Михайло Андрусяк: Не влада диктує теми письменникам і видавництвам

Про те як стати лауреатом премії і як заробляти на видавництві власних книжок Михайло Андрусяк розповів ZaUA.org.

Розмовляв: Юрій ПАЛІЙЧУК

– Як Янукович поводив себе на церемонії вручення премій? Йому комфортно було серед інтелігенції?

Спочатку він хвилювався, бо все-таки це було в нього вперше в житті і в середовищі людей не його кола. Але він опанував себе - був відкритий, щирий, не було якогось загравання...навіть не помітили митці його мовних огріхів.

– Як отримати Шевченківську премію?

Мене висунула «Просвіта» і це є предметом моєї радості та гордості. Я вже невперше номінувався на цю премію. Але минулого року голова Коломийської «Просвіти» Василь Глаголюк зініціював подання, зібрав документи, домовився з головою Всеукраїнського товариства «Просвіта» Павлом Мовчаном. З Мовчаном ми давно знайомі, він радо відгукнувся і з легкої руки «Просвіти» я став лауреатом.

Чому мене це радує? Це символічно, бо просвітянами були мої діди, батьки і вся моя родина. Мамин найстарший брат багато років очолював сільську читальню «Просвіти».

– Пам’ятаєте той день, коли дізналися, що стали лауреатом премії?

Було все дуже буденно (посміхається) – прийшов з роботи, падав сніг і я відмітав його з порогу. Задзвонив телефон і Дмитро Павличко каже: „Вітаю, Михайле. Ти лауреат. Лиш дивися, не напивайся сильно (знову сміється Михайло Андрусяк)... він ж бо знає, що я не п’ю.

Ейфорії не було. Було полегшення. Я переживав, що не доживуть герої моїх книжок – Мирослав Симчич, Олександра Ковалюк-Слободян, Пантелеймон Василевський, Йосип Томенчук і найбільше – моя мама. Вони всі герої моїх книг.

Це для них премія, для них нагороди. Вони ще раз для себе підтвердили, що боролися, віддавали життя, молодість, здоров’я не даремно. Я думаю, що ця премія додасть всім їм здоров’я і ще років життя.

Шкода, що Олександра Слободян не змогла побачити нагороди, оскільки вже шість років незряча. Не так давно моя мама втратила зір – вона тільки помацала диплом і лауреатський значок.

– Як народилася ідея написати «Братів грому»?

Дуже хотілося написати про тих людей, які мене оточували з дитинства. Мій батько був вояком УПА, а мама – провідницею ОУН. Я виростав в цьому оточенні і мені хотілося показати життя моєї найближчої родини – мої тітки, дядьки, дідусь й бабуся загинули в 1942-1949 рр. Троє з них загинуло від німецьких куль, п’ятеро – від московських.

– В історії УПА часто зустрічаються епізоди, коли підпільників вдавалося ліквідувати через зраду когось із повстанців. Як ви ставитеся до таких людей?

Якщо чекісти ловили когось з УПА, то нерідко приводили на допит його дружину з дітьми і катували в нього на очах. Звичайно, він сам готовий піти на смерть, але не готовий віддати на смерть свою дитину. Тому таких людей не треба осуджувати.

– Чому така слабка промоція вашої трилогії – її немає на полицях книгарень в різних областях України, про неї не говорять на телебаченні і мало пишуть в пресі?

Я би не сказав, що „Брати...” мають слабку промоцію. Справа в тому, що в Україні відсутня начисто книготоргова мережа, і все здійснюється лише на громадських засадах.

Загальний наклад моїх книг становить80 тис., вони розійшлися Україною і поза нею, але здебільшого приватними або ж громадськими каналами.

Це, звичайно, не колишня державна мережа.

– А ви не думали над тим, щоб перевидати свою трилогію в більш розкручених видавництвах з широкою мережею розповсюдження?

Я не цікавлюся умовами цих видавництв, але знаю від друзів письменників, що там кабальні умови. Волію сам управляти цим процесом і скеровувати до потрібних рук свої книжки. Все ж таки на наш час 80 тис. примірників – це не Бог зна який, але й не дуже малий тираж.

Гонорарів не отримую, адже видавництво, яке видає мої книжки, є моїм дітищем. Я його створив ще в 1993 році.

Навіть якщо б мені запропонувало великий гонорар якесь дуже розкручене видавництво, я б ще подумав - погоджуватися чи ні. Тому що за мною стоїть кілька десятків людей, які живуть, в тому числі, і за рахунок видання моїх книжок.

– Видання „Братів грому” комерційне чи знайшли спонсорів?

Я повидавав уривками майже всю повість в різних часописах – в журналах, газетах і десь вони порозходилися трохи світом.

