Кінець міфу про спільний євродім. Національна держава ХІХ-го сторіччя повертається

20 жовтня 2009 року уряд Данії дав згоду на будівництво «Газпромом» газопроводу «Nord Stream» (Північний потік) дном Балтійського моря з Росії до Німеччини.

Після понад 100 мільйонів євро інвестицій «Газпрому» (у дослідження екології та забезпечення безпеки будівництва) згоду на те, аби труба пройшла їхніми територіальними водами, дала Швеція і зрештою - Фінляндія.

Як і у випадку з відміною розміщення в Чехії і Польщі американських протиракетних озброєнь, західні держави пояснили свою позицію щодо "Північного потоку" суто раціональними й економічними аргументами.

І робили вигляд, ніби не було заяви польського сейму про те, що російсько-німецька угода «загрожує безпеці і незалежності Польщі» чи слів прем’єр-міністра Латвії Айґарса Калвітіса, що запланований газопровід «суперечить єдиній енергетичній політиці ЄС».

Спроби Польщі домогтися хоча б часткової суб’єктності в європейській політиці наразі принесли вельми скромні результати.

За поляками в Європі міцно вкоренився вигідний Кремлеві стереотип «патологічної антиросійськості», а президент Лех Качинський став об’єктом висміювання у західній пресі (до певних рішень і вчинків цього політика можна ставитися по-різному, але інтелектуал і діяч антикомуністичної опозиції Качинський аж ніяк не є мракобісом, ізоляціоністом чи примітивним націоналістом).

Захист власних національних інтересів, мислення у категоріях «держави-нації» замість ідеалу панєвропейських проектів – так можна окреслити сучасну тенденцію міжнародної політики.

Це яскраво засвідчила і економічна криза, у подоланні наслідків якої більшість розвинутих країн світу також зосередилися на захисті власних громадян і виборців.

При цьому ідеї «спільного європейського дому» чи неподільності європейської безпеки також виявляються фундаментально залежними від «держави-нації».

Доброю ілюстрацією цих тенденцій стала історія Європейської Конституції, підписаної 29 жовтня 2004 року в Римі. Уже в процесі її обговорення виявилися розбіжності у баченні країнами-членами ЄС своїх національних інтересів.

Держави з нейтральним статусом (Австрія, Швеція, Фінляндія) не хотіли приєднуватися до проекту європейських сил швидкого реагування. Великобританія висловилася проти спільної соціальної і податкової політики.

Справжні ідеологічні війни спалахнули навколо преамбули Конституції та згадки у ній про християнські коріння європейськості (в остаточній редакції, за наполяганням Франції, слово «християнські» так і не з’явилося, але був запис про «гуманістичні та релігійні традиції»).

Залежно від країни, ратифікувати Конституцію мали президент, парламент чи референдум.

29 травня 2005 року «ні» Євроконституції сказали більшість (54.8%) французів, 1 червня того самого року «ні» сказали Нідерланди (61.6%).

Процес реформування інституцій ЄС був фактично заморожений. Але чимало елементів з проекту Конституції потрапило до Лісабонської угоди 13 грудня 2007 року. Ця угода передбачала створення посад президента та міністра закордонних справ ЄС.

Планувалося, що Лісабонська угода набере чинності у січні 2009 року, але на референдумі в Ірландії більшість висловилася проти обмеження національного суверенітету країни (саме такий був головний аргумент противників угоди).

Згодом експерти наголошували, що затримка з ратифікацією угоди не дозволила ЄС ефективніше протидіяти економічній кризі.

У жовтні 2009 року на повторному референдумі в Ірландії було таки отримано позитивний результат, а 13 листопада останній підпис під Лісабонською угодою поставив її переконаний противник – президент Чехії Вацлав Клаус.

Трохи згодом світова преса майже в один голос писала про те, що визначені ЄС кандидати на посади президента та міністра закордонних справ - маловідомі і не дуже досвідчені політики з Бельгії та Великобританії - можуть бути доброю ілюстрацією остраху основних європейських гравців перед глибоким реформуванням Союзу.

Бо справжній Європейський Союз - це послідовне вироблення справді єдиної європейської економічної політики чи політики безпеки.

У цьому контексті - а тут не можна не згадати і реакції міжнародної спільноти на російсько-грузинську війну в серпні 2008 року - маємо підстави говорити про кризу проекту «спільного європейського дому» від Піренеїв до Уралу.

