Як радянські спецслужби полювали за Хвильовим: опубліковано нові матеріали

Книга має бути дуже цікавою для любителів історії та літератури. Адже після опублікування спогадів, літературних і художніх творів, кінохронік саме папери ГПУ (Головне Політичне управління) НКВД та його славетних нащадків МГБ й КГБ здатні ефектним і монументальним мазком завершити яскраву та переконливу картину життя країни в радянські роки, в нашому випадку в роки двадцяті-тридцяті.

І справді, чогось глобально нового той, хто і раніше цікавився „Розстріляним відродженням”, тут навряд чи дізнається (хіба тепер можна вважати майже фактом те, що на Миколу Хвильового чекав арешт).

Не варто чекати, що з „Полювання на Вальдшнепа” з’ясується, що Хвильовий був керівником партизанської організації, котра готувала повстання, що він написав чотири засекречені геніальні романи чи що насправді не застрелився, а втік до Бразилії.

Зрештою, навіть останній твір - передсмертна записка - на презентацію якого Микола Григорович запросив знайомих митців, теж закінчувався гімном комуністичній партії:

Хвильовий (ліворуч) і Валер'ян Поліщук. Останній не застрелиться - його

заарештують через рік після самогубства Хвильового і розстріляють на

Соловках, як і багатьох інших українців

...За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію.

...Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте.

Сьогодні 13-е (травня 1933-го - ZaUA.org). Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм! Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія!"

Натомість до уваги читача – чимало пізнавальних деталей. Наприклад, свідчення про те, ніби Хвильовий у приватних розмовах практично прямим текстом заявляв, що всі його каяття є лише тактичним ходом.

Чи протокол про те, як посварилися вже після самогубства письменника над його тілом і за його папери представники ГПУ та прокуратури.

Не позбавлені інтересу й побутові свідчення - скажімо, про те, що в Хвильового була якась хатня працівниця і що її теж використовувала спецслужба для збору інформації.

Окрема історія – стилістика доносів і показань. Іноді це цілі літературні рецензії, несподівано поетичного характеру, як-от повідомлення інформатора під псевдо „Професор” про новий твір Хвильового, „Майбутні шахтарі”, в якому письменник прагнув „виправитись” і долучитися до новостворених канонів соцреалізму:

„Авторові холодно. Соціялізм будують святі дурники, не маючи очей на всі небезпеки, що коло них купчаться. Автор має очі, та краще вже іншим очей не розтуляти, аби не порушувати віри їхньої святої та, як і всі віри, зворушливо-дурнуватої…”.

Часом – прозаїчніші тексти на зразок заяви якогось Максимчука про те, як він чув, що хтось по телефону скликає людей на похорон Хвильового: „… почув, що з канцелярії… якийсь молодий голос (чоловічий) нечистою руською мовою передавав телефонограми”.

У деяких доносах вчуваються заздрощі до популярного автора, в інших – своєрідний викривальний екстаз стукача:

„в области литературной продукции каждое мало мальски выдающееся с формально-качественной стороны явление носило в себе более или менее яркие признаки интеллигентско-националистического мироощущения или мелких и сумбурных протестантски-оппозиционных шпилек и вылазок, а с другой стороны против линии партии”.

Є місце в цій книзі також для кумедної маячні в стилі Платонова (зайвий доказ того, що великий російський письменник був реалістом).

Це перлюстрований лист до Хвильового якогось робітника Кузьми Долгополова про враження від знайомства, котре відбулося, схоже, на ґрунті спільної любові до полювання. Це не можна не процитувати повністю.

„Здравствуйте дорогой тов. Хвылевой.

Начиная писать заранее прошу простить меня, если где я мысль свою изложу коряво.

Т. Хвылевой, неизгладимое впечатления произвела на меня наша встреча (я к Вам приходил 25/ІІ за щенком). Простота приема, простота квартирной обстановки, душевный разговор, все это на меня так подействовало, что я не могу не дать выхода тому давлению, которое у меня накопилось и ищет выхода. Выходом становится мое к Вам письмо, все равно как будто-бы я у вас и мы разговариваем.

