Битва Націй: репортаж з першого фесту історичної реконструкції в Хотині (+ФОТО)

Табір учасників на валах був напівпорожній – майже всі реконструктори походжали містечком майстрів біля церкви Олександра Невського.

Торгували там усім: від реплік середньовічних мечів – до іграшкових арбалетів, від прикрас з міді чи кераміки – до взуття, виготовленого за старовинними лекалами, від писанок з бісеру чи проса з манкою (Дунаївецький спеціалітет від Валентини Войткової) – до повного лицарського обладунку, що сяяв на сонці .

«Скільки?», - спитав немолодий чолов’яга в ковалів, показуючи на сяючі лати. «Сім тисяч». «Тисяч чого?» От вам і перший дзвіночок міжнародності: мова в переважної більшості учасників одна – російська матерна, а от гроші в кишенях різні.

«Гривень, не доларів же», - це коваль. Усміхається. Цвях програми: його з напарником не минув, здається, жоден фотограф.

Напроти молода жінка розкладає свій середньовічний крам на соломі. Поруч – донечка Софія. Теж у довгій сукні, страшно серйозна як на свої два чи три роки. Ще одна зірка містечка майстрів – найбільш юна.

Трошки ближче до ристалища дівчина і чоловік грають на волинці, дві панночки у старовинних сукнях граціозно танцюють, не звертаючи увагу на клацання фотоапаратів.

«Что это за инструмент у меня? Это средневековая волынка. Вообще-то, такого термина – «средневековая» - на самом деле нету, поэтому это просто волынка», - так, неначе не глядачам, а собі, пояснює музикант.

До мене підбігає давня знайома – та сама писанкарка з Дунаївців Валентина Войткова.

Вона прибула на свято з писанками, арсеналом запчастин до них (у арсеналі просо, кунжут, манка і ще багато смачних речей, які можна на яйця або наклеїти, або насипати) і красунею-дочкою.

Донька, поки мама пішла у справах, тихенько прикрашає писанку зернами: кожне зернятко бере пінцетом і акуратно наліплює на яйце. Каже, що працювати саме з зерном їй подобається найбільше. Мама ж більше любить бісер.

На столі стоять і унікальні трирівневі писанки: у величенькому яйці менше, а у ньому ще менше. Кольористика більшості яєць – типово-народна: яскраво-рожевий і золотий кольори починають і перемагають.

Зі сцени вкотре ведучий обіцяє от-от почати «Найбільш концептуальне дійство Європи». Це перша "Битва націй" - доволі сильно і масово розрекламована. Але дійство все ще не починається.

Повз пробігає заклопотаною тінню організатор, Антон Трубніков з рацією. «Беларусь, вы слышите меня? Полная готовность на 14-30. Тут губернаторов ждут».

Жодних губернаторів на заході не буде – а Антон дорікне потім, що нема чого підслуховувати ефір. Гм.

Хлопці у фірмових сорочках, що стережуть головну браму фортеці, поштиво розступаються – до замку йде директорка заповідника, Людмила Іванівна Пастух.

Людмила Пастух: «Звичайно, що ми задоволені заходом. І людям радість, і Хотину користь».

А «Битва націй» платить за аренду фортеці, і 10 гривень з кожного проданого квитка йде у наш заповідник. І туалети поставили, і душові для учасників. Подивись, яка краса!», – Людмила Іванівна з мрійливою посмішкою вказує на білосніжні намети табору учасників «БН».

Я погоджуюсь: таки краса. Табір один в один нагадує табір з «Хотинської тверді», до дежа вю в очах.

До Людмили Іванівни, нарешті посміхаючись (чи не вперше за весь день) підходить Антон Трубніков.

Він у середньовічному костюмі, а у руці абсолютно сучасні засоби для комунікації.

