Тимошенко і Янукович продукують в суспільстві різноманітні фобії

Дехто з них запевняють нас, що наші багатства прибрали до рук євреї, й час від часу влаштовують марші проти нелегальної міграції, навіюючи молоді, що інородці зазіхають на нашу землю, релігію і жінок. Попри те, що російську книжку чи фільм можна купити ледь не на кожному кроці навіть у Тернополі, невтомні активісти кличуть усіх небайдужих на захист російської мови.

Страх мобілізує маси. Маніпулюючи страхами і ненавистю до влади приходили найкривавіші режими в історії людства – нацисти у Німеччині й більшовики у Росії.

«Люди, які роблять політичну кар’єру спекулюючи темами страху і ненависті можуть і не поділяти таких настроїв, але вони їх дуже вдало використовують, - зазначає Ірина Бекешкіна, соціолог та науковий керівник фонду «Демократичні ініціативи». - Це робиться задля власної вигоди, для того, щоб знайти прихильників, бути десь лідером».

Вадим Васютинський, завідувач лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології АПН України говорить: «Самостверджуватися певними позитивними діями здатна менша частина людей, натомість більша може самостверджуватися лише принижуючи інших психологічно, фізично і тому подібне. Це, зокрема, притаманно підлітковій агресії. Тим, хто самостверджується шляхом приниження інших, завдяки чому отримуючи якесь глибинне задоволення та компенсуючи свої комплекси».

За словами Ірини Бекешкіної, такі люди є одномірними та озлобленими, оскільки в них щось у житті не вдалося. «Ксенофобію [та інші соціальні фобії - Ред.] поширюють перш за все люди, у яких є внутрішні комплекси, - стверджує вона. - Тому що дуже просто, коли ти собою нічого не являєш, вважати, що є люди нижче тебе за визначенням, які не такої національності або з не таким кольором шкіри. По-друге, це малокультурні люди, тому що культура завжди передбачає прийняття іншого».

Зростання соціального напруження в суспільстві примітивізує керування масами. «Шляхи виходу з кризи як правило є складними і тривалими, - говорить Вадим Васютинський. - Але більшість громадян завжди воліють отримати прості пояснення, наприклад: ось ворог, якщо його вигнати, стане легше”. На його думку, для зростання рівня ксенофобії й інших фобій в суспільстві необхідні наступні чинники: готовність людей шукати прості шляхи вирішення проблеми; більш-менш підходящий об’єкт, на який можна скерувати агресію; інтенсивна пропаганда того, що саме цей об’єкт у всьому винний. На жаль, усі ці чинники у нас є.

Українці явно мають труднощі зі ставленням до чужої точки зору та поглядів на життя, що, в свою чергу, не залишають без уваги політики – вони використовують та посилюють ці настрої.

«Будь-який конфлікт в суспільстві має певний ксенофобіський характер, оскільки спрямований проти «ненаших», - говорить Вадим Васютинський, - Тут не обов’язково має йтися про колір шкіри чи етнічне походження, може бути неприйняття ідейних вподобань, людей з інших регіонів країни або ще щось. Для нашого суспільства більш характерною є ксенофобія ідеологічного характеру». Цю “ідеофобію” активно експлуатували політики підчас останніх президентських виборів.

2 лютого виступаючи на мітингу в Донецьку нині вже чинний президент Віктор Янукович, нагнітаючи ворожість своїх виборців проти решти країни, пообіцяв буквально наступне: «помаранчевий кошмар» назавжди піде в історію, Донбас буде завжди попереду, а «помаранчевим» він зробить так, “щоб вони не сумували”. 10 лютого голова передвиборчого штабу Віктора Януковича Микола Азаров назвав Тимошенко “тоталітарним політиком фашистського толку”.

В поширенні ненависті в українському суспільстві чи не найбільше відзначилася і Юлія Тимошенко. «Достатньо згадати, що вона в один день називає Януковича своїм супротивником, наступного – ворогом, а потім говорить, що він ворог усієї України, - зазначає заступник директора з наукових питань Інституту соціології НАН України Микола Шульга. - Це ж вже, пробачте, не вибори, а інформаційна громадянська війна».

