Тимошенко як анахронізм: З усіх варіантів розвитку подій Юлія Володимирівна обирає найгірший
Відставка Кабінету міністрів поставила перед нами два питання, які узагальнено можна змалювати : що ж буде з Тимошенко без України і що буде з Україною без Тимошенко. Обоє питань загадкові і не прогнозовані. Хіба що у першому випадку відповідь все ж таки певною мірою в руках Юлії Володимирівни, а в другому… В другому Тимошенко своїми руками зробила все, щоб від неї не залежало нічого.
За Тимошенко вболівала: Соня ПОЛЧОК
Загалом, в другому ситуація теж була певною мірою у руках прем’єра, навіть відставленого. В будь-якому вакуумі влади голова уряду має почуватися добре – є в руках влада, немає ніякої відповідальності.
Знову вже не відставлять - за тим же принципом, за яким двічі не розстрілюють. Тим більше, що в історії новітньої України був прецедент досить довгого правління Юхима Зв’ягільського, що перебував в якості «в.о.» і однозначно ніякого дискомфорту з того не відчував.
Межичасся - це взагалі дуже цікавий період для будь-якої історії. Поки «білі» вже пішли, а «червоні» ще не прийшли – робиться заділ на майбутнє. Він може бути позитивним (як акт відновлення Української Держави 30 червня) чи не дуже (як відомі інциденти з польським населенням на Волині), але це – час для креативу.
Навіть Ющенко, номінальний ще президент після першого туру виборів розвинув таку бурхливу діяльність, що її не бачили останні роки його каденції. Такі собі «антистоднів» для нового президента.
Більше того – можна своїми діями вносити розкол у лави супротивників, маніпулювати бізнес-інтересами ворожого табору, точеними призначеннями чи відставками через багатоходові комбінації впливати на формування нового, більш зручного, Кабміну.
В парламенті можна безкінечно затягувати свою ж відставку, розкидаючи по ходу останні матеріальні блага виборцям. Тим більше, що ламати значно легше, ніж будувати і, як показував наш парламент, для призначення когось на урядову посаду йому потрібно значно більше часу, ніж для того, щоб когось відставити.
Це може призвести до позачергових виборів? Але ж з таким же успіхом може і не призвести – вибори назначає Президент, та ще й не зрозуміло, чи не захочуть виборці БЮТу взяти реванш за програш.
Можна ще згадати, що свого часу Лавринович вигадав вже призабутий спосіб плювати на президентські укази під назвою «контрасигнація» - самий час був би його згадати, показавши новому Президенту, що не такий він і «крутий».
Замість цього Тимошенко веде себе дивно: вона капітулює там, де могла б поборотися, наступає в безнадійних ситуаціях і підіймає медійну хвилю щодо питань, не вартих з’їденого яйця. Загалом можна вже говорити про певну тенденцію з цього приводу.
Спостерігаючи за кроками Юлії Тимошенко останніми днями, я не можу позбавитись від думки, що ця жінка фатально умудряється прибувати на вокзал рівно через одну хвилину після відходу потягу.
Практично всі свої ідеї вона могла реалізувати, якби робила це вчасно, а не після того, як популярність її пішла на спад.
Дійсно, на хвилі ейфорії Турчинов міг би стати мером Києва – якби пішов балотуватися в 2005 році. Тернопільську раду можна було б завоювати – якби перед цим не оголошувати про неучасть своєї політичної сили у виборах.
Можна було не допустити Януковича до влади – знявши свою кандидатуру перед другим туром виборів. І саме тоді б спрацювало телевізійне звернення до народу – а не перед завідомо програшним судом.
Позачергову сесію з питанням про власну довіру варто було скликати на наступний день після другого туру, а не в переддень інаугурації. Та й Єханурова з Вінським i Огризком логічно було б відправляти у відставку вже після виборів, а не до. А з посади прем’єра тре було взагалі або звільнятись з першими ознаками кризи, або триматись до останнього.
Юлія Володимирівна вибрала і не те, й не інше – дотримавшись до останнього, вона віддала перевагу демонстративному відстороненню від справ перед спробами залишитись і шкодити своїм ворогам.
Демонстративно піти, пристукнувши на прощання каблуками, це, зрозуміло, красивий жест – але не більше того.