Інакше не можна – на ньому вся організація, сама бачила, як бігали за ним ремісники з містечка майстрів, і як він від них втомлено відмахувався: «Ребята, нет ни секунды времени». Директорка тепло вітається з Антоном.

Антон Трубніков, харківський підприємець і реконструктор, організатор заходу – на питання про те, чи вірні чутки, що фінансування фестивалю йде переважно з Росії:

«Я можу дати вам телефони двох банків, де підтвердять, які багатотисячні кредити я в них взяв під «Битву Націй». Жоден «російський капітал» за фестивалем не стоїть.

По-перше, я сам підприємець і вклав у захід велику частину своїх коштів. По-друге, в мене багато друзів у різних країнах, їхній внесок теж був суттєвим. Ні, відбити витрачені кошти я й не сподіваюся.

Ні, це не альтруїзм. Я просто хочу показати Україні, що час переходити на новий рівень у реконструкції. В нашій країні про цей рух знають дуже мало людей. Це треба змінити».

Подейкують, первісний кошторис фесту «тягнув» ледь не на 600 тис. євро, пізніше сума зменшилася, але все ще є надзвичайно значною: понад 200 тис. євро.

На питання про досить дивні костюми на певній кількості оточуючих (середньовічна домоткана сорочка і джинси, приміром):

«Це точно не учасники, а гості фестивалю. Всі учасники пройшли дуже суворий відбір, ми мали кілька відбіркових турів. Ми хочемо показати новий, вищий рівень реконструкторських дійств».

Два міліціонери сидять у затінку біля сцени, при наближенні мого бейджика «Преса» якось сумирно піднімаються і натягують кашкети:

«Табір патрулюється цілодобово, вночі теж. На патрулювання кинуті сили не лише Хотинської міліції, а й колег з Кам’янця-Подільського. Поки що жодних ексцесів не було».

Біля ристалища стоїть машина «швидкої», люди в білих халатах зі сміхом спілкуються з гостями заходу:

«В нас тут бригада, і ще дві біля входу до фортеці. В Хотинській лікарні все напоготові: травматологія, хірургія тощо. Якщо щось не дай боже станеться – відразу надамо допомогу. Поки що, тьху-тьху-тьху, жодних травм немає, але завтра-післязавтра очікуємо на синці і вивихи».

Біля входу до фортеці – ще одне торгове містечко, цього разу простіше. «Живчики», пиво з шашликами, китайський сувенірний мотлох, вироби з дерева.

Хотинчанка Наталя разом з сином з сьомої ранку вже торгують напоями і батончиками біля «позолоченого» пам’ятника гетьману Сагайдачному. Торгівля йде дуже мляво, хоча продавчиня й весело закликає чоловіків брати в неї пиво – російською мовою. В приватному спілкуванні відразу переходить на українську:

«Сказали от прийти, а торгівлі немає. Людей нема. Бо дуже дорого: 65 гривень ніхто не дасть. Для Хотина 65 гривень за квиток до власної фортеці – це вже занадто».

Хотинчани не звикли ходити у заповідник за гроші – всі ж знають кілька лазів, через які на територію заповідника можна пройти безпроблемно. Вірніше, можна БУЛО: лази зараз закривають високі міцні паркани з білих ще, зовсім свіжих дощок. Травневих вихідних продавщиця чекає з нетерпінням – може, будуть нарешті туристи, а з ними і каса.

Глядачі й справді поки що тягнуть на головну проблему дійства. Їх не просто мало, їх дуже мало.

1 травня все зміниться: лише готельний комплекс «7 днів» з Кам’янця-Подільського везе в Хотин на фестиваль відразу 200 своїх гостей.

До того часу порожніми трибунами біля ристалища бігали хіба що школярі, які приїхали у Хотин на екскурсії.

Питаю, звідки – виявляється, таки здалека. Золочівський район Львівщини, село Скварява. В Хотині діти вперше, їм усе жахливо подобається. За квиток кожен учень сплатив по 5 гривень: діти ж не на фестиваль їхали, а на екскурсію. А тут оп – і такий бонус.

