Киргизький бунт стоїть на трьох китах: хронічній бідності, протистоянні кланів і немилості Москви

Усі фото із ЖЖ Марини Литвинович

Північ населена переважно представниками племені сарибагиш – степовиками, культурно дещо спорідненими з казахами, ментально поміркованими і не надто агресивними.

Саме до цієї гілки належав колишній президент Киргизстану Аскар Акаєв. Коли під час революції тюльпанів (2005 р.) йому загрожувала небезпека, родичі-сарибагиші тільки пригрозили піти маршем на Бішкек (який, до речі знаходиться у північній частині країни) і приборкати бунтівників, але на відкрите протистояння не пішли.

Південь - регіон значно складніший і заплутаний у міжплемінному розподілі, як це часто буває серед горян, більш строкатим він є і в етнічному сенсі.

Саме в Оші (ошський клан вважається найвпливовішим на півдні) та деяких інших ближній містах у 1990-му році трапився міжетнічний конфлікт, який згодом назвали Ошською різаниною.

І саме з південних областей постали революціонери зразка 2005-го року на чолі Курманбеком Бакієвим.

Колискою нинішньої чи то революції, чи то стихійного бунту стало північне місто Талас (засноване, якщо вірити російській Вікі, українськими і російськими переселенцями під назвою Дмитрівка), з чого можна зробити поспішний висновок, що у Киргизстані трапився черговий поворот у зміні еліт – опозиція прагне повернути «трон» сарибагишам.

Традиція зміни регіональних еліт у Киргизстані не є новою і не завжди вона супроводжувалася погромами. За радянських часів перші секретарі цієї республіки чергувалися за принципом північ-південь приблизно кожних десять років.

Зараз нерідко аналітики - здебільшого російські - пророкують громадянську війну між північчю і півднем. Хоча така загроза була куди більш реальною на початку 90-х, коли представники південної еліти прагнули вийти з-під опіки президента-сарибагиша.

Тому тодішній киргизький лідер Аскар Акаєв почав наближати до себе вихідців з півдня: і нинішній вигнанець Бакієв і лідер опозиції Роза Отунбаєва працювали у його команді. Курманбек Бакієв був на початку 2000-х прем’єром, а Отунбаєва була на дипломатичній роботі і представляла інтереси Киргизстану на Заході.

Отже, співіснування еліт під дахом однієї президентської адміністрації – річ для Киргизстану звичайна.

Але головний контраргумент про середньовічнио-кланових пояснень полягає в тому, що лідери нинішнього тимчасового опозиційного уряду – Роза Отунбаєва і Омурбек Текебаєв є вихідцями з південних регіонів, так само як і їхній опонент Бакієв.

Так само як південні регіони по-різному повелися в нинішній ситуації: подекуди оголосили підтримку Бакієву, подекуди пішли за опозицію.

На відміну від сусідніх центральноазійських республік, в Киргизстані ще з часів Аскара Акаєва існує багатопартійність і опозиційні рухи. Саме завдяки їм постала і революція 2005-го, і нинішній бунт.

На чолі повстанців тоді і зараз були лідери опозиційних, але легальних організацій. Уявити подібне, скажімо, в Узбекистані чи Туркменістані просто неможливо – тамтешні «незгодні» або за першої ж нагоди тікають закордон, або надовго опиняються у тюрмі, а при спробі організувати акцій протесту ризикують повторити криваві події Андіжана.

Якби у Киргизстані була справжня східна тиранія, то антипрезидентське повстання захлинулося б у крові і в 2005-му, і в 2010-му.

Офіціозні російські ЗМІ іронізували над «легкодухістю» Акаєва, який не «навів порядок» і втік від «кольорових революціонерів».

До втечі Бакієва Москва поставилася цього разу також іронічно. Путін сказав, що киргизький президент «наступив на ті самі граблі».

Але майданний плюралізм думок – це ще не демократія. Сімейний «підряд», яким дорікали свого часу Акаєву, був властивий і Бакієву – усі його брати і 32-річний син-бізнесмен посідали вигідні посади і мали доступ до розподілу державних фінансів.

Корупція з часів тюльпанової революції, за словами експертів, не збавила обертів. Бакієв з кількох спроб перекроїв Конституція «під себе», провів парламентські вибори, після яких пропрезидентська фракція мала 70 з 90 можливих депутатських мандатів. В останні місяці «бакієвщини» посилився тиск на ЗМІ.

За п’ять років після «кольорової» революції Киргизстан не демократизувався за прикладом України і Грузії. Захід не прислав у цю країну «вчителів демократії», яких, наприклад, мав Саакашвілі.

Опановувати ази народовладдя самотужки киргизька влада чи то змогла чи то не схотіла, але стиль правління зберегла акаєвський: фамільний авторитаризм, який залишає опозиції право на протест.

І супротивники Бакієва скористалися цим правом у дикий руйнівний спосіб. Напевне можна говорити про те, що рівень киргизької протестної культури є еквівалентом демократії у країні - і саме цим пояснити хвилю насильства у Киргизстані.

