1939-1945: НЕПИСАНА ІСТОРІЯ: Як мій прадід розбудовував у Харкові Третій Райх

Звісно, як і в більшості читачів, у мене є дід-ветеран, який пройшов з Робітничо-Селянською Червоною армією від Сталінграда до Відня (про нього я ще колись розповім). Так само в більшості з вас, напевно, теж був дід, котрий переховався від мобілізації. Не дивина й те, що частина моїх двоюрідних дідів були поліцаями. Але маю я в історії родини і справжній ексклюзив. Мій прадід був бургомістром Харкова під час німецької окупації. Саме тим бургомістром Олексієм Крамаренком, наказ якого про заборону російської мови в державних установах міста цитують час від часу проросійські видання.

Прадіда згадував: Олег КОЦАРЕВ, поет, прозаїк, журналіст, аспірант (Харків)

Олексій Іванович Крамаренко народився 17 березня 1882 року в Єлисаветграді (нинішній Кіровоград) у родині залізничника. Вивчився на хіміка у Харківському технологічному інституті (тепер – Політехнічний) і працював на багатьох заводах України головним інженером – наприклад, налагоджував виробництво на Будянському фаянсовому заводі та Часів’ярському заводі вогнеупорів.

Його дуже цінували як фахівця, він отримав дворянство і постійно їздив закордон навіть уже при радянській владі. Викладав в інститутах Кам’янця-Подільського і Харкова. У Харківському технологічному інституті був завідувачем кафедри скла.

Участі у військовій колотнечі 1917-1920 років Крамаренко не брав, а відомості про політичні симпатії залишилися маловиразні – натяки на прихильність до УНР, декларативна русофобія та зневага до Леніна поєднувалися з захопленням Троцьким.

Нащадки розповідають, що дві армії – біла та червона – хотіли експропріювати в Олексія Івановича та його дружини Марії Леонідівни гарне піаніно, оформлене в сецесійному дусі (на ньому тепер грає моя мати), але обидва рази Крамаренко примудрявся забирати його назад.

А білим навздогін ще й встиг заявити, що „не співчуває їхньому руху”, після чого врятувався лише завдяки втручанню впливових родичів дружини.

Мій прадід (другий ліворуч) із товаришами і товаришками у 1930-их роках

Крамаренко мав „англоманські” настрої та вельми характерні для тогочасного інтелігента старої закваски смаки – Гофман, Блок, Винниченко (сам писав вірші, а при нагоді міг процитувати й Василя Чумака), мелодекламація, театр, карти, алкоголь і адюльтери.

Останнє захоплення увінчалося розлученням з моєю прабабусею і одруженням із колегою-хіміком Наталею Бершадською. Можливо, саме це згодом і врятувало нашу родину.

Німці окупували Харків 21 жовтня 1941 року.

З усіх великих українських міст життя в Харкові було чи не найтяжчим. Нацисти свідомо обмежували доступ городян до продовольства, запровадили надзвичайно жорстокі репресії.

А втім, задля антуражу, і тут потрібно було організувати місцеве українське самоврядування. І, як розповідає історик Анатолій Скоробогатов, німці після консультацій з викладачами Технологічного інституту - де, можливо, була їхня резидентура - призначили бургомістром Олексія Крамаренка.

Олексій Крамаренко

Які були функції й можливості в тодішнього мера Харкова (до речі, Харків належав не до цивільної адміністрації Райхскомісаріату "Україна", а до прифронтової території)?

Доволі обмежені.

З ідеї, він би мав організовувати відновлення промисловості міста, знищеного більшовиками при відступі, забезпечувати населення продовольством і стежити за виконанням наказів німецького начальства.

Жодних можливостей для виконання цих завдань не було, реальна влада перебувала в руках німців.

Крамаренкові залишалося „перетрушувати” свій громіздкий і корумпований адміністративний апарат, фіксувати кількість житлової площі, „звільненої від євреїв” (до речі, в таку „звільнену” квартиру він запропонував заселитися й колишній дружині, моїй прабабці – можна уявити, що б їй сказали 1943-го року, якби вона погодилася), створювати убогі їдальні „для своїх” та займатися гуманітарною сферою.