На кожному другому паперова кепка з логотипом фестивалю, в руках у кожного третього – або дерев’яна булава, або ще якийсь сурогат середньовічної зброї. З задоволенням забавляються з аніматорами, носять у ложках, взятих до рота, яйця, стрибають у мішках і розбивають палицями горщики.

Біля білоруського табору навалені блоки соломи і прибита дошка з написом «ОБХОД». Стрілка вказує кудись в урвище валів. Навіщо дратувати учасників в їхньому тимчасовому домі? Покірно обходжу намети травою.

Поруч із білорусами – великий намет нечисленної і несподіваної делегації реконструкторів з Литви. Всередині цілком сучасні алюмінієві розкладачки. Хлопці в однакових синіх шатах про щось тихо розмовляють між собою литовською.

Зрозумілим було лише одне слово: «Жопа», - сумно сказав один з прибалтів.

Нарешті, близько третьої години дня всі учасники парадом рушили від Ясської брами до ристалища. Поляків немає – все ще в дорозі, мають бути під вечір.

Урочисте відкриття. Виступає Антон, виступає Людмила Іванівна, звучать гімни. Білоруси під час гімну зворушливо притискають руки до серця, росіяни після свого модернізовано-радянського гімну дико кричать і розмахують зброєю.

О шостій вечора мають початися бугурти. Спека дошкуляє все сильніше, нарешті, близько четвертої кам‘янецька делегація зі мною у складі таки не витримує – ми їдемо додому. У Ясській брамі все ще триває реєстрація. В рукомийниках біля душових дівчата у чепчиках драють середньовічний посуд...

...Проблема першого дня (відсутність глядачів) повністю компенсувалася переповненою туристами фортецею 1 травня.

Вже за кілька кварталів до заповідника всі дороги, провулки і навіть міський сквер були заставлені автобусами (від неопланів до мікроавтобусів) і сотнями легкових автівок.

Номери і чернівецькі, і львівські, і хмельницькі, дуже багато київських.

Біля дороги, що веде до Ясської брами, намагається маневрувати між легковиками жовта БРДМ (броньована розвідувально-десантна машина). Єдина в україні екскурсійна машина-амфібія з кам’янецькою пропискою катає навколо фортеці туристів.

Вечірні бугурти 40 на 40 вчора закінчилися з першою травмою – вивих гомілки, нічого серйозного, кажуть. А от зранку 1 травня учасник білоруської збірної зламав в бою стегно. Хлопця відразу відвезли у місцеву лікарню.

Лікарів на «Битві націй» вдосталь, вони діляться на дві категорії: хотинські медики – і власне лікарі фестивалю (виразне фрикативне h натякає на східноукраїнське походження медиків).

Фестівські лікарі по першому ж заклику ведучих біжать на ристалище до травмованих, пшикають на них охолоджувальною сумішшю, ставляться до того, що відбувається, з розумінням.

Хоча самі «лицарі» часом легковажать послугами медиків. В рукомийниках біля Ясської брами здоровило Ігор Зотов з харківської команди «Шарухань» обмиває рану на голові, а потім замотує її якимось ганчір’ям. По матерії швидко розповзаються червоні плями крові.

З саморобним тюрбаном на голові Ігор заходить на територію фортеці, де його тут же оточують колеги по клубу. Антон Трубніков просить пораненого підійти в медпункт (його облаштували в колишній офіцерській школі поблизу церкви). Той перепитує напрямок.

В медпункт Зотов так і не пішов. Потім я його бачила на ристалищі все з тією ж кривавою шматою на голові.

Бої тривають від ранку. Спочатку були більш видовищні у форматі 5 на 5, зараз – парні поєдинки у трьох категоріях.

