Дракула, бойчукісти й прибиральниця з філфаку. Огляд книжкових новинок - квітень 2010
ZaUAorg представляє огляд новинок вітчизняного книжкового ринку - у квітні є що почитати.
Читала: Вікторія ПОЛІНЕНКО
Цього ви не знайдете в Яндексі
Монографія Ярослава Кравченка «Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен» вийшла друком ще взимку, і я не стала би говорити про неї як про квітневу новинку, якби не брак рефлексій щодо книжки, котру можна рекомендувати і далеким від фахового занурення читачам.
Та що там рефлексій, не вистачає звичайної інформації. Поодинока львівська презентація, описана в термінах «всебічне дослідження», «внесок до культурно-мистецької скарбниці України й світу», «барвистий вінок європейського авангарду».
Зуби зводить, як і зазвичай, коли у пишних виразах розчиняється арт-феномен.
Менше з тим, професор Кравченко видобув з архівів та розмов із художниками, яких знав персонально, культурний шар, що його влада заходилася викорінювати ще в 1930-х, але так і не спромоглася знищити остаточно.
Видобув, наче уважний золотошукач: відділяючи цінний метал від породи, він не захоплюється самим процесом і власною роллю в ньому.
Дослідника хвилює результат: якомога чіткіші відповіді на питання хто? де? коли? – ким були засновник неовізантизму, його соратники та учні; де і в яких умовах відбувалося їхнє професійне становлення; коли було створено ті чи інші твори.
Тому оповідь позначено сухувато-спокійною інтонацією, притаманною вітчизняним науковим виданням. Хіба інколи прорветься емоційний епітет «від автора».
Загалом й архітектоніка книжки класична: огляд теми, аналіз бібліографічних джерел, 37 нарисів про фігурантів; і додатки – листи, покажчики, переліки скорочень та ілюстрацій.
Ярослав Кравченко. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. – К.: Оранта, 2010
Саме ілюстрації – чи не найцінніша частина видання для тих, хто не складатиме іспитів з історії мистецтва 1920-1930-х років, але прагне знати, кого із співвітчизників прославила Кліо. Видання містить понад 400 зображень робіт, збережених у приватних колекціях та музеях.
У «золотій» частині цих візуальних свідчень – фоторепродукції знищених оригіналів, які наразі ми можемо побачити тільки на сторінках цієї книжки.
«Працюю тепер дуже пильно, бо зацікавлює мене незвичайна ідея, аби через гармонії красок і орнаментаційне пов’язання ліній передавати життя в образі. Так діялось в штуці старинній: ассірійців, єгиптян і греків, а за новіших часів – в італійських примітивах, що виникли під впливом візантійської штуки. Вірую, що таким способом спричинюсь до відродження мистецтва слов’янських племен».
З листа Михайла Бойчука до митрополита Андрея Шептицького, 3 квітня 1908 р.
Взірець іронічного патріотизму
Якщо ви зробите в мережі запит на прізвище «Гавілан», то вже за кілька секунд чимало знатимете про футболістів Хайме та Ману Гавіланів, легендарного боксера Кіда Гавілана, батька-засновника одного з мексиканських містечок Лукаса Гавілана, про однойменну фірму з ремонту оргтехніки…
А от про Франсиско Гавілана відомо хіба те, що торік було видано переклад його книжки «Усі ці нестерпні люди».
Насправді сеньйор Пако, який знову засвітився на українській видавничій мапі моментальним фотопортретом «У світі поганих звичок іспанців», заслуговує на ближче знайомство. Він розповідає про питомо національні риси з від’ємним значенням і в такий спосіб проводить сеанси психотерапії в масштабі країни.
Навряд чи хтось із мимовільних пацієнтів завдяки читанню цих опусів позбавився лінощів, пияцтва, неорганізованості, безкультур’я, лицемірства або чванькуватості, але що вже насміявся досхочу (чи не раз усміхнувся) – беззаперечно.
Тема дражлива, жанр (мікс памфлету, журналістського дослідження та прикладного соціоаналізу) складний, але Гавілан – гарний оповідач, і стиль його спілкування з аудиторією не відштовхує.
