Хто захистить Лівий Берег у випадку масштабної агресії зі Сходу (Частина 1)

Діючі сценарії, завдання Збройних сил (ЗСУ), а також потрібні сили і засоби визначені Стратегічним замислом, затвердженим у березні 2006 році президентом України – Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил.

На засадах цього документу, Міністром оборони затверджений Стратегічний план застосування Збройних Сил на 2006-2011 рр., а начальником Генерального штабу – формуляри бойових з’єднань і військових частин, у яких містяться їх завдання за визначеними сценаріями і штатний розклад.

Подивитися їх можна у журналі "Національна безпека та оборона" (№5 за 2008 рік) на сторінці 28.

Що ж це за сценарії?

1. Миротворчі операції.

2. Прикордонний конфлікт - як наслідок кризової ситуації в суміжній державі.

3. Загроза масового переходу державного кордону - як наслідок тієї ж причини.

4. Протидія міжнародному тероризму.

5. Допомога в ліквідації природних та техногенних катастроф.

Дуже показово, що серед цих сценаріїв відсутня пряма військова агресія іншої держави проти України. Певно, такий сценарій розцінюється державними керманичами як неможливий.

Чудово, чи не так ..?

Країна має під боком великого та агресивного сусіда:

- що має на території України потужну військову базу;

- збройні сили якого лише в прикордонних округах переважають всі сили ЗСУ разом узяті,

- який вустами своїх високопосадовців висловлює територіальні претензії до України;

- керманичі якого висловлюють сумніви в самому існуванні України як незалежної держави,

а наші керівники навіть не уявляють собі „чогось такого”! І навіть нещодавня військова агресія Росії проти Грузії, прямо біля наших кордонів, зовсім не змушує їх змінити свою думку ...

А сценарій прямої військової агресії, на відміну від п’яти вищенаведених, загрожує Україні не просто проблемами більшого або меншого масштабу. Він загрожує фундаментальному - самому існуванню України як держави.

Основні сценарії застосування ЗСУ визначають їх дислокацію. Чи, принаймні, мали б визначати. І тут в нас не менше цікавого.

З детальною структурою та дислокацією Сухопутних військ України ви можете ознайомитись нижче - на клікабельній карті. Детальна карта України зі шляхами сполучення наведена тут.

Якщо уважно подивитись, то можна побачити чимало цікавих речей.

1. Судячи з дислокації, єдине що насправді турбує наші Збройні Сили – відбиття масованого наступу сил НАТО з Заходу. Для цього лише на західному кордоні дислокуються три механізовані бригади та окремий механізований полк. В який сценарій застосування ЗСУ це вкладається – загадка...

2. Схід України прикривають лише ДВІ структурні одиниці Сухопутних військ. При чому одна з них (м. Суми) є частиною посилення і, в кращому випадку, зможе завдати ворогу втрат на рубежах висування. Якщо встигне розвернутись, звичайно.

Отже, більш-менш прикритим є лише Харків. А інші частини ЗСУ знаходяться на відстані в декілька сотень кілометрів.

3. Напрямок на Луганськ та Донецьк не прикриває ЖОДНА значна частина Сухопутних військ. Лише частини прикордонників та окремі підрозділи внутрішніх військ.

4. В Криму з’єднання Сухопутних військ України відсутні ВЗАГАЛІ. А це найбільш ймовірний район військового конфлікту між Росією та Україною.

Може, справа в якомусь особливому стратегічному задумі?

Структура і дислокація Сухопутних війська (карта КЛІКАБЕЛЬНА):

Може ми дозволимо ворогу зайти в країну, як Кутузов в 1812-у, а потім битимемо його в полі, поженемо через кордон та завершимо розгром на його території? Адже військова доктрина України не виключає перенесення військових дій на територію ворога...

Такий розрахунок взагалі є фантастичним: бити ворога в полі за його великої переваги в техніці, засобах ураження та живій силі - нонсенс.

Може, для нас не так вже й важливі ці східні міста?