Спостерігаючи з за метаннями Юлії Володимирівни від одного рішення до протилежного, можна припустити, що вона раптом знову згадає про повноваження Кабміну, про свою фракцію у Верховній Раді чи, наприклад, вирішить боротися проти відміни місцевих виборів – саме коли стане запізно, зрозуміло.
Тим часом цікаво зрозуміти, як же буде функціонувати без Кабміну державна машина? Правда, з іншого боку ця машина показала, що може чудово рухатись і без, фігурально виражаючись, двигуна. Як і будь-яка машина, що котиться під гору.
Практика БЮТу все підряд бойкотувати і не визнавати – така хороша при поділі портфелів, при владі є абсолютно безперспективною, коли ваша фракція в меншості і від голосування її нічого в принципі не залежить. Більше того, будучи відсутнім в сесійній залі, навіть трибуну як слід не заблокуєш.
В.о. прем’єра Турчинов – це людина, яка давно пройшла свою «точку кінцевої зупинки», якщо ми послуговуватимемося термінологією «принципу Пітера». Олександр Валентинович – класичний персонаж БЮТу, сірий виконавець, який хотів би писати твори про «ілюзію страху», але замість цього попри будь-яке бажання вимушений працювати на нелюбій йому бюрократичній посаді. Тобто ні через Кабмін, ні через Раду БЮТівці впливати на розвиток подій не зможуть.
Тимошенко своїм позерством черговий раз зіграла проти себе. Красиві жести є тактичною зброєю, але в БЮТі чомусь використовують їх для планування стратегічних операцій. Відповідно - може й обмежені і не дуже ерудовані, зате послідовні і прямолінійні - стратеги в Партії Регіонів отримують перемогу за перемогою.
Hарод поки що спостерігає цікаві речі: з приходом Януковича курс долара не падає, як це очікувалось. Росія чомусь йому (поки що, принаймні) не радіє. Ба більше – та ж сама агресивна риторика на адресу України продовжується, провокації навколо військового параду в Севастополі вийшли на найвищий рівень, а статус візиту Віктора Федоровича в Москву біло понижено.
Холодність Москви кидає Януковича в обійми Брюсселю, а трохи перелякані європейці готові цьому страшному Віктору Федоровичу дати навіть те, що не могли випросити у них Тимошенко з Ющенком - ті ж самі кредити і безвізовий режим.
Це пояснюється легко: ті двоє умовляли, причому, неузгодженими між собою голосами, цей просто лякає.
Янукович перед Європою – це той самий пістолет, яким можна зробити значно більше, ніж просто добрим словом.
Більше того, населенню явно подобається, що команда Януковича значно менше свариться між собою. Тож поки що ні рейтингу Президента, ні економічному та політичному курсу країни нічого не загрожує – якщо Віктор Федорович не зробить якихось різких кроків, звичайно. А він їх поки не робить.
На відміну від Блоку Юлії Тимошенко, який являє собою дивний симбіоз тоталітарних методів керівництва з одного боку і бардаку та розхлябаності – з другого.
Кабінет прем'єр-міністра України. Інтер'єр з карельської берези зробив ще Лазаренко
Перед нами – відмова від будь-яких активних дій, від будь-якої ініціативи. Фактично, вся прем’єрська політична сила сидить і чекає, допоки Віктор Федорович зробить якусь помилку, або… поки народ в Януковичі розчарується і сам покличе Тимошенко на царювання.
Хоча з такою тактикою набагато більше шансів зникнути саме БЮТу, як політичній силі. І очікування деким такого розвитку подій видно неозброєним оком.
В Києві достатньо проїхатись десять хвилин по вулицям, щоб переконатись: ціла купа нових політичних проектів потроху заявляє про себе з білбордів. Зрозуміло, навряд чи це конкуренти Партії регіонів.
Як доведено Арсенюком, спроби конкурувати з Януковичем на проросійському полі ведуть лише до жахливих втрат в «проукраїнських» регіонах – без жодних плюсів на Сході. А значить – перед нами компанії, які готові битись за Тимошенкову електоральну спадщину – приблизно так, як колись ішли війни за спадщину іспанську.
Вони, звичайно, не мають харизми, але мають амбіції щось відкусити при розпаді тимошенківського блоку. І для політичної сили Юлії Володимирівни масове виростання подібних нових політичних структур є таким же неприємним знаком, як для спраглого в пустелі – інтерес до його персони з боку стерв’ятників.