Простите мое письмо кажется похоже на письмо влюбленного. Иначе я не умею выразить восторга – восторга пролетария своим писателем.

Если мое к Вам письмо, если мое желание иметь обобщение с Вами как пролетарским писателем с пролетарием читателем не будет обременительным, то я буду безгранично рад иметь и крепко поддерживать его, хотя наше знакомство и началось с отвлеченного случая о щенках.

Т. Хвылевой только в социалистическом строе могут быть такие явления когда рабочий может иметь крепкую связь с писателем, да и не мудрено ведь у рабочего, а он является какая-то часть класса, и у писателя одни интересы, одни стремления, а сейчас такие стремления, кончить в этом году пятилетку, - подвести крепкое основание под другую пятилетку.

Когда переплетаются пролетарский писатель с пролетарским – хорошо, но когда к тому еще они охотники – это еще лучше.

Все.

Писать в этом письме больше не буду, хотя есть о чем писать думаю, что дальнейший наш переплет, если он будет, внесет камень и скрепление в основание безклассового общества…”.

Характерно, що і сексоти, і самі гепеушники часто помилялися.

Плутали імена письменників, назви творів, дати і т.п. Може, це ознака неохайності, адже об’єкти все одно належало згодом “зачистити” - незважаючи на те, що, коли вони там понашкрябали і як їх звати. А може – свідчення того, наскільки чужим явищем усім цим діячам була „гуманітарка”.

Хтозна, якби справами „митців слова” керував хтось справді обізнаний у літературі, чи не виявився би погром ще катастрофічнішим?

"Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола

Хвильовий. Науково-документальне видання"

Київ: Темпора, 2009

Варта уваги вступна стаття вже сучасного літературознавця Володимира Панченка.

Він зробив, здавалось би, досить просту річ, котру, однак, жоден із дотеперішніх доволі численних літературознавців чомусь не зробив – узяв і проїхався по тих місцях де Хвильовий народився і провів молодість.

Зібрав свідчення та зробив цікаві зауваги до біографії письменника. А ще зустрівся з його донькою.

Крім біографії, в його статті – й роздуми про те, що довело Хвильового та його покоління до тієї ситуації, в якій вони опинилися.

Відповідь Панченка чітка – це давня, ще з ХІХ століття, готовність української політично активної інтелігенції підтримувати різноманітних російських революціонерів у їхніх авантюрних експериментах тут і зараз в обмін на примарні натяки на вирішення проблем національного звільнення десь і колись.

Можна, звісно, сперечатися, чи залежав плин історії від конкретних позицій кількох десятків письменників, а дехто скаже, що націонал-комунізм був не ілюзією, а втраченим шансом.

Але головне, що ні упорядник Юрій Шаповал, ні Володимир Панченко не стали ліпити з Миколи Хвильового ідеального героя. Вони не оминули ані його „ідейних блукань”, І про додаток. Наскільки цікава й пізнавальна книга, настільки ж недоладним і недоречним вийшов фільм „Цар і раб хитрощів”, що продається у комплекті.

По-перше, в ньому, здається, немає ні граму нової, порівняно з книгою, інформації. По-друге, він дико розтягнутий. В тому числі й за рахунок „інтермедій” – декламування блазнем уривків із творів Хвильового.

По-третє, незрозуміло, для чого було знімати реальне полювання на птахів із натуралістичними сценами? Птахів що, спеціально вбивали заради більш ніж убогої метафори „полювання на Хвильового та його покоління”?

Навряд чи таку „знахідку” на вдячному полі невмотивованої жорстокості оцінить потенційна аудиторія фільму, а його авторам лишається тільки сподіватися, що захисники прав тварин цього просто не помітять.

література культура історія урср