Але залишати ключові міста Сходу ворогу взагалі є неприйнятним. Адже сучасні військові дії характеризуються саме боротьбою за оволодіння ключовими населеними пунктами.

Саме оволодіння / утримання ключових міст зараз є ключем до перемоги. Тоді як дії в полі не мають принципового значення, якщо збережені ключові міста та військові сили.

Тоді, можливо, справа в розрахунку на мобільність Сухопутних військ? Давайте трохи порахуємо.

Будемо використовувати нормативи діючого Бойового уставу Сухопутних військ (БУСВ) Росії. Вони не відрізнятимуться принципово від українських та дозволять уявити можливості військ ймовірного супротивника.

Отже, відповідно до БУСВ Росії, середня швидкість танкових та змішаних колон на марші становить 25 – 30 км/год. При чому середня швидкість маршу обраховується так:

Vср = S / T,

де:

Vср – середня швидкість, км/год;

S - пройдений (запланований) шлях, км;

Т – загальний час руху, год.

Відповідно до того ж документу, величина добового переходу може становити до 250 км. При чому безпосередній час руху - не більше 12 годин на добу, виходячи з збереження боєздатності водійського складу. Інший час є необхідним для обслуговування техніки, відпочинку особового складу та приймання їжі.

Відстань до Луганську для 93-ї окремої механізованої бригади (Дніпропетровська область) - найближчої до східного кордону - становить 400 км.

Отже, час, необхідний бригаді для маршу, з урахуванням часу підготовки, необхідних проміжних зупинок та часу розгортання в бойові порядки на новому місці, становитиме близько 2-х діб.

І це мінімальний термін, тому що необхідно враховувати щонайменше ще три фактори.

1. Необхідність мобілізації. Річ в тім, що ця бригада не належить до Об'єднаних сил швидкого реагування (ОСШР - загалом складають 29 тис. осіб або 30% бойового складу ЗСУ), тож вона укомплектована по особовому складу лише відсотків на 70. Теоретично.

Отже, вона має спочатку відмобілізуватись до нормального штату, а потім вже висуватись. Робота з мобілізаційним резервом в ЗСУ майже не ведеться. Отже, скільки це потребуватиме часу – 3 дні, тиждень чи більше – напевно не скаже ніхто.

2. Низька боєготовність Сухопутних військ України. Через що значна частина бойового складу на місці не з’явиться ніколи. Бо просто не зможе виїхати з боксів через несправність техніки. Частина техніки буде втрачена по дорозі через технічні несправності. Адже стільки за один раз техніка цих підрозділів не їздила, певно, років 15.

Люди, що дістануться місця, будуть вкрай втомлені тривалим маршем „на броні”. Бо техніка радянського виробництва не забезпечує жодного комфорту бойовому складу, а це вкрай негативно відбивається на його боєздатності за тривалих маршів.

3. Протидія авіації, ОТРК та далекобійної реактивної артилерії супротивника на марші, що є цілком очікуваним для військового конфлікту. Це сприятиме уповільненню пересування, додатковим втратам та негативно впливатиме на боєздатність підрозділів.

Але ж є залізничний та авіаційний транспорт?

Звичайно. Але залізничний транспорт може використовуватись лише для перекидання частин з глибини країни НЕ безпосередньо в зону конфлікту.

Отже, частини ЗСУ, дислоковані на правому березі Дніпра, будуть перекидатись залізничним транспортом на лівий берег, по можливості ближче до зони конфлікту.

А далі прямуватимуть в нові райони зосередження власним ходом. Так чи інакше, це не виключатиме значних витрат часу на:

* підготовку до висування;

* рух до місця завантаження;

* рух залізницею (з середньою швидкістю близько 50 км/год та на відстані до 1 тис. км.);

* час вивантаження;

* рух власним ходом в район зосередження;

* розгортання.

В сумі виходимо на ті ж 1,5 – 2 доби як мінімум. І то лише для ОСШР.