Спека неймовірна, учасники туляться в тіні трибун, а ті, хто чекає на свою чергу на ристалище – у ватниках, у залізних обладунках – прикривають голови рушниками.

Ведучий кожні кілька хвилин просить принести лицарям щось попити. Нарешті хтось пропонує солодку воду, та хлопці відмовляються від неї, чекають на мінералку.

На всіх трибунах вдосталь народу, але вільні місця теж є – видовище ж багатогодинне і одноманітне. «Пішли звідси, - боркоче чолов’яга товаришу на трибуні, - Воно все якесь однакове».

Ведучий боїв це й сам розуміє – і просить глядачів «потерпіти ще трішки». Мовляв, це ж спорт, і як у будь-якому спорті тут бувають 1/8, чвертьфінали тощо. Просить підбадьорити учасників – і трибуни кілька секунд скандують «Ук-ра-ї-на!»

Міліцейський майор біля ристалища дегустує насіння, яке йому відсипав молодший колега:

"Проішествій не було, все спокійно. Тільки билися вчора, але так вони всі колеги. Знаєте, я вам так скажу: 65 гривень - це для нас дуже дорого. Я от зранку провів сюди дві чи три родини, так я ж їх знаю, то така біднота...

Я понімаю, якби приїхали Софія Ротару або Валерій Лєонтьєв, я б перший віддав за таке 200 гривень, родину б взяв. А таке...

...І на шо тут за 65 гривень дивитися?

Міліціонер махає рукою і повертається до поїдання зернят. Заплановані на шосту годину бої 21 на 21 переносять на сьому вечора.

Містечко майстрів плавиться під вечірнім сонцем. Рятуються під парасолями, капелюхами і сонцем. Смішний продавець у вишиванці натягнув на голову хутро, а перед своєю яткою влаштував аркан. Я от попалася – тягнуть за спійману ногу до краму, запрошують щось купити.

Запорізькі кухарі невтомно смажать картоплю і варять плов. Кейтерінгу багато, черг до нього майже немає.

У самій фортеці туристи проводять фотосесії на шибениці або з катом, позують в обладунках, з острахом заглядають у фортечні підвали.

Біля храму стали табором кияни з ансамблю старовинного танцю Joyssance. Cпівають старовинні пісні – хоча й занадто модернові як на формат дійства, присвяченого ХІІІ-XV століттям (бо пісні походять з XVII століття), танцюють з різнокольоровими стрічками, влаштовують хороводи.

З музики – тамбурин і дудочка. З тамбурином потім обходять публіку - але скнари-туристи відвертаються від танцівниць і йдуть фотографувати щось інше.

Біля Ясської брами на стару вантажівку забирається, розмахуючи прапорами, збірна Росії – учасників поєдинків до ристалища возять саме так (рельєф у Хотині такий, що багато вгору-вниз не побігаєш, важко).

До боїв 21 на 21 все ще купа часу. Дорогою до траси мене обганяють численні автівки, що роз’їжджаються з фестивалю.

Неоплани везуть з «Битви націй» у кам’янецьку фортецю туристів – там на них о сьомій вечора чекає ще один захід. Вечеря, битви кам’янецьких левенців, всілякі конкурси – з однієї реконструкції на іншу...

P.S. від Людмили Пастух:

У своєму емоційному виступі перед журналісткою Іриною Пустинніковою, що його було опубліковано 3.05. 2010 року на громадському порталі ZaUA.org, я, Пастух Людмила Іванівна, директор Державного історико-архітектурного заповідника "Хотинська фортеця" навела неправдиву і тенденційну інформацію про гр. Руденка О.В. та несправедливо образила честь та гідність президента ГО "Департамент воєнно-культурної антропології", заслуженого художника України Руденка О.В., за що публічно прошу в нього вибачення, а також у всіх учасників військово-історичного фестивалю "Хотинська твердь" за несправедливі звинувачення та образу їх честі й гідності.

буковина хмельниччина фестиваль туризм