Василь Шкляр: 1920-ті роки - то була українсько-російська війна

– Спершу треба написати заявку, вказавши поважну причину для праці з архівними матеріалами. У моєму випадку – це робота над історичним романом. Співробітники архіву самі підготують документи з того періоду, який тебе цікавить.

Потім у визначений ними день і час береш перепустку на Володимирській і швиденько йдеш на Золотоворітську, де й міститься галузевий архів СБУ. Там невеличка читальна зала, реєструєшся, а на відведеному тобі столі вже лежать «справи».

Уривки з роману Василя Шкляра "Чорний Ворон" можна почитати тут

Що мене вразило – збереглася практично вся хроніка повстанської боротьби 20-х років минулого сторіччя. Чекісти регулярно давали звіти про ті події, описували їх з дуже цікавими і колоритними подробицями, залишили нам портретні характеристики отаманів, цінні деталі їхніх біографій.

У цих матеріалах містяться багаті на цінну інформацію доноси сексотів. Цікаві і їхні прізвиська. Наприклад, один таємний агент підписувався псевдонімом «Непитай».

– Тобто навіть не “Неспрашивай”?

– Авжеж, «Непитай». На жаль, із його доносів видно, що це колишній «свій», котрий зламався і став на шлях зради. Пише він російською мовою, але вживає дуже багато українізмів: “Мы вырушили в пять часов...”

Розповідає, як проник у партизансько-повстанський штаб Юрка Тютюнника, що був тоді в Тарнові (Польща), як там його мали за свого, як усе вивідував.

З реєстру користувачів видно, що цими архівними матеріалами досі мало хто цікавився. Тим часом праця в архіві – це унікальна можливість доторкнутися до історії в прямому сенсі цього слова.

У теках є приклеєні конверти-кишеньки, в яких зберігаються фотознімки, записки тих часів. Наприклад, сотник Завірюха пише до холодноярського отамана Загороднього, мовляв, кріпіться, незабаром усе почнеться…

– Той Завірюха, що приїхав до Холодного Яру разом із полковником Гамалієм? Зрадник?

– Саме той. А яке цікаве клопотання полковника Здобудь-Волі, коли він, сидячи в камері смертників у Лук’янівській тюрмі, просить паперу і чорнила, аби написати п’єсу про крах повстанської боротьби.

А потім полковник передає записку для своєї дружини через в’язня, який от-от начебто мусить вийти із в’язниці, і той, звичайно, теж виявляється сексотом. Що-що, а агентурна мережа в чекістів була розвинена дуже сильно.

– У “Чорному Вороні” сотні убивств – за кривавістю книжка не поступається Шевченковим “Гайдамакам”. Таке жорстоке було протистояння?

– Отаманів-холодноярівців у Лук’янівській тюрмі допитували, скількох вони вбили, де і коли, то вони не могли всього пригадати, якби й хотіли. То була для них буденна робота – нищити ворога.

Недарма на початку роману Чорний Ворон приходить до ворожбитки і просить: “Вийми з мене дві штуки нетребні – страх і жаль”. Бо жаль на війні обертається злом.

От захоплять лісовики автомобіль із чекістами, постріляють їх, а шофер каже: “Хлопці, я не винен, мене завербували силоміць, я такий, як і ви”. Цього сірому відпускають, а він потім наводить каральний загін.

Ще Горліс-Горський казав, що на війні білі рукавички треба зняти. Коли навала Муравйова вдерлася до Києва, вони стріляли в мирних людей тільки за те, що ті розмовляли українською мовою.

Чи не тому з’явилося гасло подільського отамана Якова Орла-Гальчевського: “На запитання в російській мові відповіддю має бути тільки стріл”?

Саме так: око за око, зуб за зуб. Така війна. Це була українська визвольна війна проти російського окупанта.

– У вас у романі ці росіяни зображені виродками, потворними, азіатського вигляду – наче якась орда Батия.

– Але ж то й була орда. Москалі, китайці, башкири, латиші, чуваші - тлумисько голодних, патологічно жорстоких завойовників. Вони сунули в Україну з оголошеним дозволом самопостачання. А це означало грабунок, насилля, ґвалтування, масові розстріли…

Мені дехто закидає, що тут я тенденційний. Мовляв, принижую ворогів, показую їх недолугими, то чому ж тоді вони перемогли? Ми добре знаємо причини поразки. І той, хто це знає, навпаки, каже мені, що ворог був ще підступніший, жорстокіший і огидніший…

Зрештою таким він був і в народній уяві. Але багатьом уже втовкмачено в голови образи «благородних, стійких комісарів», і ці критики хочуть такої літератури, щоб там було потрошку і вашим, і нашим.

