вирішив здобувати світську освіту в Сорбонні, де закінчив медичний факультет. У Парижі Бен Ієгуда познайомився з ідеями сіонізму, але – найголовніше – тут він вперше усвідомив, що «мертвий» іврит може стати мовою спілкування для євреїв, що походили з різних етногеографічних груп.
У 1881 році – у віці всього лише 23 років – Лазар Бен Ієгуда їде до Палестини. В нього є надмета – іврит повинен стати мовою майбутнього Сіону, єврейської держави.
Цікаво, що джерелом натхнення для Бен Ієгуди послужив національний рух слов’янської Болгарії, яка саме в цей період вела активну боротьбу за незалежність від турків. Якщо болгари можуть, то хіба євреї, народ Книги, гірші за них?
Відроджувати іврит було надзвичайно складно.
Як правило, створення літературної мови базується на фольклорі та розмовній мові. На івриті не було ні того, ні іншого. Ба більше, в словнику не було слів на позначення елементарних побутових понять 19 століття – таких, як «праска» чи «меблі».
Чи не єдиний козир – єврейські діти традиційно отримували в дитинстві базову релігійну освіту, і тому знали принаймні тексти найголовніших молитов. Таких була приблизно половина від загальної кількості, відсотків двадцять могли читати тексти на івриті.
Втім, від «релігійного статусу» івриту для справи відродження мови була не тільки користь, але й шкода.
Так, першу газету Бен Ієгуди закрили через протести... ортодоксальних євреїв: вони вважали, що вживання мови «святих текстів» для світських потреб ганьбить іврит.
Три методи Бен Ієгуди
Найбільша заслуга Бен Ієгуди полягагає в тому, що він не просто зрозумів, що іврит треба відроджувати, але й сформулював ефективний план цілком конкретних дій, спрямованих на досягнення цієї мети.
Цей план включав три компоненти. Перший Бен Ієгуда назвав «іврит у домі». Відповідно до нього, відродження мови мало початися із її повсякденного вживання в побуті.
«Якщо мова, якою перестали розмовляти, може повернутися в якості розмовної мови окремої особи для всіх її життєвих потреб, це не залишає сумнівів у тому, що ця мова може стати розмовною мовою для суспільства».
Здавалося б, елементарна річ – але Бен Ієгуда сформулював украй важливий принцип, якого варто дотримуватися всім, хто переймається станом рідної мови. А саме – потрібно почати із себе і не зважати на навколишню ситуацію.
Ніхто не розмовляє на івриті? Ну й що – зате буду розмовляти я, а решта "підтягнеться". І Бен Ієгуда принципово переходить виключно на іврит – попри те, що багато його близьких просто не розуміли, коли він до них звертався. Але вже на пароплаві до Палестини знайшлися кілька людей, з якими він так-сяк зміг спілкуватися.
У дотриманні цього принципу Бен Ієгуда демонстрував справді ветхозавітний фанатизм. Так, він вирішив, що його син почне розмовляти саме на івриті – і заборонив матері і гостям звертатися до малюка будь-якою іншою мовою.
У своїй автобіографії син згадує, як одного разу батько прийшов додому і почув, як дружина наспівує дитині колискову своєю рідною російською. Бен Ієгуда впав у лють і з криками накинувся на дружину, довівши її до сліз.
А тепер уявімо собі, що ця історія сталася не з шановним іудеєм Лазарем Бен Ієгудою, а з українським буржуазним націоналістом Миколою Петренком із Тернополя.
Прийшов він додому, почув, як жінка співає дитинці колискову російською, і влаштував дикий скандал. Уявляєте, як змалювали б цю ситуацію «інтернаціональні» (читай, проросійські) ЗМІ? Як варварство і дикість «печерних» українців. А для євреїв ця історія – приклад самовідданості й принциповості. Що називається – відчуйте різницю.
Другий компонент «плану Бен Ієгуди» - «Іврит у школі». Ще навчаючись в російській гімназії, він звернув увагу на те, як різноманітні «інородці» долучаються до використання російської мови в процесі навчання – хоча їхня рідна мова зовсім інша.
