Попит на український метал зростає. Але нашу металургію це не врятує
Україна знову входить у фазу сприятливих умов для металургії - своєї основної експортної галузі. Але для динамічного зростання економіки цього вже буде замало. Нашій економіці потрібен інший локомотив - ним стане сільське господарство.
З металом працював: Тимофій Крамарів
Відновлення попиту на наш метал в світі, яке оптимістично закладають в усі прогнози чиновники з Мінекономіки, стане головним стимулом для продовження сировинного експорту, витискання металургами з держави останніх крихт допомоги та повного «забивання» на оновлення потужностей.
обладнанння
Аналітики водноголос кажуть: в металургів все більш-менш гаразд. У світі знову починають збирати автомобілі, будувати дороги, мости, трубопроводи, а значить – чекають нашого дешевого металу.
«Основне зниження виробництва металу в світі прийшлося на жовтень 2008 – квітень 2009 року. Спад виробництва був більшим ніж зниження попиту, тому швидко спорожніли запаси у трейдерів. Влітку 2009-го попит і виробництво вирівнялися, крім того, трейдери почали заповнювати склади. Восени голову підвели машинобудівники і забезпечили металургам реальний попит», - говорить аналітик компанії Phoenix Capital Олександр Макаров. За його словами, саме ціновий фактор ( українці постачають недорогий метал) зіграв визначну роль у тому, що українська металургія почала відроджуватися однією з перших. І може розраховувати на подальше зростання в 2010 р.
«Галузь в 2010 році відносно 2009-го продемонструє зростання в 10%, тоді як в пікові роки в нас був ріст не більше 5-6%. Але треба враховувати, що це зростання на фоні падіння у 30-40%», - говорить аналітик Андрій Герус з ІК «Concorde Capital».
Але не все так оптимістично з «локомотивом української економіки». І про це свідчить не надто весела подія котра сталася на початку 2010 року.
Маю на увазі продаж майже 50% акцій одного з флагманів вітчизняної металургії Індустріального союзу Донбасу росіянам.
Не вдаючись до підкилимних домовленостей про нових власників корпорації (чи нових партнерів Сергія Тарути та Олега Мкртчана замість Віталія Гайдука), можна сказати, що ця історія поставила кілька питань про український металургійний бізнес.
По-перше, невже ним не вигідно займатися, навіть будучи наближеним до влади, як Віталій Гайдук, що очолює групу радників прем’єра Юлії Тимошенко? (бо хто ж продає те, чим вигідно?)
По-друге, чи так уже важливо модернізувати власні виробничі потужності, чим активно займався ІСД в минулі роки? Чи не дешевше продовжувати витискати з купи металобрухту, якими є більшість українських меткомбінатів, дешеву сталь і далі?
По-третє, виходить, навіть пільги від держави, які так піарить уряд, не рятують? Можливо, рішення продати можна списати на величезні (за деякими оцінками, до $3 млрд.) борги ІСД, від яких один із співвласників хотів позбутися. Можливо, нестача власної сировини (проблема всіх металургів крім СКМ Рината Ахметова) і необхідність купувати залізорудний концентрат у Бразилії (хоч він і якісніший за вітчизняний) змусили на все плюнути, мовляв, надто вже схема мудрована, а віддача замала.
Відповідь, що лежить поза політичними мотивами операції, така.
Майбутнє за консолідацією в одних руках замкнутих циклів виробництва з усіма елементами – від власних вугілля, електроенергії та залізничного перевізника до банку і власне метзаводів.
Проте навіть за таких умов металургійний бізнес може стрімко втрачати свою прибутковість. Внутрішній ринок надзвичайно малий, лише 15% від всього виробленого металу. Він не розвивається через відсутність іпотечного кредитування, адже чи не головним споживачем металу були будівельники. Звичайно наші металурги можуть освоювати нові ринки збуту, і навіть є непогані шанси стати поставниками для будівництва під Олімпіаду 2014 в Сочі. Адже за словами експертів український метал туди легше доставляти ніж російський.
Але засадничо проблема не вирішується. Якщо світ накриє друга хвиля кризи з новим падінням попиту на метал модернізація виробничих потужностей вже не відбудеться ніколи. Сьогодні більшість металургів відмахуються: нема грошей, нема часу, нема можливостей, бо ми відновлюємося після попереднього падіння.
Але чи не мав би перший етап кризи навчити берегти кожен наступний день успішного зростання і конвертувати його у нові можливості у вигляді нових ліній, розширення асортименту продукції, зокрема, кінцевого прокату з високою доданою вартістю.
Виділення сьогодні максимально можливих коштів на модернізацію (якщо «на дні» вижили за мінімальних обсягів замовлень, то заради подальшого зростання можна й потерпіти, урізавши частину офшорних схем) дозволить в гіршому разі принаймні продатися в майбутньому за пристойні гроші, як це зробили в ІСД. А в кращому – конкурувати в світі не лише за ціною, але й за якістю.
Втім більш реальний інший сценарій розвитку подій – відхід металургії на другий план. В разі відсутності суттєвого попиту на світових ринках меткомпанії дешевшатимуть, консервуватимуться, поступово продаватимуться конкурентам.
Реальним локомотивом української може стати сільське господарство.
Більше того, воно навіть може замістити експортні надходження від металургії. Уже зараз (Держкомстат, 11 міс. 2009 р.) доля сукупного експорту продукції рослинництва, тваринництва, жирів і готових харчових продуктів (23,9% всього експорту) в грошовому вимірі співмірний з експортом чорних металів (26,1%). $8,5 млрд. до $9,3 млрд. відповідно.
За даними того ж Держкомстату, за 2009 рік, якщо брати обсяги всієї проданої промислової продукції, металурги скоротили свою частку з 24,3% у 2008 до 19,6%. А от питома вага харчопрому зросла з 14,2% до 18,5%. І вочевидь продовжуватиме зростати.
Харчі не обмежені різноманітними квотами. Харчами не треба так сильно, як металом, демпінгувати – щоб їх купували, вони мають бути смачні і якісні. Ухвалити необхідні закони і нормативи, а також закупити обладнання, яке б дозволило перевіряти сільськогосподарську продукцію на придатність до експорту в ЄС, відповідно до норм СОТ – в рази дешевше і швидше, ніж оновити десятки меткомбінатів. Якщо попит на метал може коливатися, то попит на їжу невпинно зростатиме .
Більше того, навіть глухе закриття російських ринків для нашого харчопрому не буде трагедією, адже Африка, Близький Схід і Середня Азія із задоволенням споживатимуть нашу їжу, тільки треба знайти сили і мужність визнати, що нам глибоко все одно, звідки в країну приходитиме валюта.