То тільки Булгакову можна показувати бридких пикатих хохлів, а нам – ні, ми мусимо бути толерантними, щоб, не дай Боже, когось не образити.

– Але ж і українців тоді в лавах червоних було чимало!

– Звичайно, українці були й червоні, й білі, і було серед них багато зрадників. Це є і в романі. Але ж мої симпатії не на їхньому боці. Хто їх хоче побачити гарними, нехай читає іншу літературу. Таких книжок хоч греблю гати.

Людина слабка – і більшість українців після непу змирилася з новою владою. Нарешті можна було погосподарювати, пожити трішки по-людському. До того ж проголосили українізацію, дозволили автокефальну церкву, поети заспівали осанну новому життю.

Частина повстанців піддалися на амністію, дехто виїхав у дальші краї й замаскувався під чужими документами, дехто втік за кордон, а найзапекліші залишилися в лісі й продовжили боротьбу.

От саме про них – залишенців – писав я роман, тому там не лишилося місця для красивих москалів та інших таких сентиментів.

Я писав про тих, хто до кінця залишився вірним холодноярському гаслу «Воля України або смерть». Це були козаки з особливого тіста. До речі, один із критиків зауважив, що я лісовиків нав’язливо називаю козаками. Ніби й не знає, що в армії УНР вояки називалися козаками, а офіцери – старшинами.

Ніби вже й забуто, що відразу після Лютневої революції у нас на Звенигородщині було засноване Вільне козацтво – військове формування, покликане збройно боронити соціальні й національні права українців. Радянська пропаганда створила ще міф про те, начебто з нею боролися лише заможні селяни, куркулі, які відстоювали свою власність.

Ні, боролися насамперед національно свідомі українці. Отаман із Черкащини Іван Савченко-Нагірний у листі, якого йому перед розстрілом вдалося передати рідним з тюрми, згадує, що його виколисала матуся в позиченій колисці. І там-таки він каже, що кладе своє молоде життя за ідею.

– Ви з великою симпатією зображаєте лицарів лісу і водночас жорстко або з іронією пишете про український еміграційний уряд...

– Так, наші тодішні провідники були схожі на теперішніх. Їх також доймали ревнощі до чужого успіху, чвари, підозри, вагання, брак стратегічного мислення. Саме їм була притаманна хвороба «отаманії», а не тим лісовим ватагам, котрі в голоді, в холоді, з останніх сил чекали з-за кордону сигналу до загального повстання.

Але Петлюра довго зволікав, і зрештою Листопадовий рейд Тютюнника в Радянську Україну виявився фатальним і для нашої армії, і для повстанського руху. Тютюнник тоді врятувався втечею, та згодом, як відомо, більшовики його таки заманили в Україну. Розстріляли 1929-го.

До речі, якщо ви зараз поїдете на батьківщину Юрка Тютюнника в село Будище – це Звенигородський район, то там навіть на цвинтарі не знайдете прізвища Тютюнник. Усіх винищили.

– Ви не боялися, що вас можуть звинуватити в «одіозному» ставленні до Росії і росіян?

– За те, що я називаю речі своїми іменами? Ні. Я просто відкинув ще один міф про так звану громадянську війну. Українці не починали ту боротьбу самі між собою.

Було проголошено Українську Народну Республіку. На неї пішла війною Росія. Отже, ця війна була українсько-російська.

Звичайно, вона мала ознаки громадянської, але насамперед це була наша національно-визвольна війна. Інколи, щоб згладити гострі кути, навіть сучасні історики наголошують, що то була боротьба проти більшовицької Росії.

Пробачте, шановні, а хіба сюди не йшли потоптом білогвардійці? Та ці фанати «єдіной і нєдєлімой» так само тут усе палили, нищили, ґвалтували, грабували. Недарма ж той-таки Тютюнник казав, що однією з рушійних сил нашої національної революції була ненависть до росіян.

Бо російсько-українське братерство завжди нагадувало братання вершника з конем, де росіянин є вершником.

– Чому ми сьогодні говоримо про УПА і зовсім не згадуємо повстанську боротьбу на східних теренах України?

– Нашим недругам вигідно трактувати повстанський рух як галицький феномен. Адже це працює на розкол нації. Тим часом звитяги Армії УНР, повстанський рух 1920-х років на Великій Україні, подвиг УПА – це ланки однієї сув’язі, визвольної боротьби українців у ХХ сторіччі.

Сьогоднішні ветерани Української Повстанської Армії кажуть, що їхня боротьба постала на досвіді партизанського руху в Східній Україні. Сотенний УПА Мирослав Симчич запевняє, що він і його побратими виховувалися на книжці Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр».

І не випадково ж і герої Крут, і козаки та старшини Армії УНР, й учасники партизанського опору 1920-х згодом пішли і до УПА, і до дивізії «Галичина».