«Іврит прийде із синагоги в дім навчання (релігійного – прим.), звідтти – до школи, а зі школи він прийде в дім і... стане живою мовою».
Тут Бен Ієгуда теж запропонував кілька унікальних як на той час методик.
По-перше, спілкування на івриті в школі мало бути тотальним (а українцям зараз хочуть довести, що коли вчитель говорить українською не лише на уроці, а й на перерві, - це погано).
По-друге, вивчення івриту відбувалося за принципом «іврит через посередництво івриту» - без застосування інших мов.
Вчителям було надзвичайно важко. Бракувало не тільки підручників, навчальних методик чи елементарних дитячих пісеньок – не вистачало слів, і вчителі іноді пояснювали учням те чи інше поняття жестами.
Але ентузіазм робив свою справу: вчителі брали підручник російьскої чи французької мови й використовували його як шаблон. А інтенсивне занурення в комунікативне середовище робило свою справу: за кілька місяців єврейські діти, що прибули до Палестини з різних кінців світу, вільно розмовляли між собою не тільки на освітні, а й на побутові теми.
Слова, слова, слова
Про третю складову плану Бен Ієгуди під назвою "Слова, слова, слова" варто поговорити окремо. Коли Бен Ієгуда повністю перейшов на іврит, він дуже швидко усвідомив, що мова, якою не говорили дві тисячі років, не має дуже багатьох слів.
Потрібен був словник – причому не тільки «старого» івриту, але й нового, того, який народжувався щодня в процесі побутового спілкування та освіти.
І Бен Ієгуда створив такий словник – 17-томний «Повний словник стародавнього і сучасного івриту». Це була колосальна праця – іноді на неї йшло по 18 годин в день.
Завершити її Бен Ієгуда не встиг – через три десятиліття після його смерті словник закінчили дружина і син. Однак цей справді монументальний лексикографічний доробок став фундаментом для майбутнього розвитку мови іврит на наступні десятиліття.
Зрозуміло, що придумувати всі «неіснуючі» слова самостійно Бен Ієгуда не міг.
І заснував у 1890 році Раду івриту (сьогодні це Академія мови іврит) – організацію, яка зайнялася пошуком, відбором і затвердженням нових слів. Першими членами Ради стали вчителі – кожен сільський викладач міг винаходити слова за власним смаком і надавати на загальний розгляд.
Сучасний результат цієї роботи – тисячі нових слів, десятки тисяч словотвірних похідних, понад 100 тисяч технічних термінів, яких в архаїчному івриті просто не існувало.
Про це варто пам’ятати українцям – і не реагувати, якщо комусь із російськомовних «братів» не до вподоби «слухавка» чи «хмарочос».
Крім роботи над словником, Бен Ієгуда став одним з піонерів ще одного напрямку – друкованої періодичної преси на івриті. Заснована ним газета Hatzvi («Олень») мала все ту ж мету – створити ще одну «площину» спілкування на івриті, але для дорослих. Це було не перше видання мовою іврит, але й тут Бен Ієгуда запровадив кілька новацій.
По-перше, його видання орієнтувалося на подачу новин, а не на розмірковування на ту чи іншу тему. Тобто, воно було цікаве ширшій аудиторії. По-друге, його відрізняла низька ціна. І нарешті, газета допомагала вивчати мову – в ній регулярно друкувалася підбірка нових слів.
Як видно, «план Бен Ієгуди» стосувався розвитку мови як такої. Однак паралельно з цим сіоністи вели постійну роботу над здобуттям офіційного статусу для івриту.
В 1914 році іврит запроваджено у школах всіх рівнів. У 1923 він стає офіційною мовою Палестини – на додаток до англійської та арабської. Показово – спочатку мова, і лише потім, в 1948 році - держава. Самі євреї вважають, що запровадження івриту стало одним з головних чинників створення майбутньої держави Ізраїль.
Результатом діяльності Бен Ієгуди став неймовірний і безпрецедентний факт: за 40 років, період життя одного біблійного покоління, мертва мова іврит увійшла в усі без винятку комунікативні сфери – від побутової до офіційної.
