Селяни проти замків. Поки немає реєстру пам'яток, палаци розбирають на туалети

Фото: автора

Ця картинка як дежа-вю повторюється в Кривчику на Дунаєвеччині (в палаці Крупинських зараз геріатричний інтернат), в Туліголовах на Львівщині (тут туберкульозний диспансер), в Дзвенигороді на Тернопільщині (сільська школа), в Вашківцях на Буковині (фельдшерський пункт), у Леськовому на Черкащині (військовий склад медикаментів).

Сотні пам’яток архітектури, забуті державою, невідомі туристам, помирають на очах. Тиха гуманітарна катастрофа, до якої більшості співвітчизників нема діла.

Україна, здобувши незалежність, втрачає велетенський пласт своєї спадщини — і звинуватити в цьому «воріженьків» уже не вийде.

Про те, як змінився київський пейзаж за останні 20 років, кияни знають краще за мене. Бабло, як виявилось, перемагає не лише зло, а й добрий смак та старі споруди.

Львів міг повторити досвід столиці з утратою історичної забудови, але вперті й гонорові галичани таки здатні часом продемонструвати характер. Вакханалії забудовників принаймні раз було покладено край: бетонно-скляний готель, який мав вирости на перехресті вулиць Вірменської та Краківської, в старому середмісті Львова, таки не з’явиться.

Завдяки активним протестам громадськости, яка влітку 2009 р. вилилась в ініціативу «Збережи старий Львів», інвестор відмовився від своїх планів. Споруда, яка постане на цьому місці, буде відтворювати фасади автентичних будинків.

...Hові споруди — не завжди зло. Зло — коли вони зводяться без врахування оточення і обличчя міста.

Розібратися в питаннях збереження архітектурної старовини буде важко, якщо ми не спробуємо якось каталогізувати наявні пам’ятки. Хоча би за типом споруди: церква перед нами, палац, костел чи фортеця. Туристи найбільше полюбляють замки, тому з них і почнемо.

Селяни проти замків: селяни починають і перемагають

На хвилі популярности внутрішнього туризму подорожувати українськими замками стало модно.

...Реставраційні роботи різного ступеню складности ведуться в більшій кількості твердинь. Як реставрувати в жодному разі не потрібно, видно по кам’янець-подільській Старій фортеці.

Старовинна твердиня потроху стає схожою на діснейлендівські декорації: високі дахи на баштах, романтичні флюґери, оборонний хід в нутрі стін, котрий веде в нікуди...

Розчищення казематів Нової фортеці влітку 2008 року проходило за допомогою екскаватора — хоч місцеві історики й протестували, тодішній заммера С. Бабій «зірвати графік реставраційних робіт» не дав. Тепер маємо під бетонною підлогою втрачений культурний шар (археологічні розкопки проведені не були).

Навіть автор проекту реконструкції замку, київський архітектор Ольга Пламеницька, тільки розводить руками: в її планах такого не було, а знайти винних ні міська влада, ні директор заповідника «Кам’янець» Василь Фенцур не можуть. Плутана, темна історія.

Схожа картина в замку Старокостянтинова (Хмельниччина): стару кладку в’їздної брами наприкінці 2008 р. київські реставратори вдягнули в сіру «шубу» — і поїхали собі, залишивши замок скапареним.

У замку Жовкви в 2009 р. старий дах зняли, ліпнину пооббивали, на цьому гроші на реставрацію кінчились — і робітники роз’їхались. А замок стоятиме без даху, аж поки заповідник не отримає наступний транш грошей. Причому на зняття даху і завезення кількох вантажівок цегли пішло чомусь півтора міліона гривень державних коштів.

Як реставрувати треба, демонструють Хотин (фортецю дбайливо перекрили ґонтом до тисячоліття міста в 2002 р.) та Золочів (вали реставратори насипали вручну, а ще відновили китайський павільйон та підвісний міст).

Меджибізькій фортеці щастить на археологічні роботи, котрі провадяться тут уже не перший рік.

У жовтні 2008 р. була відкрита сучасна експозиція, присвячена Голодомору. А от перекрити Лицарську вежу ґонтом, а не металочерепицею, свого часу коштів не вистачило. Шкода.

Тривають реставраційні роботи в неймовірній Троїцькій усипальні-каплиці в Бережанському замку (Тернопільщина). Правда, кошт робіт був би значно скромнішим, якби місто спохопилося до того, як в каплиці впала стеля.

