Фінанси місцевих рад вкрав Кабмін. Як змінити систему? (+ТРЕШ_ІНФОГРАФІКА)
Місцева влада шокована: в неї начебто і є сякі-такі гроші, а використати їх ніяк - Кабмін Тимошенко взяв із Держказначейства чужі гроші і потратив у власних цілях. А між тим Казначейство - це організація, котра контролює надходження і видатки державних грошей.
Із казною розбирався: Тимофій КРАМАРІВ
Громади в паніці почали подавати судові позови. Але марно, гроші вернути ніяк.
У Черкасах служителі Феміди визнали Казначейство винним в затримуванні платежів міської влади. З іншого – змушувати казначеїв погасити борг суд не став.
Ми дослідили, як потрібно змінити систему, аби цього не повторювалося.
Всупереч здоровому глузду і світовій практиці наше Казначейство контролює не тільки гроші уряду, а й місцевих бюджетів.
Якщо розпоряднику коштів (Кабмін, міська, обласна рада тощо ) потрібно 100 гривень на зарплати, то казначеї мають проконтролювати, чи передбачені ці 100 гривень в бюджеті.
Якщо немає, то для перерозподілу ресурсів потрібен чи не окремий дозвіл Кабміну.
Частина податків - зокрема податок на доходи фізичних осіб i доходи від реалізації комунального майна - згідно з Бюджетним кодексом, мають залишатися «на місцях».
Проте насправді усі гроші йдуть в Київ.
І звідти, з єдиного котла казначейського рахунку той чи інший регіон уже отримує гроші назад у свій бюджет.
Головна проблема в тому, що саме Держказначейство визначає пріоритетність витрат.
Теоретично це має виглядати так.
Прийшло 100 грн податку на доходи фізосіб з області А, і вони автоматично перекидаються назад на зарплати лікарям і вчителям. Але якщо в цей же час не вистачає ресурсів на зарплату народним депутатам - яка виплачується із державного бюджету - то ці зароблені областю 100 грн можуть піти в інше місце.
Тобто губернатор чи міський голова не має гарантій, що, перерахувавши в центр певну суму, уже завтра зможе нею користатися.
Що сталося з місцевими коштами (КЛІКАБЕЛЬНО):
Колишній перший заступник Сумського губернатора з фінансових питань, а нині головний науковий консультант Інституту законодавства ВP, професор Олександр Кириченко розповідає ZaUA.org, що в «дореволюційні» часи – за Кучми – попри те, що механізм роботи казначейства був фактично таким же, як сьогодні, питання недоотримання власних коштів регіонами не поставало з двох причин:
«По-перше, чітко виконувався бюджет. Не можна сказати, що зовсім не було недобору податків. Проте контроль за видатками дозволяв тримати у залишку на єдиному казначейському рахунку завжди солідну суму власних коштів уряду, якої було би достатньо для покриття поточних витрат. І не залазити в кишеню місцевої влади.
Нині ж, коли в єдиному казначейському рахунку ледь більше 400 млн. грн. грошей Кабміну, звісно, цього не вистачає, і «позичають» у регіонів.
По-друге, працювала система кредитування. Якщо регіон виконав план, але так сталося, що в певний момент немає необхідної суми грошей, місцева рада із задоволенням оформлювала кредит у комерційному банку або під гарантії району чи області, або під заставу зобов’язань казначейства в майбутньому перерахувати ці гроші (векселів).
Чому із задоволенням? Тому що кредит брався переважно в місцевому муніципальному банку чи афілійованому з мером. Тобто прибуток – відсотки за користування кредитом – йшов до кишені керівництва міста».
Сьогодні ж, коли кредитування фактично згорнуто, в держбанках теж з грішми не густо (в тому числі і через величезні кредити Нафтогазу), місцеві органи потрапили в пастку. Вони заробили грошей, а витратити їх не можуть.
Як би мало працювати Казначейство при чинній схемі (КЛІКАБЕЛЬНО):
Головна ідея, яку озвучив колишній голова бюджетного комітету в Верховній раді, а нині Полтавський губернатор Валерій Асадчев – повернутися до банківської системи обслуговування місцевих органів влади.
«Якби у кожної громади був свій банк, або хоча б рахунок в банку, то ми б ефективніше розпоряджались коштами», - сказав голова ОДА ZaUA.org у розпал казначейського скандалу.
З регіону, мовляв, краще видно, на що спрямувати гроші в конкретний момент часу – на ремонт лікарні чи на прибирання снігу, на ліквідацію пожежі чи на надбавки вчителям.
Якби Держказначейство стало банком, вільні кошти не лежали б мертвим вантажем на рахунках, а приносили б прибуток.