І сьогодні навряд чи хтось при здоровому глузді стане заявляти, що іврит – мова непотрібна, що вона застаріла назавжди і ніколи не буде сучасною, що вона відриває євреїв від тих культур, з якими вони були споріднені протягом століть і які збагачували своїм талантом... Тобто, саме те, що чуємо ми від апологетів російськомовності в Україні.
Українцю, говори українською!
Приклад «відродженого івриту» є дуже цінним для України. Не лише тому, що показує, що треба робити – а й тому, що переконливо свідчить, що цей шлях веде до успіху.
Якщо адаптувати три пункти «плану Бен Ієгуди» до українських умов, то вимальовуються такі напрямки дій.
Перший – розмовна мова має бути українською. Типовий для СРСР білінгвізм українців призвів до того, що вони у ряді ситуацій «рефлекторно» переходять на російську. Наприклад, в сім’ї люди розмовляють українською, а на роботі з колегами (такими ж україномовними) – російською.
Тут є досить ефективний рецепт: для початку переходити на українську в усіх ситуаціях «розмови з чужими» - з продавцем, кондуктором, перукарем тощо. Другий етап – перехід на українську з тими російськомовними друзями чи колегами, які знають українську мову.
Так, попервах у білінгвів неминуче виникатиме психологічний дискомфорт. Але пам’ятаймо, що на відміну від Бен Ієгуди, в Україні немає людей, які б зовсім не розуміли української.
Ми в себе в дома – тому розмовляймо так, як зручно нам, а не нашому співрозмовнику.
Другий напрямок – школа. Тут вже було зроблено дуже багато: обов’язковий іспит з української мови у виші (та обов’язковий тест незалежного тестування) зробили для справи українізації більше, ніж тисяча фольклорних фестивалів разом узятих.
Однак саме тут криється найбільша загроза реваншу: якщо з запровадженням російської в якості другої державної «регіонали» навряд чи впораються, то «відкрити шлюзи» русифікації в школах вони цілком можуть.
Тут головне завдання покладається на проукраїнські сили у владі – за кожну позицію в освітньому статусі української мови вони мають стояти насмерть.
Третій напрямок – словники. 11-томний «Словник української мови» був (і залишається) колосальною працею, але період його «експлуатації» - в тому числі й перевидання з «косметичними» доповненнями – пора завершувати.
Настав час нового масштабного лексикографічного проекту. І тут теж можна взяти приклад з Ізраїлю – Академія івриту, починаючи 1977 року, відстежує слововживання в усіх сучасних літературних жанрах – від художньої літератури до публіцистики. І за рахунок цього поповнює словниковий запас мови.
Сучасні комп’ютерні технології індексації тексту та пошукові механізми на кшталт того ж Google відкривають дуже широкі можливості, про які лексикографи не могли й мріяти ще років десять тому. Можна визначати не просто слово та його значення, але й всі випадки вживання цього слова у всіх контекстах чи стилях – при наявності значної бази оцифрованих текстів.
На жаль, сподіватися на те, що цю роботу візьме на себе Академія наук (як це було із 11-томним СУМом), не доводиться – там зараз панує повна летаргія. Однак в Україні достатньо потужних університетів, де могло б сформуватися ядро подібного проекту.
Який, до речі, міг би претендувати й на грантове фінансування, й на «гуманітарну» підтримку того ж Google, скажімо. Якщо взятися за справу з ентузіазмом, нічого неможливого немає – Бен Ієгуда це переконливо довів.
На завершення хочеться сказати таке. Своя мова – не примха твердоголових націоналістів. Це ключовий елемент здобуття народом політичного статусу – тобто, його перетворення в націю. Романтика й ідеалізм – лише зовнішні сторони, оболонка.
Натомість у фундаменті лежить чітка й раціональна прагматика. Її суть проста: хочеш мати власну державу – розвивай і підтримуй власну мову. Ізраїльтяни переконливо продемонстрували, як це треба робити. І буде дуже прикро, якщо новообрана українська влада своїми діями продемонструє, як цього робити не треба.