Потроху просуваються роботи у Скалатському замку: там уже відновили високі черепичні дахи чотирьох фортечних веж.

Та більшість твердинь продовжує стояти покинута напризволяще — і селяни впевнено розбирають їх на будматеріали. Пояснити жителям Підзамочка Бучацького району, що брати «нічийний» фортечний камінь якось негарно, навряд чи вдасться.

Рештки замку бовваніють серед села ще з 1600 р., на замчищу встановлені футбольні ворота, бігають перелякані кури і пасуться кози. Тим більше, що розбирати замок селянам дозволила ще австрійська влада в 1772 р.

Кудринецький замок на Борщівщині (1617) від шукачів халяви не рятує навіть ландшафт (фортеця піднімається над Збручем на високій горі Стрілка): селяни просто скидають камені вниз, аби не волочити їх на кравчучках.

Занепадає на очах замок 1475 р. у Клевані на Рівненщині. В радянські часи там містився заклад, де лікували алкоголіків, тож чи дивуватися дешевому кахлю на фортечних стінах?

Вікна, двері та все, що б на господарці згодилося, клеванці винесли із замку вже давно. Що не вкрали, знищила пожежа на початку 2000-х.

У 2006 р. з’явився проект рівненської фірми «Інвестжитлобуд», що пропонував перебудувати клеванського аксакала під музей і готель, але 10 млн. доларів на реконструкцію так і не знайшли.

Привид концесії: продавати палац за гроші громадянам?

Дещо інша ситуація із замками-палацами і палацовими комплексами.

Поволі піднімається з руїни Підгорецький замок на Львівщині. А по сусідству, в Золочівському районі, помирає на очах ренесансна фортеця в Поморянах, пов’язана з іменем найзвитяжнішого польського монарха Яна ІІІ Собєського, уроженця ще одного українського замку, Олеського.

В Поморянах занепад іде останні 10 років надшвидкими темпами: ще наприкінці 1990-х тут були старі кахлеві печі й каміни, на початку 2000-х їх вже не було — але принаймні цілими лишалися сходи до палацу та стіни.

Зараз... Потрапити в споруду без альпіністських навичок важко, стіни, здається, хтось обстрілював із гармат, на даху замку ростуть дерева.

Ще одні Підгірці - цього разу в Стрийському районі - мають не замок, а замкоподібний палац барона Бруницького у великому парку.

Підмурки тут ще принаймні XVIII століття, а в пивницях до цього часу збереглися басейни для коропів: в радянський час у палаці розміщався радгосп, мальків вирощували просто в будівлі.

Знали б ті палацові коропи, що колись Підгірці славилися розкішшю на всю Галичину, а про стелю-акваріум в центральному салоні споруди переповідали леґенди...

Навіть у своєму занепаді палац залишається привабливим. Кілька років тому комплекс придбав київський депутат — прізвище не розголошують. Що ж, у можновладця є смак. Але де ґарантії, що парково-палацовий комплекс, перетворений на дачку олігарха, зможуть відвідувати туристи?

Держава не має коштів опікуватися численними пам’ятками, всі розуміють цю гірку правду. То, може, вихід у концесії — нехай ті, хто хоче відчути себе феодалом, беруть комплекси в довготривалу оренду без сплати орендної плати (це і є концесія), але суворо дотримуються правил реставрації та слідкують за збереженістю пам’ятки — хіба не вихід?

Досить скоро дізнаємося: чи вихід, чи ні. В концесію волинському підприємцю передають необароковий палац у Тартакові на Сокальщині (про нього свого часу писав Леопольд Захер-Мазох).

Чутки про концесію хмарами купчаться й над стінами ренесансного Свірзького замку. Місцеві власті не раз їздили до Києва бити чолом, аби пам’ятник такого масштабу віддали в приватні руки. Свого добилися, але з таким рішенням рішуче не погоджується досвідчений музейний діяч Борис Возницький.

Як складеться доля замку надалі, невідомо. Втім, під час провального і нашумілого фестивалю «Свірж» влітку 2009 р. десятки бажаючих так і не змогли побувати у фортеці: туристи тут із певного часу зайві.

А от фортецю в Ягільниці на Чортківщині тернопільська аґенція «Яворина» продала два роки тому — за 950 тис. доларів. На території сильно перебудованого комплексу в ХІХ ст. працювала тютюнова фабрика, а останніми роками там виробляли косметичні засоби. Що буде далі, покаже час.