Саме „гуманітарка” стала єдиною галуззю, де бургомістр Крамаренко лишив помітний слід. Він сприяв відродженню харківських церков.

Перед війною в Харкові лишився тільки один діючий храм, а за сприяння бургомістра чимало їх повернули віруючим. Причому як автокефальній церкві, так і автономній - тодішньому аналогу Московського патріархату (обидві церкви були змушені робити відправи на честь „визволителя” Гітлера).

Хоч сам Олексій Іванович не був практикуючим вірним, він дуже тішився, що над містом знову лунають звуки церковних дзвонів.

Найвідомішим „приколом” Крамаренка став наказ про мову:

„П'ятий місяць уже над вільним містом поруч з переможним Германським прапором майорить наш рідний жовто-блакитний український прапор як символ нового життя, нового відродження нашої неньки-батьківщини.

Але на великий жаль і сором до всіх нас українців ще й досі залишається де-не-де ганебна більшовицька спадщина. З великим соромом до всіх нас та з цілком зрозумілим гнівом українського людства трапляється чути по деяких установах, навіть у районових управах, розмови російською мовою з боку урядовців, які нібито соромляться своєї рідної мови.

Сором за це тим, хто стає вільним громадянином звільненої батьківщини. Ганьба і не місце з нами тим, хто цурається своєї рідної мови. Ми не припустимо, цього не мусить бути. Тому наказую категорично заборонити далі будь кому з урядовців розмову російською мовою в службовий час в установі”.

Саме завдяки цьому наказові й сьогодні прізвище мого прадіда час від часу виринає в усіляких агітаційних статтях „ісконніков”.

Олег Коцарев

Своїй колишній родині бургомістр допомагав. Часом заходив у гості.

Тим часом нова дружина завагітніла. А в серпні 1942 року Олексія Крамаренка арештувало гестапо.

Кажуть, він ішов вулицею поряд з гестапівцями і його зустрів знайомий:

- Куди ви, Олексію Івановичу?

- А я як той папуга в Діккенса.

Доволі проста, як на тодішню літературну моду, алюзія: „Їхать – так їхать, як казав папуга, коли кішка потягла його за хвіст”.

За однією версію, мого прадіда заарештували за якісь продовольчі махінації. За іншою, він надто активно допомагав визволяти в’язнів концтабору на Холодній горі - в тому числі партизанів та євреїв.

Крім того, приятелька їхньої родини Іванцова передавала від радянської розвідки пропозицію про співпрацю, а Крамаренко відмовився, і за це інформацію про нього червоні могли „злити” своїм нацистським колегами. А може, навпаки, він справді співпрацював з радянською розвідкою чи Опором.

Словом, як сказало гестапо моїй бабусі Валерії, „вашого батька ув’язнено до кінця війни”.

Коли він був у тюрмі, його друга дружина народила сина Олексія, котрий прожив лише кілька років та помер від менінгіту. А подальша доля самого Крамаренка лишилася в таємничому тумані.

Хтось казав, що німці його розстріляли, хтось – що вивезли до Польщі під час відступу. А ще один знайомий нашої родини нібито бачив Олексія Крамарека після війни у Лондоні, де він жив під іншим іменем. Хоч, може, це все просто романтичні легенди…

Після поверенення радянської влади мою бабусю, дочку Крамаренка, пару разів допитали й дали їй спокій. Наталія Бершадська, судячи з усього, теж уникла якихось сильних гонінь. А колишня дружина, Марія Леонідівна, померла.

У моїй родині тривалий час уникали того, щоб сильно розводитися про цю історію, але й не приховували її. Зрештою, вона вельми символічна: колаборація в часи найжахливішої для Європи війни ХХ століття не була виключно привілеєм великих держав.

Комусь випадало ділити Чехословаччину, комусь озброювати й навчати Райх, комусь проголошувати „національну незалежність” або „народну демократію”, а прості люди отримували від геополітики свої „домашні завдання”, від виконання яких рідко коли вдавалося цілковито викрутитись.

Детальніше про проект 1939 -1945 НЕПИСАНА ІСТОРІЯ: Розкажи, як твоя родина пережила Другу світову війну читайте тут