Світле свято Великодня у Києві. Як відзначали Паску до комунізму

У суворі великопісні дні, особливо на Страсному тижні, як сільські, так і міські віруючі ревно дотримувалися канонів, читали Святе Письмо, сповідувалися. До цього привчали й дітей.

Приміром, майбутній історик культури Микола Анцифєров, котрий на початку минулого століття жив у київській освіченій родині, згадував «Як полум’яно говів я в ті роки, суворо дотримуючись посту, як тріпотів перед сповіддю. Темний одяг священнослужителів, напівморок, шепіт – все приглушено, душа розпростерта перед Богом… А потім мов жайворонок поринала вона до неба с тріумфуючою піснею. Причастя, заутреня. Все стало білим, все засяяло сліпучим світлом. Ніякі сумніви розуму ще не засмучували душу».

Проте оці «сумніви розуму» вже проникали тоді у багато голів. Приблизно в ті ж роки інший юний киянин бачив у передпасхальних днях самий лише зайвий вільний час: «Єдине, що ми любили, – це великопісні канікули. Нас відпускали на тиждень, аби ми могли говіти – сповідуватися й причащатися. Ми обирали для говіння церкви на околицях – священики тих церков не надто слідкували за тим, щоб говіючий гімназист відвідував усі великопісні служби». Так писав у «Повісті про життя» Костянтин Паустовський.

І все ж Великдень мало кого залишав байдужим. Проходив Чистий Четвер із неодмінним прибиранням та вечірніми свічками, проходила Страсна П’ятниця зі спогадом про муки Христові та цілуванням Плащаниці, проходило, нарешті, урочисте богослужіння в ніч із суботи на неділю, під час якого попід склепіннями усіх храмів лунало: «Христос воскресе! – Воістину воскресе!»

Світанок після Святої Ночі місто зустрічало глибокою тишею та спокоєм. А вдень святковий настрій приходив до всіх будинків.

Скрізь відбувалося розговіння, знайомі й незнайомі привітали один одного, цілувалися-«христосувалися», а в повітрі лунали святкові передзвони. По селах дітей у цей день пускали навіть на дзвіниці, аби допомагали паламареві, але в Києві такого звичаю вже не дотримувалися.

Ті ж, для кого свято виявлялося недоступним, люди одинокі й безпритульні – їх було багато, дуже багато, – у цей день знаходили собі втіху в чужій радості. Олександр Купрін в оповіданні «По-сімейному» (ймовірно, автобіографічному) писав від імені свого персонажа, котрий жив у жалюгідному готелі на Подолі: «Мені не було куди піти розговітися, і я просто в самоті блукав містом, заходив до церков, дивився на хресні ходи, ілюмінацію, слухав дзвони й співи, милувався милими дитячими й жіночими обличчями, освітленими знизу теплими вогнями свічок. Був у мене в душі якийсь солодкий сум…»

А потім його раптом запросила до себе, у компанію таких самих невлаштованих випадкових знайомих, сусідка Зоя, найдавніша професія якої ні для кого не була таємницею. І – дивна річ! – саме в цьому товаристві всім пощастило провести свято в затишному, немовби родинному оточенні.

Тож Купрін, якого доля далеко не завжди милувала, не міг не визнати: «Як би не очерствіло людину життя з усіма його негараздами, а в душі у нього все ж таки неодмінно залишиться якась ніжність до цього свята».

Особливою складовою частиною свята Великодня завжди був урочистий стіл, за яким розговлялися після тривалого поста. Упродовж святкового тижня рідні та друзі обмінювалися візитами, демонстрували одне одному радість і достаток.

Не буде перебільшенням сказати, що саме пов’язані з трапезою звичаї найбільше збереглися в народному побуті навіть після перенесення до міського середовища. Відомий український літератор і громадський діяч Максим Славінський згадував про своє київське дитинство:

«Великодні столи з бабами, пасками, мазурками, поросятами, індиками, крашанками й писанками та різноманітними напоями чекали гостей кілька днів, аж тиждень включно... Всі київські зайди, без винятку, перейняли собі цей звичай і старанно дбали про те, щоб не відставати від українців.

Але вони не вміли собі засвоїти одного, а саме – не знали, скільки й чого треба їсти й пити так, щоб за один день можна було відвідати якнайбільше знайомих родин. І траплялося з ними іноді так, що після другої-третьої візити їх доводилось відвозити додому, бо було вже вони з Великоднем зовсім «готові», в той час як українці після десятої візити діставалися до одинадцятої, та іноді й далі».

Пишні, ніжні здобні «баби» були прикрасою святкового столу. Їх виготовлення становило цілий ритуал, вимагало особливої уваги та пильності, аби випеклися добре.

Дуже смачною святковою стравою були сирні паски з вершками чи сметаною, з додатком шоколаду, ванілі, цедри тощо. Радували очі та язик численні солодощі, фрукти. Вся ця смакота стояла на столах в оточенні ранніх яскравих квітів – зокрема, гіацинтів, синіх та блакитних, рожевих та жовтих. Квітами тоді прикрашали взагалі геть усе, тому для міських садівництв і квітництв це була воістину страдна пора – мабуть, не менш прибуткова, ніж тепер 8 березня!

На Великий Піст театральні видовища були обмежені, на Страсному тижні зовсім припинялися. Тож у святкові дні маса глядачів, яка скучила за улюбленими виставами, могла, нарешті, отримати задоволення.

Після Великодня, власне, починався весняний театральний сезон. У перші дні свят у поважних театрах нерідко відбувалися дитячі денні вистави духовного змісту. Але для дорослих уже починалися «скоромні» веселощі у ресторанах, вар’єте, шантанах. Солідні установи орендували клубні чи театральні зали, де проводили свої пасхальні «корпоративи».

Популярним видовищем на великодні свята здавна були балагани з ляльковими театрами, фокусниками чи якимись «дивами» на зразок «живої русалки», «жінки з бородою» чи «сіамських близнюків». Їх влаштовували головним чином на ринкових площах, і вони збирали чималу аудиторію.

Проте на початку ХХ століття жителі міста призвичаїлися вже до більш цивілізованого дозвілля. Зокрема, цю «нішу» охоче заповнював сінематограф. Провідні київські «ілюзіони» спеціально добирали до пасхального тижня нову тривалу програму з кількох частин, аби залучити якнайбільше глядачів.

А між цими видовищами по дворах тривали звичайні традиційні розваги, в яких найбільше брали участь діти. Хто цілими днями розгойдувався на домашніх гойдалках, співаючи «Христос воскресе!», хто влаштовував змагання по «коканню» яєць: стукали своєю крашанкою об чужу, і той, чиє яйце при цьому трісне, мусив його віддати.

...З тих пір жодна влада не могла завадити віруючим киянам відзначити Христове Воскресіння.

Скільки б не привчали трудящих до інших весняних свят – Першотравня чи ленінської річниці, – але все одно ввечері Чистого Четверга від усіх небагатьох діючих у ті часи храмів Києва повільно розповзалися вогники свічок.

А Страсної П’ятниці люди серйознішали й намагалися не дивитися всяких дурниць по телебаченню, а по суботах бабусі потихеньку пекли паски в духовках, діти розписували яйця, і хоча далеко не всі дозволяли собі відстояти в церкві всенощну, але багато хто ловив у нічній тиші дзвони, що лунали здалека. І потом, вранці, можна було зустріти симпатичну знайому, поцілувати її та отримати поцілунок у відповідь без усяких пояснень...

свято київ історія