Поки втішних прикладів Україна не знає: в першій половині 2000-х один із бізнесменів уже придбав за 460 тис. гривень розкішний палац в Старому Роздолі на Львівщині.

Колишній власник маєтностей, князь Любомирський, був неабияким колекціонером античного мистецтва — і дещо з його колекції пережило радянські часи, коли в палаці містився санаторій. За нового власника всі древні мармурові барельєфи були пооббивані з стін і складені у великі коробки. Що сталося з ними далі, невідомо.

Ще приклад: Колиндяни Чортківського району. Тут на високому пагорбі ховається за деревами дивна споруда з баштами. Ще кілька років тому в ній був учбовий комбінат для сільських шкіл, ще кілька десятиліть тому — палац родини Городиських, побудуваний у 1840 р. на руїнах оборонного замку.

Кілька місяців тому палац придбав бізнесмен із Чорткова, хотів там готельно-відпочинковий комплекс влаштувати. Лише після купівлі до пана дійшло, що порушувати планування палацу заборонено, та й сяк-так ремонтувати комплекс не вийде. Тепер бідолашний багатій мріє повернути покупку назад.

Президентське вето на купівлю пам’ятників архітектури (діяло до 2008 р.) не означало, що маєтків «з історією» на ринку нерухомості не було. Були. Та тільки вигляд у них ще той…

Ось у Хребтієві Новоушицького району на Хмельниччині продається садибний будинок Патонів (ХІХ століття), родичів знаменитого академіка.

Це вже не палац — це привид палацу, «носферату» від архітектури. У колонному залі — імпровізований туалет місцевих алкашів, ліпнина із стелі повідлітала, замість каміна — задрипаний остов. Ось і немає покупців: дешевше збудувати нові хороми.

Сподівання лише на ідейних інвесторів — таких, як Ігор Скальський зі Львова. У березні 2008 року він купив кілька колишніх ферм і розвалену школу в Отрокові (Хмельницька область). Незважаючи на вельми солідну вежу «під Середні віки», ґроти в парку і тріумфальну арку по дорозі в сусіднє село Притулівку, отроківські пам’ятки в жодних реєстрах не значилися.

Саме в Отрокові була літня резиденція великого дивака початку ХІХ століття Ігнація Сцибора-Мархоцького, який встановив у межах Російської імперії свою власну Миньковецьку державу.

...Від рабства Мархоцький звільнив своїх підданих ще в 1795 році (!), дарував їм самоврядування, встановив суд присяжних.

Ось вона, колиска свободи в Україні! Саме особа дивака-Ігнація робить непримітні руїни в Отрокові (на території колишнього палацу тримали свиней) привабливими для бізнесмена. Тут ідеї більше, ніж архітектури.

От і витрачає Скальський усі вільні кошти на відродження Колиски Свободи. Мріє й замок відновити: на ґравюрах середини ХІХ ст. постає могутня і масштабна споруда. Правда, назвати ймовірну відбудову «реконструкцією» язик все-таки не повернеться.

Та не рятує і перебування в реєстрі. Кілька років тому повністю зник із лиця землі садибний будинок ХІХ ст. в селі Тютюнники на Житомирщині, пам’ятка архітектури національного значення (охоронний номер 1106/0).

Поруч iз купкою будматеріалів, які колись були пам’яткою, сидів господар сусіднього обійстя, який радісно сміявся з нас, що приїхали дивитися на будинок, який він розбирав власними руками — на господарку все згодиться, бо українці — народ практичний, йому потрібні не пам’ятки, а безкоштовні паркани і цегла.

Михайлюк Михайло Іванович, уже втретє обраний головою місцевого колгоспу, про розбирання пам’ятки знав — адже саме в сільраду ще на початку дев’яностих поволокли чавунну табличку, яка повідомляла, що палац — пам’ятка архітектури, а тому охороняється державою.

Вирішили, що в сільраді табличка буде під охороною і її ніхто не здасть на металобрухт. Те, що табличка збереглась і навіть охороняється, тоді як за останні роки палацик помер під пильним оком української влади в особі Михайлюка М.І., — парадокс сьогоднішньої України.

Колекція бляшаних каструль

Якщо національною своєрідністю замків чи садиб Україна похвалитися не може, то в церковній архітектурі наш внесок у світову спадщину безперечний.

Йдеться про храми козацького бароко (XVII-XVIII ст.) та дерев’яну сакральну архітектуру.