Їх від самого початку єднала спільна мета. Та й у часі між цими періодами розриву фактично немає. На моїй Черкащині останній отаман – Блажевський – загинув у бою в березні 1930-го, а вже через якийсь десяток літ його шаблю підхопили упівці.

– Може, оця наша вічна отаманщина замість сильної влади – так і має бути в Україні?

– Я вже казав і кажу, що слово “отаманщина” несправедливо набуло негативного значення. Кращі лідери повстанців не слабували хворобливими амбіціями чи манією величі.

Коли вони збиралися, скажімо, в Холодному Яру великими об’єднаними загонами, то завжди підпорядковувалися одному головному отаманові. Той же Чорний Ворон, який базувався у Лебединському лісі, коли підходив до Холодного Яру, підпорядковувався отаману Ларіонові Загородньому.

Вони постійно чекали вказівок з-за кордону від Симона Петлюри чи Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Сподівалися, що ось-ось надійде сигнал до загального повстання, а того сигналу - чи, як вони казали, гасла - не було й не було.

B багатьох склалося стереотипне враження про отаманів від радянських фільмів на кшталт «Весілля в Малинівці». Особливо прикро, що так мислять і високі політики, й університетські професори.

– Як так вийшло, що українці так добре воювали, але були поганими політиками?

– Не було політичної традиції у бездержавної нації. Не було політичної школи. Поганим був істориком Михайло Грушевський, – каже мій товариш Роман Коваль. Бо якби він міг із тієї історії ще й робити висновки, то знав би, що будівництво держави, на яку зазіхає Росія, треба починати з творення армії.

До того ж провідним нашим політикам уже тоді затьмарила розум отрута соціалізму і віра в «інтелігентну» Росію. Заздрісники усунули з політичної арени делекоглядного і рішучого націоналіста Миколу Міхновського.

Уявіть собі, що він ще 1900 року сказав: “Нація, яка не визволить себе до настання демократії, практично не має шансів”.

Хіба сьогодні ми не переконуємося в пророцтві цих слів? Здобули демократію, за якої мають однакову силу і голоси патріотів, і голоси ворогів України – перевертнів і нащадків усіляких зайд.

– Що робити, якщо вже так склалося, що ми живемо поруч із цими зайдами?

– В умовах демократії, як бачимо, важко змінити щось радикально. Саме такого становища й боявся Микола Міхновський.

Маємо окупований інформаційний та культурний простір. Маємо свободу слова насамперед для московських телеведучих та російської (так званої російськомовної) преси, яка обливає брудом нашу історію, наші святині, найвидатніші імена нації.

Про таку свободу в Україні російське слово ніколи й не мріяло. Виживаємо, як риба в багні. Що робити? Кожен повинен, як казав поет, лупати сю скалу. Але коли на другий тур президентських виборів, який фактично був референдумом за статус рідної мови, не пішли націоналісти, не пішов помаранчевий президент, – тоді охоплює розпач.

– Чому вийшло дві однакові книжки під різними назвами у двох видавництвах?

– Ліга українських меценатів та видавництво “Ярославів Вал” оголосили конкурс на кращий історичний твір. “Чорний Ворон” здобув перше місце, а за умовами конкурсу вони видають переможця, не претендуючи на права.

Права купило видавництво “Клуб сімейного дозвілля”, і їм сподобалася моя перша (робоча) назва роману – «Залишенець». Я цю назву також люблю, вона магнетична.

Що стосується двох видавництв, то це свідчить про підвищену зацікавленість до книжки. Мій роман «Ключ» кільканадцять разів виходив у видавництвах «АСТ-прес», «Кальварія», «Фоліо» і тому ж «КСД», і все це було врегульовано угодами, і всі були задоволені.

– У чому секрет такого успіху?

– На такі запитання я завжди відповідаю, що тут не останню роль відіграє повага до читача. Вона присутня у мові, стилі, побудові сюжету, художньому мисленні тощо.

Бо найстрашніше у прозі – це бути дуже розумним і нудним.

– Ви реанімували історичний роман. Не думаєте продовжити в тому ж дусі?

– Не знаю. Це дуже тяжка праця. Фізично тяжка. Прозаїкові взагалі потрібне воляче здоров’я. Над “Чорним Вороном” я працював понад десятиліття і добряче виснажився.

Звісно, задуми є. Мене давно вабить одна наша історична таємниця сімнадцятого сторіччя. Ви знаєте, що в Суботові стоїть Іллінська церква, в якій є могила Богдана Хмельницького, але праху гетьмана там немає. Його начебто викинули поляки.