Європа остаточно усвідомила поспішність висновків про «кінець історії» - нібито загальний тріумф ліберального капіталізму і демократії. Такого загального тріумфу не відбулося.

Тепер нову конфігурацію міжнародної політики творять:

- мислення більшості великих європейських держав у категоріях власних національних інтересів;

- усвідомлення неможливості ефективної системи безпеки в Європі без участі Сполучених Штатів Америки;

- успіхи Росії у принаймні частковому поверненні до «концерту великих держав» – геополітичної доктрини ХІХ століття;

- розуміння глибокого впливу соціокультурних особливостей та історичного досвіду певної країни на її трансформацію.

У цьому контексті стає зрозумілим зміна настрою Європейського Союзу щодо України чи Туреччини.

Суто прагматичні питання гарантій енергетичної безпеки, контролю за міграційними процесами, підтримання добрих стосунків з Росією виходять на перший план порівняно з розмовами про «європейську місію», «поширення європейської цивілізації» чи «велику європейську родину».

Ця зміна ставлення до України нерідко подається під соусом сумнівних цивілізаційних чи історичних аргументів.

Колишній президент Франції та головний розробник проекту Євроконституції Валері Жискар д’Естен висловився так: «Частина України має справді європейський характер – це землі, що історично належали Польщі, а перед тим – Польсько-Литовській державі. Проте території за Дніпром та на півдні мають російський характер. Ці землі не можуть належати до Євросоюзу доти, доки до нього не приймуть Росію».

Жозеф Ланжер, обговорюючи «європейську політику сусідства», пояснив, що Україна, Молдова і Білорусь розглядаються в її рамках в одному ряду з Марокко, Ліваном та іншими країнами Північної Африки та Близького Сходу тому, що і перші, і другі «перебувають у стані більш-менш відвертої громадянської війни з приводу сприйняття чи несприйняття західних цінностей».

Виявляючи подиву гідну винахідливість та раціональність в аргументуванні незрілості України, її неспроможності самій визначитися щодо власного майбутнього, провідні гравці європейської політики (країни «старої Європи») надалі воліють узгоджувати принципові питання з Москвою.

Егоістичний раціоналізм «старої Європи» дивним чином співіснує із глибокими психологічними комплексами і острахами щодо Cходу континенту.

Скасувавши недавно візи для громадян Сербії (де, до речі, переважають аж ніяк не євроатлантичні симпатії), ЄС панічно боїться зробити реальні кроки до лібералізації візового режиму з Україною чи недвозначно визнати євроінтеграційні перспективи нашої держави.

У цьому ж контексті, припускаю, варто прочитувати і вельми спокійне (навіть схвальне) ставлення значної частини західних медій та політичних еліт до обрання Віктора Януковича президентом України.

Зрозуміло, що цей вибір зробили українці. Але риторична логіка оточення Януковича, яку приблизно можна описати назвою колишньої парламентської групи, створеної Дмитром Табачником «До Європи з Росією», напрочуд близька очікуванням більшості європейських держав.

Київ, що постійно дратує Москву (або, точніше: Москва, що постійно дратується і нарікає на Київ) не цікавий країнам, чий розвиток безпосередньо залежить від споживання російського газу.

Після російсько-грузинської війни одних з польських філософів і публіцистів написав: «Коли настане час справжнього випробування, ми зможемо розраховувати тільки на себе».

Це відчуття значної частини еліт країни, що є членом ЄС і НАТО. А як у цьому контексті виглядають брутально безвідповідальні обіцянки Юлії Тимошенко про миттєвий перехід України на професійну армію?

Остання виборча кампанія показала, що більшість кандидатів або не розуміє, або удає, що не розуміє, загроз, що стоять перед Україною.

Очевидна річ, що ціною позаблокового статусу є збільшення армії та її глибоке реформування (але аж ніяк не в напрямку самого лише зменшення кількості військових).

Тим більше, що Україна приблизно знає, коли настане її «час справжнього випробування». Це буде 2017 рік.

Повернення «нації-держави» як головного гравця міжнародної політики, принципова зміна геополітичного контексту підштовхують до відмови від опису сьогоднішніх реалій у термінах вчорашнього дня, ставлять принципове питання адекватності української політики у сучасному світі.

єс загроза кремль україна криза