Франсиско Гавілан. У світі поганих звичок іспанців. – К.: Пульсари, 2010
Явно переймаючись дібраними фактами, автор все ж утримується від огульних звинувачень. Він уїдливий і дошкульний маніпулятор формулою «ми, іспанці…», і ця небезсторонність рятує книжку від інкримінації в паплюженні всього святого – національних честі, розуму, відваги, амбіцій.
Але добрим ім’ям (за визначенням Гавілана – один з наріжних каменів самоусвідомлення) істинний іспанець нехтувати не буде. Тому відстежуючи численні вади мешканців «європейської Індії», він ніколи не забуває опертися на авторитетну цитату чи статистичні дані.
Зокрема, спрямовуючи свої інвективи проти звички відкладати будь-яку роботу на невизначений термін, автор наводить приклад: в мадридському музеї Прадо і через 164 роки після його відкриття не завершено інвентаризацію, через що розібратися, які експонати втрачено (або й украдено) рішуче неможливо. А нам, українцям, це нічого не нагадує?
«Лише політики виявляють дива балакучості. Загалом це, швидше, словесний пронос без ідей і якості, непридатний навіть для оголошення залишків у відділі розпродажу…
«Тарабарщина неосвіченості», якщо хочете: концентрація, усвідомлення, градація, платформа, соціальна підтримка, розблокування, переговорні рамки, пакет заходів, проголошення, оновлення, пропонувати, першочерговість, знайти механізм, педалювати.
Це марнославство дуже точно відповідає відомій максимі іспанського письменника Євгенія д’Орсе: «Справа зрозуміла? Тоді давайте її заплутаємо».
"Жіночий роман" з філософським ухилом
Дебютний роман Мюріель Барбері, крім щирого схвалення публіки, отримав й розголос у фахівців – і пересуд цей нагадував не так схвальний шум, як незадоволене сичання. Другий же текст – «Елегантна їжачиха» – примусив найбільш пащекуватих критиків прикусити язика й повірити в диво.
«Училка» з Сен-Ло (містечко на кшталт нашого Кам’янця-Подільського) створила бестселер, який вони мусять визнати еталонним: стартовий наклад книжки – 700 тис. примірників, переклад на понад 30 мов світу, десяток премій, три роки в списках європейських бестселерів, екранізація.
За всіма ознаками «Їжачиха…» – типово дамське щастя з розряду «щоб таке погортати на ніч» і модними нині авторськими реверансами в бік інтелектуального потенціалу аудиторії.
Історія про консьєржку Рене, яка знається на тонкощах учень Канта й Маркса, захоплюється артхаузним кіно, здатна розрізнити Ван Дейка і Ван Гога, проте за маскою вайлуватої пролетарки приховує свою освіченість, абсолютно невірогідна. Але хто сказав, що художня словесність має бути достовірною.
Мюріель Барбері. Елегантна їжачиха. – К.: Нора-друк, 2010
Секрет Рене, котра має купу естетичних претензій до пожильців-буржуа, що за своїми статками й гонором укривають власну бездуховність, ба й гірше – нездатність двох слів без помилок написати, одночасно розгадyють 12-річна Палома, яка так само боронить від оточуючих свої виняткові здібності, та месьє Одзу, шанувальник Моцарта і Толстого.
Лише в присутності цих двох вартова елітного паризького будинку ховає свої «голки» й нарешті може досхочу наговоритися про улюблених режисерів, філософів, художників. І отримати адекватну зворотну реакцію.
Барбері, не кліпнувши, використала сюжет про Попелюшку, заяложений прийом розділення повноважень оповідача між двома персонажами (слово почергово беруть Рене і Палома) й не менш банальний хід із тинейджерським щоденником (головне – до письменниці жодних претензій: «дуже мудрі» думки-бо належать підліткові).
І все це безпомильно, стовідсотково спрацювало. Навіть коли здається, що француженка через надмірну чуттєвість своїх героїв от-от утратить сюжетну рівновагу й потоне в сентиментальності, Барбері, немов вправний канатоходець, хапається за рятівну жердину комічності – і баланс утримано.
З авторкою, яка елегантно посунула Беґбеде та Уельбека з п’єдесталу, українські читачі матимуть змогу зустрітися вже незабаром: 16 квітня Барбері відвідає Харків, 17 – 19 квітня вона перебуватиме в Києві.