«У мене є єдиний ворог, який одночасно, я впевнена, є і ворогом України , це - Віктор Янукович», - заявила Юлія Володимирівна 2 лютого підчас зустрічі з громадськістю Івано-Франківська.

Втім, різниця між риториками головних претендентів на президентство полягала в тому, що Тимошенко формувала образ ворога з Януковича, а останній нагнітав войовничість своїх виборців проти решти населення країни – усіх, хто підтримував Майдан у 2004-му.

«Це впливає на свідомість прихильників політика, вони починають вважати, що той, хто думає не так, як вони і підтримує іншого кандидата, автоматично є їхнім ворогом,- пояснює Шульга. - Я думаю, що в Україні, однозначно, треба підвищувати політичну культуру».

Цю тезу підтверджує і «Антипротивсіхоз» - своєрідне «розумове потьмарення», схоже на вірус фашизму в легкій формі», - описала Забужко феєричну істерику прихильників Тимошенко і її штабу відразу після програшу.

Якщо глянути на останні 20 років атмосфери, яка панувала в українському суспільстві, то лінія протистояння, агресії та істерики наростала, і апогею досягла на останніх виборах.

“З 1991 року увійшло в традицію якомога дошкульніше ображати свого опонента, - продовжує Микола Шульга. - А коли негативні слова постійно на слуху, то з часом їх переймає і суспільство”. На його переконання, велику роль у цьому зіграла наша гуманітарна інтелігенція, починаючи з письменників, які широко були представленні в парламенті, де вони, говорячи російською мовою, “ізнурялісь на всє сторони”.

“Тепер з’явились так звані політологи, - говорить пан Шульга. - Я говорю “так звані”, оскільки, на жаль, сучасна українська політологія зводиться до того, що раніше називалось плітками. Політологи стали учасниками протистояння пліток, яке передається і на суспільство. В такій атмосфері необмеженої нетолерантності вже виросло ціле покоління».

Уже стали традиційними мітинги Партії Регіонів, комуністів і прибічників Наталії Вітренко під гаслами (мовою оригіналу): «Защитим детей, мужей и внуков от НАТО!», «Не допустим шабаша бандеровцев в нашем городе!», «Русский язык не отнять у Донбасса» та тому подібними.

«Чотири тисячі натівців протягом півроку топтатимуть українську землю! - заявили 28 квітня минулого року депутати Донецької міськради, обурені планами спільних військових навчань України і НАТО. - Натівська армада планує окупувати українське небо, піднявши в нього сотні бойових і транспортних літаків та вертольотів, а територіальні води України мають намір по-хазяйськи борознити понад двадцяти натівських військових кораблів і декількох підводних човнів». Донецькі депутати підкреслили: «Кожен, хто проголосує за допуск натівців, навіки покриє себе ганьбою зрадника народу й поплічника окупантів».

“Натофобія” чи не найбільше культивується в Україні. Із жупела радянської пропаганди струснули пил, щоб знову полякати обивателя.

«Впродовж десяти років в кампанію “антинато” вкладено понад $1 млрд, - ділиться спостереженнями Денис Богуш, політтехнолог та президент «Богуш Комьюникейшнз».

- Її мета – створення національного негативу, що ми маємо на сході України. Люди не знають, що це таке, а вже ненавидять. В більшості випадків цю кампанію фінансували російські структури, водночас вкладали свої гроші також і українські політичні сили, які хотіли сподобатися Росії».

Інший поширений привід для страху і ненависті – Степан Бандара, ОУН та УПА.

За словами Миколи Шульги, маніпуляція з фобією щодо Бандери та УПА є повторенням радянських стереотипів минулого, однак, так само, як і з НАТО, цей стереотип сильний, оскільки має реальну основу. «Немало людей зі східної України з вищою освітою стали жертвами, коли їх [наприкінці 1940-х] відправляли в якості спеціалістів на Західну Україну, - говорить він. - Унаслідок цього, а також завдяки [радянському] вихованню та офіційній пропаганді сформувався негативний образ бандерівця».