Неминуча прив’язка наших правобережних з'єднань до залізниці створює іншу загрозу. Залізничних мостів через Дніпро налічується близько десяти. І всі вони знаходяться в межах 500-км радіусу від території Росії.

Отже, за умови оснащення російських ОТРК „Искандер” ракетами з дальністю до 500 км та головками самонаведення з точністю 2 – 3 м, це дасть змогу ймовірному супротивнику вивести з ладу або пошкодити їх всі одним ударом з високою ймовірністю.

Кожен з таких ОТРК оснащений двома ракетами. Влучання навіть однієї з них щонайменше виведе міст з ладу на значний час. Ймовірність цього при пуску двох ракет по одній цілі є близькою до 100 %.

Наша доволі сильна ППО допоможе тут мало. Адже цей інструмент ефективний проти авіації, а ракети ОТРК з напівбалістичною траєкторією для нього маловразливі. Отже, для реалізації такого сценарію достатньо всього 10 – 12 ПУ „Искандер”, тобто одного - двох дивізіонів.

До аналогічних результатів призведуть і масовані удари по ключовим залізничним вузлам. Достатньо буде навіть часткового успіху.

Таким чином, є ризик, що основні частини ЗСУ взагалі опиняться на Лівобережжі не раніше ніж за тиждень.

Цього часу супротивнику буде достатньо, щоб окупувати лівобережну частину України та створити пряму загрозу Києву, Дніпропетровську, Запоріжжю, підготувати наступ на Південь (Херсон, Миколаїв, Одесу) та Крим по суходолу.

А це вже не що інше, як повна військова поразка.

Транспортної авіації - в наявному вигляді - недостатньо навіть для транспортування повітряно-десантних та аеромобільних частин. Що вже говорити про перекидання важкої бронетехніки в кількості тисячі одиниць ...

Врахуємо також, що наявна дислокація змусить Сухопутні війська України приймати бій в максимально невигідних умовах:

- з ходу;

- на непідготовлених рубежах;

- після тривалого маршу.

А що ж супротивник? Навіть з аналогічною мобільністю, він матиме змогу з ходу захопити Луганськ та Донецьк, розташовані за 50 - 60 км від кордону. Цим він уже виконає своє завдання-мінімум. І йому нікому буде протидіяти.

Час від часу з навколовійськових кіл (щось на зразок „офіцери в приватних розмовах”) звучать думки, що в випадку збройного конфлікту стримати російську армію можна буде лише на рубежі Дніпра.

Щось на зразок: „ ...Війни з Росією не буде. А якщо буде ... відступати. Втримати східний кордон за такої переваги Росії неможливо ...”

Тож враження таке, що Схід насправді ніхто й не збирається захищати.

Але це абсолютно неприйнятний підхід. Що це за „дніпровські рубежі”? Може, ми взагалі просто віддамо країну агресору? Так от просто складемо лапки та оберемо „шлях збереження українського генофонду”? Більшість українців вже обирали такий шлях після 1917-го. І як це відбилось на збереженні їх життів в 30-х та 40-х - нам добре відомо.

До того ж окупація Сходу практично означатиме досягнення Росією своїх цілей. Адже те, що за Дніпром, їй не дуже й потрібно. Можна створити такий собі „протекторат Східна Україна” з дніпропетровськими ракетами і миколаївськими верфями, а западенці нехай граються в незалежність за дніпровськими рубежами!

Це не шлях для України. Країну потрібно захищати. Тим більше, що для цього є всі можливості.

Перед тим як перейти до розгляду цих можливостей, зробимо узагальнення щодо нинішнього стану речей:

1. Стратегія і дислокація ЗСУ є повністю неадекватними існуючим військовим загрозам.

2. Східна Україна практично беззахисна.

Отже, ситуація більш ніж загрозлива. І вирішення цього питання є пріоритетним щодо всіх інших.

Як його можна вирішити - поговоримо у наступних частинах.

армія кремль загроза росія