Однак є історична версія, що ще до того прах перепоховав начальник - якщо говорити сучасною мовою - гетьманової контррозвідки Лаврін Капуста.

Де? Тут також існує кілька припущень. Одна легенда каже, що Капуста завіз його аж у Туреччину. Наївна думка. Навіщо перепоховувати гетьмана на чужині, якщо майже поруч із Суботовим розлігся Холодний Яр зі своїми тисячолітніми валами, підземеллями, Мотронинським монастирем та непрохідними хащами?

У “Чорному Вороні” згадується Великодня гора – місце, де отаман прийняв свій останній бій. Думаю, що саме ця Великодня гора була свідком великої української таємниці – перепоховання гетьмана Богдана Хмельницького.

– А як щодо повстанської теми? Успіх «Чорного Ворона» свідчить, що цю золоту жилу можна й далі розробляти.

– Справді, мене часто запитують, чи писатиму я ще про ті драматичні події. Не знаю. Боюся самоповтору. Світоглядно-філософськи я тут висповідався сповна. Але щодо «цілинного», ще не відомого багатьом читачам матеріалу – спокуса є.

Якщо я повернуся до цієї теми, то, швидше за все, це буде світлий образ легендарної отаманші Марусі (Олександри Соколовської). Дивовижна постать. Шістнадцятирічна юнка очолила повстанський загін чисельністю в тисячу чоловік – триста кінних і сімсот піших.

Спершу отаманами по черзі були її три брати, а коли вони загинули, місце отамана заступила Маруся.

Тут теж є чимало містики. З одного боку, Маруся начебто загинула, бачили навіть її могилу, а з другого – ще й у 60-х роках минулого століття кагебісти розшукували її фотографії, листи. Тобто вони не мали точних відомостей про її смерть.

– Цікаво. А тепер давайте трохи відійдемо від літератури і поговоримо про те, що сьогодні хвилює багатьох, у тому числі й письменників. Як нам жити при Януковичі? Зараз багато лунає побоювань, дехто, зневірений, навіть хоче емігрувати. Які можуть бути виклики і як на них реагувати патріотично налаштованим громадянам?

– Житимемо, як і жили. Хіба нам так добре було раніше? Ну, хтось тішився патріотичною риторикою, хтось російською свободою слова, про яку я вже казав, та й більше, бачиться, нічого.

Одним повернули пам’ять про голодомор, іншим віддали власність… А ще дали Героя Степанові Бандері. Але це ж саме дали й бозна-кому. Я не певен, що Бандера хотів би мати нагороду, якою увінчані Засуха, Ландик, Звягільський… Тепер попереду – чергова втрата часу і можливостей.

Колись українці казали: пережили голодовку – переживемо й комунізм.

Мине і це. От тільки … як там писав Олександр Олесь? Лицарів, лицарів шкода до сліз – тих, що в бою упали.

– Сучасна Україна – химерне поєднання спадщини УНР зі спадщиною УРСР. Як нам завершити цю ворожнечу “націоналістів” проти “комуняк”, яка досі отруює життя українського суспiльства?

– Кожні вибори показують, що на території України конфліктують дві цивілізації, і поділ України проходить передовсім за мовною ознакою. Цю лінію чітко видно на виборчій мапі нашої країни.

Ви скажете, що й Київ, і Чернігів, і Суми російськомовні, але ж голосують інакше. Так, але тут у більшості людей не встиг виробитися внутрішній спротив до мови корінної нації, вони не втратили відчуття історичної справедливості, у них «говорить совість».

У краях же суцільного чужоземного засилля і культивування манкуртства існує, будьмо одвертими, не лише спротив, але й ненависть чи, як мінімум, зневага до нашої мови, культури. Цим людям краще бути зґвалтованими, ніж українізованими. Хоча українізації від них ніхто не вимагає, натякають лише про певну толерантність до державної мови.

Що робити? Ну, по-перше, треба відкинути думку, що нас знов хтось затягне в Союз. Це нікому не вигідно. Вигідна лише політична гра на цьому питанні.

Якби ми сьогодні сказали Росії, що віддаємо їй Крим і Донбас, то отримали б несподівану для багатьох відповідь: «На-кось, викусі! Кармітє іх самі».

Росії вигідніше тримати в наших кордонах такий свій плацдарм і через нього впливати на клімат всієї України. Звідси випливає один дуже радикальний висновок, але я не буду його озвучувати, залишу це для роздумів кожного.

Усім зрозуміло, що за Україну, за її цілковите визволення і зараз, як казав Василь Симоненко, гримотить над світом люта битва. І в цій битві кожен сам повинен визначити своє місце. Триватиме вона, на жаль, ще довго.

Уривки з роману Василя Шкляра "Чорний Ворон" можна почитати тут

література книги культура історія унр