Цинічне використання стереотипів українського суспільства щодо бандерівців та східняків для того, щоб мобілізувати виборців. “Це полегшує ведення передвиборчої кампанії, - відзначає Микола Шульга. - І якщо подивитися по регіонах, як голосували в першому і другому турі президентських виборів, то видно, як ефективно грали на стереотипах політики”.

Піаритися на стражданнях російської мови в Україні модно ще з першого президентства Леоніда Кучми, наразі підживленням цього міфу займається Партія Регіонів. Виключно на цій темі спеціалізується нардеп від ПР Вадим Колісниченко. Він неодноразово заявляв про існування насильницької українізації, “репресій проти російськокультурних організацій” та наявність в Україні “масштабної русофобської кампанії зі знищення російської мови”.

Якось Колісниченко назвав українську політику щодо російської мови расизмом та ксенофобією, заявивши, що держава знищують російськомовне населення.

Втім, не відстають від русофілів українські націоналісти. Нагадаємо: недавно депутат Львівської облради від ВО «Свобода» Ірина Фаріон в дитячому садочку порадила дівчаткам з російським ім'ям Маша «їхати туди, де Маші живуть». Для чого була ця провокація, то вже питання інше, однак галасу з того було достатньо.

«До таких явищ треба ставитися більш серйозно, - застерігає Микола Шульга. - Коли подібне стає не випадковим, а постійним і системним, то це вже явище соціального порядку, яке несе певні соціальні наслідки – дуже негативно впливає на українське суспільство, яке сильно відрізняється за регіонами та ціннісними орієнтаціями, релігійними та культурними вподобаннями».

«В цілому ксенофобія є небезпечним явищем, - говорить Володимир Паніотто, директор Київського міжнародного інституту соціології. - Її зростання може привести до зниження інтегрованості нашого суспільства, яке й без того розділено на центрально-західний і східно-південний регіони щодо мовно-етнічних характеристик і електоральної поведінки, а це призводить, як наслідок, до політичної нестабільності і економічних проблем».

Водночас експерти високого оцінюють стійкість українського суспільства. «Якщо при тому рівні напруженості та кризовості досі вдалося зберегти мир, то, мабуть, нашому суспільству можна поставити якщо не “п’ятірку”, то “четвірку”, - говорить Вадим Васютинський, завідувач лабораторії психології мас та спільнот Інституту соціальної та політичної психології АПН України. - Від якихось запеклих дій на тлі чіткого ідеологічного поділу України, мабуть, нас рятує те, що ми всі одного кольору шкіри».

Думка філософа

Мирослав Попович, учений-філософ і громадський діяч, про небезпеки поділу на своїх і чужих

Поширення ненависті в українському суспільстві вигідно всім, кому вигідно гальмування демократизації та європеїзації України, а це в першу чергу говорить про зацікавленість певних кіл ближнього зарубіжжя – кіл російського великодержавного шовінізму в Росії.

З іншого боку, це в інтересах людей-носіїв так званої совкової свідомості, які всі зміни, що відбулися після 1991 року, розцінюють як катастрофу, провал, відхід назад і так далі. Таких людей у нас досить багато, як і в кожній постсоціалістичній країні.

Кожна держава і кожне суспільство тримаються на певних цінностях, і якщо ці цінності зникають і слабшають, стають впливати на поведінку і світогляд людей все менше і менше, тоді на зміну їм приходять тимчасові, скажімо, кон’юнктурні цінності й об’єднання. Можна сказати, що кінцевим результатом цього процесу (розкладання цінностей) є розпад держави чи суспільства на окремі території.

Якби полеміку донецькофобії та бандерофобії вдалося зробити постійною основою нашого [внутрішньополітичного] життя, то це було б завершенням проекту Україна. А кому це вигідно, то легко прорахувати.

політика