Першим загрожують самі громади, котрі сприймають лаконічні білі стіни козацьких церквів як символ убогости, тож беруться наносити фрески, яких ці святині ніколи не знали. З дерев’яними ж храмами Карпат ситуація катастрофічна і нагадує пандемію.

З понад півсотні дерев’яних церквів Буковини власне дерев’яними залишилися лише три: дві в обласному центрі та Миколаївський храм (1786) в Берегометі на Кіцманщині, де під бляхою пріє лише маленький верх споруди.

Всі інші нагадують алюмінієві каструлі, й лише де-не-де з-під бляхи таки вигулькне дерев’яний зруб. Під такими «латами» дерево швидше гниє, немає вентиляції — ми вже мовчимо про спотворення зовнішнього вигляду споруди.

Особливо ганебно виглядає церква св. Параскеви з 1898 р. в Верхніх Лукавцях: помальований у рожево-оранжевий колір зруб нижнього ярусу, взяті в синю бляху верхи, «позолочені» вершечки маківок.

Спотворити будівлю якимось одним способом громаді було важко: при такому багатстві вибору вирішили скористатись усіма можливими варіаціями, хіба от від вкриття церкви ондуліном втримались.

На тлі верхньолукавецького храму церква св. Миколи (1902) в Нижніх Лукавцях, вбрана лише в бляшані лати, виглядає майже ошатно і ледь не шляхетно. Хоча хрін за редьку не солодший.

Дерев’яна в анамнезі церква Різдва Пресвятої Богородиці (1816) в селі Карапчів на Вижниччині сяк-так оббита білим сайдингом, який вже подекуди відстає. Дах у лискучій блясі, дзвіниця теж сайдингово-бляшана... Шкода пам’ятку.

Найстаріша дерев’яна церква області, Хрестовоздвиженська в Підвальному (1561), ще в радянський час була обкладена штукатуркою, а маленькі вікна-бійниці розтесані: ну так же ГАРНІШЕ!

Звинувачувати селян у спотворенні пам’ятки можна, але важко: вони саме так розуміють красу. А от куди дивилася влада, коли споруду з табличкою «Охороняється державою» перетворювали на ілюстрацію до слова «бедлам»? Півтора роки тому на реставрацію церкви-бабусі виділили кошти, тож у споруди з’явився шанс.

В Архангельської церкви (1820) в селі Цурень такого шансу немає. Скромний храм хатнього типу ще в 1980-ті вдягнули в штукатурку.

Зараз дах вкритий бляхою, що палає на сонці, барабани прикрасили бляшаною «чеканкою», а до мініатюрної церкви прибудували великий мурований тамбур, набагато вищий за стареньку.

Подвір’я залили цементом, загородили новеньким парканом — от тепер стало «гарно»! Мешканці Цуреня більше пишаються не церквою-пам’яткою, а місцевим комбінатом «Євросвинка»...

Схожа ситуація з дерев’яною церквою хатнього типу з села Волиця Гусятинського району (Тернопілля). Пам’ятка національного значення, Ганнозачатьєвська церква з XVII ст. потроху руйнувалась. Селяни хотіли замінити ґонт даху на шифер чи ще якийсь недорогий матеріал, та з обласного управління культури отримали суворе «Нізя!».

Отримали, погодились — тож дах храму і нині ґонтовий. А от стіни обкладені штукатуркою, до споруди прибудовано тамбур — без всяких дозволів. Пам’ятка втрачена.

Прикарпатці сперечаються з буковинцями в конкурсі на найбільш спотворений храм. У селі Барвінків Верховинського району Миколаївська церква (1867), яка на старих світлинах виглядала еталоном гуцульського храму, зараз нагадує велетенський семафор у дуршляку.

...Бляшана епідемія охопила майже повністю також Івано-Франківщину — і розповзається теренами Закарпаття, Тернопільщини та Львівщини.

Бляшано-дерев’яні покручі трапляються уже й на Поділлі. Якщо раптом якийсь заморський гість захоче відвідати храми Карпат, він побачить колекцію металобрухту яскравих кольорів.

Жертви релігійних баталій

Крім бляхи, дерев’яним храмам загрожують релігійні війни.

Перша жертва вже є: в серпні закінчилося незаконне розбирання дерев’яної церкви XVIII ст. в селі Бісковичі на Самбірщині. Громади УПЦ КП і УАПЦ згоди не дійшли, в результаті постраждала пам’ятка.