«Панії, запрошені повечеряти з багатим і симпатичним паном у ресторан екстра-класу, поводьтеся з відповідною елегантністю. Вас застануть зненацька, вас дратуватимуть, вас відволікатимуть, але треба зберігати вишуканість і незворушність у ситуації несподіваних слів, реагувати на них із пристойністю, відповідною до обставин.
Замість цього, оскільки я груба селючка, що ковтає сашімі як картоплю по-селянськи, в мене почалася спазматична гикавка, і я з жахом відчула, що крихта вічності перекрила мою горлянку і з благопристойністю горили хоче вийти назад.
За сусідніми столиками запанувала тиша, коли після неодноразового ремиґання й після останнього дуже мелодійного спазму я нарешті примудрилася виселити винуватицю і, схопивши серветку, вивела її назовні».
Сиквел «Дракули» – відродження мерців
І через сто років відтоді, як Брем Стокер витяг у світ літератури господаря Валахії, Дракулі не дають спокою – надто вдячний персонаж, тим паче сьогодні, коли успішність книжки вимірюється кількістю зроблених на її основі фільмів.
Цього разу прах мерця потривожив дивовижний дует письмаків: правнучатий небіж автора першоджерела, колишній тренер чоловічої канадської олімпійської збірної з пентатлону Дейкр Стокер і сценарист, член Трансільванського товариства з вивчення життя/безсмертя вампіра всіх часів і народів Айєн Голт.
Приступаючи до виготовлення сиквела «Дракула: Повстання мерців», вони мали гандикап, адже до рук їм потрапили неопубліковані чернетки Брема Стокера (той серйозно досліджував європейські легенди про невситимих кровососів), а що вже Дейкр наслухався родинних переказів – годі говорити.
Тандем літераторів переніс дію до Лондона зразка 1912 року невипадково: саме тоді в британській столиці віддав Всевишньому душу власник театру «Ліцей», автор «Дракули», а тепер, волею двох спритників, – і сам персонаж книжки. Так, містер Брем – тепер один з героїв роману.
До чергового інсульту, який його і доконав, він витримав чарівний тет-а-тет з «сином диявола». Дракула вщент розкритикував свою художню біографію, відзначив неточності й хибні припущення, вилаяв нещасного за текстові розбіжності.
Словом, повівся, мов вередлива «зірка». І опа, новий вигин, – таки «зіркою» він з покійників і постає. Точніше, видатним актором Басарабом, претендентом на роль Дракули у Стокеровій виставі.
Цей далеко не центральний епізод переконує: викладачі факультету мистецтв Нью-Йоркського університету таки добре навчили Голта тримати сюжетну напругу і дали базові знання із теорії та практики постмодернізму.
Дейкр Стокер, Айєн Голт. Дракула: Повстання мерців. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2010
З іншими персонажами письменники повелися не менш вигадливо, «воскресивши» доктора Сьюарда (тепер безнадійного морфініста), Абрахама ван Гельсінґа (стариганя, одержимого перемогою над Носферату), інспектора Котфорда (одержимого гонитвою за Джеком Різником), Джонатана і Міну Гаркер, чий син Квінсі – актор-початківець – у захопленні від Басараба, і аж до фіналу не здогадується, чому відчуває з ним «кровну спорідненість».
Найбільшою ж несподіванкою стала фантазія літераторів щодо пращура упирів. Виявляється, його не так зрозуміли: він зло не персоніфікує, а бореться з ним, в особі найстрашнішої вампірки графині Баторі.
У фіналі Голт і Стокер перевершили самих себе, всадовивши Квінсі та Дракулу на «Титанік». Очевидно, пригоди цих героїв у ХХ столітті лише почалися. Боже, бережи Америку.
«Стокер відчув, як його ліва рука почала німіти й холонути. Він був готовий розплакатися.
- Дракула був потворою, яку я сам вигадав!
- Ні! Він був героєм, який робив усе, що міг, аби вижити. – Голос Басараба сповнився гордості, і його промова піднялася до крещендо. – Сам Папа призначив володаря Дракулу воєначальником хрестоносців. В ім’я Бога, він виступив сам-один проти Оттоманської імперії. Дракула ніколи б не зіщулився від страху перед таким сміховинним бовдуром, як Ван Гельсінґ і не став би тікати від нього до Трансільванії. Фактично, ви винні у наклепі!»