Киргизстан має імідж бідної республіки ще з часів СРСР. Саме низький рівень життя часто називають головною причиною бунтів.

За офіційною статистикою - яку Бакієв любив публікувати на своєму, вже нині недоступному користувачам, сайті - в останні роки у країні спостерігалося економічне зростання. Справді, ВВП йшов угору, показники експорту зростали, безробіття - 3,5%, заробітна плата - 150 доларів. Показники, як для пострадянської країни, в принципі, не такі вже й погані.

Однак люди оцінювали діяльність Бакієва і його команди не за графіками і діаграмами, а за рівнем цін, які в останні місяці теж помітно зростали. В принципі, якби біля киргизького президента були радники МВФ, вони, напевне радили б робити те саме: наближати ціни до ринкових.

Ліберальна економіка по-киргизьки – це зростання цін на енергоносії та підвищення комунальних тарифів. Плюс суто «ханські» - податок на мобільний зв’язок і нові додаткові побори від держави.

Всі ці «реформи» стали справжнім тягарем для киргизів, і деякі з них під час вуличних баталій почали діяти за принципом «грабуй награбоване» - мародерствувати у центральних магазинах Бішкека. До речі, без такого вияву народного гніву не обійшлося і 5 років тому, під час «тюльпанової революції».

З точки зору великої геополітики Киргизстан є не геть яким стратегічним об’єктом. Великих покладів корисних копалин немає, транзитний потенціал невеликий. Великого сенсу битися за розділену височезними гірськими хребтами республіку для наддержав немає.

Так, у Киргизстані є дві авіабази – американська «Манас» (ім’я головного героя киргизького епосу) та на відстані 45-км від неї - 999-та авіабаза Уральської повітряної армії РФ. Для національного уряду іноземні військові – гарантія стабільних бюджетних надходжень.

Напевне, якби сусідній Китай захотів би мати тут свій гарнізон, то йому б також навряд чи відмовили.

В останні роки правління Бакієва Москва усіляко намагалася вмовити Бішкек «видворити» американців. Навіть підготувала щедрий бакшиш – позику у понад $2 млрд. Однак, «янкі» так і не «гоу хом» з Манаса. І цей факт, без сумніву, засмутив Москву.

За останніми економічними негараздами, що спіткали Киргизстан, неважко побачити руку Москви. РФ підняла мита на нафтопродукти, які раніше Киргизстан як член ЄврАзЕС отримував дешевше, заморозила інвестиційні проекти у гідроенергетиці. Все це викликало ланцюгову реакцію і в кінцевому підсумку вдарило по гаманцях киргизів.

В економічних заходах Москви за бажання можна побачити помсту за Манас. Але з другого боку, скасування пільг можна розцінити як суто прагматичний крок: Москва скидає з рахунків бідних «молодших братів» і концентрується на Митному союзі, до якого належать заможніші Казахстан і Білорусь.

Росія в усі роки киргизької незалежності була головним стратегічним партнером. Поблизу озера Іссик-Куль навіть є пам’ятник Борису Єльцину. Можливо, за щедрі позики до киргизького пантеону могли б потрапити і Мєдвєдєв з Путіним.

Клявся у вірності «братерським стосункам» з РФ і Бакієв. A тепер він натякає на те, що за новітню революцією стоїть Кремль.

Але якщо пристати не версію проросійського заколоту, то виникає кілька запитань. Нинішню лідерку киргизької опозиції Розу Отунбаєву важко запідозрити у тісних контактах з Москвою.

5 років дипломатичної роботи у Великій Британії, робота у місії ООН з врегулювання грузино-абхазього конфлікту – ці факти з біографії Отунбаєвої дають більше підстав говорити про неї як про прозахідного політика.

По-друге, у РФ в цій республіці немає потужної «п’ятої колони» і навіть авторитетного в місцевих колах лідера, який би міг контролювати дії опозиції, котра часто виглядає стихійною руйнівною силою.

Таким лідером міг би бути екс-президент Аскар Акакєв, який зараз перебуває у Москві і звідти звинувачує США в організації заколоту. Але чи ризикне він знову «наступити на ті самі граблі» - велике запитання.

Щодо американської режисури – вона також імовірна, враховуючи той факт, що Манас використовується як бази для війни в Афганістані, якому адміністрація Обами приділяє чимало уваги. Поставити у Киргизстані свою людину, яка б не торгувалася з РФ щодо американських військових баз – ось ціль, заради якої Вашингтон міг би вдатися до політтехнологічної гри.

Втім, якщо у киргизького бунту і є свої ляльководи, то вони не надто витрачаються на цей проект - а отже, не надто зацікавлені у його реалізації.

А це означає, що подальша доля Киргизстану вирішуватиметься на вулицях Бішкека та інших міст країни, де протистояння досі триває.

світ протест киргизстан