Здається, це перший випадок, коли схаменулася влада — і винних хоча би цього разу, маймо надію, буде покарано.

Дивним чином ще тримається гармонійна гуцульська церква Св. Костянтина і Олени (1779) в селі Ошихліби на Кіцманщині (закриємо очі на вирви-око-зелений колір, яким помальовані стіни). З дороги ошихлібівський раритет не видно: заступає мурована церква, яка щойно зводиться.

І саме через цю новобудову пам’ятці архітектури державного значення погрожують смертю. Причому — самі віруючі. Бо в Ошихлібах йде війна. Громадянська. Нову церкву ніяк не поділять парафіяни УПЦ МП і УПЦ КП.

Алягер ком алягер: то храм захоплять КП-їсти, то МП-їсти поведуть хресний хід навколо святині, принагідно повикидавши з неї всі речі КП-їстів. Стару церкву, котра пам’ятка архітектури, віддали УПЦ МП, але через це конфлікт ще більше запалав.

Виходить, в одної парафії вже гіпотетично два храми в селі, а в іншої жодного? Тому стару вирішили... спалити. Щоб не заважала й далі, водити хороводи за майно і проклинати сусідів-«єретиків».

Через ці погрози — а зовсім не через статус споруди як пам’ятки — біля старої церкви йде чергування. І вартовим, здається, наказано «стрелять на поражение», причому не питаючи імені-прізвища.

Як там Торквемада казав? «Бог впізнає своїх»? Принаймні коли автор цих рядків спробувала лише зайти на церковне подвір’я, на неї з криками накинулися чотири тітоньки-вартові, які за старозавітними традиціями спробували закидати невчасну туристку камінням.

Справа з новою ошихлібською церквою розглядається в суді. І хто його знає, як на майбутній вирок прореаґує та з громад, яка відчує себе ображеною...

Інша проблема в костелів, яких чимало збереглося на Галичині, Поділлі й Буковині. У радянський період вони розділили долю церквів: ставали зерносховищами, спортзалами чи музеями.

За незалежної України змінилися історичні реалії, змінився й склад населення: костели є, римо-католиків на них не вистачає. Колгоспів, до речі, теж.

Сотні храмів занепадають на очах (деякі датуються XVII-XVIII ст.), селяни розтягують неоготичні вівтарі та казальні на дрова, розбирають стіни на цеглу.

Добротної роботи скульптурний вівтар у костелі (1871) села Турильче на Борщівщині доживає останні роки: на склепінні даху над ним виріс невеликий березовий лісок, який дуже скоро впаде, як камікадзе, вниз, поховавши під собою і страждальну фігуру Христа, і апостолів Петра і Павла по боках від неї.

Радянська кар’єра костелу «на посаді» зерносховища давно позаду, римо-католицької громади немає, селяни вбачають в архітектурній домінанті поселення лише ворожий елемент.

До сліз шкода помираючий дерев’яний модерновий костел в селі Язлівчик на Бродівщині.

Дерев’яні костели, яких колись на західноукраїнських теренах були сотні, зараз справжні раритети: на всю країну є не більше 20 таких споруд (дерев’яних синагог, яких теж було чимало, після Другої світової не лишилося жодної).

Цілий пласт архітектурної спадщини йде у небуття, повільно занурюючись у холодні води людської байдужости і безпам’ятства. До найвищої точки язлівчицького храму був під’єднаний громовідвід. У 2002 році місцевий селянин зачепив його трактором, потягнув... разом із хрестом.

...Висновки? Невтішні поки що.

В країні, яка вже відствяткувала повноліття незалежности, дотепер немає ОФІЦІЙНО затвердженого реєстру архітектурних пам’яток: держава сама не знає, а які, власне, споруди вона охороняє.

А ті «щасливі», що начебто знаходяться під її охороною, потерпають або від нестачі коштів, або від горе-реставрації, або — як у випадку сакральних споруд — від невігластва парафіян.

Такими темпами вже за кілька десятиліть про цю проблему можна забути: охороняти буде нічого.

Побачити всі згадані об’єкти та архівні зображення українських пам’яток можна на сайті автора "Замки та храми України.

Думка експерта: "Потрібен реєстр пам'яток - як підстава для втручання прокуратури"

На запитання авторки відповідає Іван Дивний, редактор сайту «Відлуння віків» (Українське товариство охорони пам’яток історії та культури):

—?Ведення Державного реєстру нерухомих пам’яток України входить до повноважень центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Таким органом в Україні є Державна служба з питань національної культурної спадщини під багатолітньою орудою п. Миколи Кучерука.