Бюджетне законодавство дозволяє місцевим органам влади класти вільні гроші на рахунки в держбанки. Але – якщо вони доступні з рахунку казначейства. Якби податки та збори надходили одразу за банківським принципом, і вже в момент надходження починали заробляти, це дало б набагато більше прибутків.
До речі, відсутність права «прокручувати» залишки на рахунках з метою прибутку характерне лише для пострадянських казначейств.
У Франції та у низці інших країн західної Європи, а також у балтійських фінансових системах ефективне розміщення залишків задля отримання додаткового прибутку – це не право, а обов’язок казначейства.
Та для «центру» розширені права місцевої влади в казначейському питанні означали б втрату контролю над ситуацією.
«Концентруючи в одних руках всю повноту фінансової влади, ти замикаєш на собі всі «неофіційні виплати», а більш грубо – систему розкрадання.
Гроші на місця останнім часом повертаються лише за умови відкату в 50%. Певна річ, ресурс надходить в ті регіони, де є гарантія їх повернення нагору конкретному чиновникові.
Якщо система розпорошена на місцевому рівні - тобто коли кожен мер чи губернатор має свій рахунок - управляти цим із "центру" стане неможливо. Бо не буде з чого брати відкат – гроші просто не проходитимуть через Київ.
Для місцевої влади рахунки на місцях - це найкращий вихід, бо за рахунок «недограбування» вона отримує додатково за обсягом ще один бюджет. Тобто ефективність використання коштів зростає в 1,5-2 рази», - підраховує Олександр Кириченко.
В Україні викорінення посередника у вигляді центральної казни та «головних розпорядників» у Києві (за цієї системи місцеву лікарню фінансує місцева ж влада, а Мінфін лише доплачує різницю потреб) призвели б до значної економії.
Однак вона неможлива, бо той, хто сидить на грошах, не захоче з ними розлучатися. Більше того, щоб зробити систему ефективнішою, однієї лише децентралізації недостатньо.
Потрібно змінити всю систему фінансового управління в країні.
По-перше, розділити функції контролю за наповненням і видатками.
Тобто Мінфін має контролювати податкову, митницю та інших агентів зі збирання доходів, а також фінрозвідку, аби мати уявлення про те, де крадуть.
Йдеться про реальне розділення функцій регулятора комерційних банків і наглядача за державними фінансами й резервами.
Нацбанк має бути розділений на дві установи. Власне НБУ в цьому випадку повинен регулювати діяльність комерційних банків (як Держфінпослуг регулює страхові компанії чи НКРЕ – ринок електроенергетики).
Казначейство ж має отримати банківські атрибути – систему рахунків, права емісії тощо і золотовалютні резерви. І тоді, приміром, нестача коштів на казначейському рахунку (за умови відсутності зовнішнього і внутрішнього кредитування) могла б покриватися за рахунок золотовалютних запасів (тільки в кризу!) в межах повноважень одного органу.
Звісно, за умови контролю.
По-друге, всі видатки розвитку – дороги, будівництво, енергозбереження – вивести в окремі незалежні структури із власними рахунками, розширеними повноваженнями і вузькими цілями. Як на місцевому, так і на центральному рівні. Приміром, цільовий дорожній фонд чи енергетичний.
Ідеальна схема:
Це потрібно для того, щоб гроші на інвестиції, розвиток інфраструктури (податкові надходження, з яких формується бюджет розвитку – дивіденди, відчуження майна і земельних ділянок) йшли на місця не кандибобером через центр, а напряму. Завдяки цьому ми отримаємо економію, ефективність і більшу зацікавленість місцевої влади в наповненні таких бюджетів.
Наприклад, сьогодні бюджет розвитку «харчується» за рахунок продажу землі. Так от, такий окремий фонд разом із місцевою владою має визначити: цього року кошти від продажу землі ми «кидаємо» лише на водогін і ремонт доріг. Не беремо на це коштів з інших джерел, але і ці кошти не витрачаємо «наліво».
Такому проектові призначається зовнішній менеджер, зарплата якого залежить, приміром, від обсягів зекономлених ресурсів. Міська ж влада зобов’язується продавати землю лише з аукціонів, аби цей фонд наповнювався якнайкраще.
Тут звичайно, треба було б сказати ще про «політичну волю» до боротьби з корупцією. Хоча б до її мінімізації. Але доки система замикається нагорі - а від нулів, які проходять через руки кількох десятків людей, рябить в очах - говорити про те, що бюджетування працюватиме ефективно, годі.
Питання на, які ми не змогли знайти відповіді:
1. Хто з керівників уряду і Держказначейства персонально несе відповідальність за те, що у місцевих рад забрали гроші?
2. На які цілі Кабмін витратив чужі гроші з Казначейства?
Якщо у вас є додаткова інформація приєднуйтеся до нашого невеличкого розслідування і пишіть її в коментах.