Можна лише дивуватися, чому з 2000 р., коли був прийнятий згаданий Закон, видимі зрушення з’явилися лише у червні поточного року — на офіційному сайті Міністерства культури і туризму оприлюднені списки пам’яток місцевого значення як частини Держреєстру.

Це перший поки прорив. В іншому відомство п. Кучерука працює за принципом «чорного ящика»: вам треба, то ви нас питайте, а ми продумаємо, що відповісти.

Я хотів би особливо наголосити: питання не в тому, що в Україні немає списків пам’яток. Врешті-решт, окремі просунуті краєзнавці можуть мати власні переліки, набагато повніші й точніші за формально-бюрократичні списки.

Крім того, офіційні реєстри складалися і діяли ще за УРСР, вони й нині діють, а кожна «радянська» пам’ятка зберігає свій охоронний статус, поки не прийнято рішення про його зняття.

Питання не в тому, що у нас немає списків пам’яток, навпаки — у нас їх надто багато. До «радянських» реєстрів за роки Незалежности додалися десятки і сотні різноманітних рішень про вилучення чи зарахування нових об’єктів культурної спадщини.

Усе це потребує системного опрацювання, узгодження і оприлюднення у вигляді найновішого, найповнішого, найвивіренішого документу, який нарешті відправить до архіву всі попередні.

І цей новий документ — власне, Державний реєстр нерухомих пам’яток України — по-перше, є не простим списком, а своєрідною базою даних, де кожна позиція містить групу зв’язаних між собою документів, а по-друге, є ДЕРЖАВНИМ ЮРИДИЧНИМ ІНСТРУМЕНТОМ для захисту історико-культурної спадщини.

Іншими словами, приватний список найрозумнішого краєзнавця є лише предметом його авторської гордости, а Держреєстр — залізобетонною підставою для втручання прокуратури.

Концесія (палаців або замків) — це інструмент, він не буває абсолютно хорошим чи поганим, як не буває абсолютно хорошим чи поганим молоток. Будь-який інструмент потрібно вміло використовувати, і тоді все буде добре.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------

Повністю матеріал Ірини Пустиннікової читайте у часописі "Сучасність" (№12 за 2009 рік).

ZaUA.org продовжує співпрацю з легендарним журналом - найбільш цікаві "паперові" матеріали з часопису можна знайти на нашому порталі за тегом "сучасність".

Придбати паперову версію "Сучасності" можна:

Київ

- книжковий ринок «Петрівка»: ряд 46 місце 7, ряд 48 місце 7 – ятки «Книгоноша»,

- книгарня на вул. Пушкінській, 8а

- книгарня «Наукова думка», вул. Грушевського, 4

- книгарня «Є», вул. Лисенка, 3

- книгарня «Академкнига № 1», вул. Б. Хмельницького, 42

- книгарня «Знання», вул. Хрещатик, 44

- книгарня «Сяйво», вул. Червоноармійська, 6

- книгарня «Смолоскип», вул. Межигірська, 21

- ятка біля Університету Шевченка, бул. Шевченка, 16

Вінниця

- книжкова гуртівня «Сто тисяч книжок», вул. Вишенька, 50 (Пирогова, 172А)

Житомир

- книгарня «Читай», вул. Київська, 77 (ТЦ «Глобал-UA»)

- книгарня «Читай», вул. М. Бердичівська, 2/7 (ТЦ «Еко-Маркет»)

Івано-Франківськ

- книгарня «Навчальна книга», вул. Новгородська, 55-А

- книгарня «Навчальна книга», вул. Галицька, 39

- книгарня «Читай», вул. Вовчинецька, 225-А (ТЦ «Велес»)

Львів

- книжкова гуртівня ПП Ільницький Руслан Романович, Кульпарківська 93а,

- книгарня «Дослідно-видавничий центр наукового товариства ім. Шевченка», проспект Шевченка, 8

Миколаїв

- книгарня «Читай», вул. Артема, 41 (ТЦ «Європорт»)

Рівне

- книгарня «Читай», вул. Гагаріна 16 (ТРЦ «Чайка»)

Тернопіль

- книгарня «Ярослав Мудрий» — вул. Руська, 19

Хмельницький

- книжкова гуртівня «Сто тисяч книжок», вул. Кам’янецька, 122.

сучасність історія архітектура