Одного дня – дзвінок телефонний: я - Мирослав Мицьо з Америки. Дозвольте оголосити збір коштів на вашу книжку „Брати грому”. Я кажу – не гнівайтеся, але я відмовляюся, бо ніколи не брав подачок. А він каже, що ми не пропонуємо жодних подачок, а нормальну співпрацю, ...дайте калькуляцію.

Я кажу – тисяча примірників коштує, наприклад, шість тисяч доларів. Щоб переслати – це ще три тисячі доларів. Давайте дев’ять тисяч доларів і будете мати в Америці через кілька місяців тисячу „Братів грому”.

Він погодився. Так воно й було і я всі умови виконав. Обидві договірні сторони залишилися задоволені співпрацею.

А вже коли видалася тисяча, з’явилися нові спонсори з різних кінців країни – це були мої друзі, знайомі і просто зацікавлені люди. Коли книжка пішла вже десь ширше, люди мали до неї практичне зацікавлення –

дуже багато читачів знайшли своїх рідних, знайомих, про яких раніше нічого не знали.

І так кожен тираж заробляв на наступний.

– Важко вивести книговидавництво на прибуткову справу?

Надзвичайно важко, тому що в Україні якісь дрібні пільги на книговидання існують, але від них тільки зайві клопоти.

Дуже дорогий матеріал, оскільки той же папір завозимо з Росії, Фінляндії, Польщі, з Румунії. Звичайно, ми не можемо конкурувати з російськими видавцями у плані ціни на книгу.

– Щось змінилося у вашому житті після присвоєння премії?

Суттєво нічого, може трохи побільшало суспільної уваги.

У мене багато друзів і серед них немає застільних, бо не вживаю спиртного. Вони мене щиро вітали і багато допомагали. Навіть мої друзі в Києві документи доносили до Шевченківського комітету, я не їздив до Києва, – все передавав через них. Вони більше за мене переймалися премією.

– Ви не плануєте після присудження Шевченківської премії переїхати до Києва, стати більш публічною особою?

Я з Києва переїхав до Коломиї, проживши там 10 років – з 1975 по 1985 рік, коли там навчався і працював. А зараз не хочу нікуди переїжджати. Оте, що ми називаємо малою батьківщиною, для мене набагато більше важить, ніж якісь матеріальні блага чи посади в столицях.

Я ще недавно мав пропозицію поїхати закордон як письменник і перекладач з німецької мови і добре заробляти, проте відмовився.

– Банальне запитання – на що плануєте потратити премію?

Уже потратив: частково на благодійництво, частково на видавничу справу – ось це я викупив свої книжки і ще викуповую в друкарні, - показує рукою на пачки літератури, які стоять поруч з диваном в кабінеті. Я приїхав з Києва, а троє людей в друкарні не отримали зарплату – якраз три з половиною тисячі гривень. Я їх вніс в касу, на ці гроші купив книжок і ці працівники отримали зарплату. Але це робочі моменти.

Ну і звісно частину грошей потратив на покращення житлових умов в сім’ї.

– Ви не боїтеся, що з приходом нової влади тема УПА буде нівельована і ви будете останнім, принаймні, найближчу п’ятирічку автором, хто отримав Шевченківську премію за книжку про УПА?

Не влада диктує теми письменникам і видавництвам. Письменникам навіть в радянські часи не могли заборонити писати. Що стосується премій – це інша справа. Звичайно, що там будуть ставленики нової влади і члени Шевченківського комітету зміняться. Але це не найважливіше, тому що жоден письменник не пише лише заради премії – це не є самоціль. Я ще не зустрів жодного митця, який би сказав, що робить свою роботу заради премії.

– Інтелігенція б’є на сполох через відкат в гуманітарній сфері з приходом нової влади – письменники і видавництва бояться повернення азарівських податків на книговидання. Як ви думаєте, чи дійсно є така загроза?

Все можливе, тому що ми знаємо, що Азаров – майстер витискання податків з будь-якої сфери і зрештою українська книжка йому не найближча.

Якщо говорити про гуманітарну сферу, то зараз найбільший резонанс від діяльності Дмитра Табачника на посаді міністра освіти. Я твердо переконаний, що україножер Табачник довго міністром не буде. При тому натиску, при тому всьому величезному здвигові, я не думаю, що хтось буде зацікавлений цього одіозного міністра утримувати на посаді.

– Зараз ви щось пишете нове?

Я роки збирав матеріал і зараз продовжую працювати над темою національно-визвольних змагань. Тільки наступна моя книжка повістуватиме про верхівку УПА. Центральним її персонажем буде генерал-хорунжий Василь Кук, який після смерті Шухевича очолював весь український рух опору.

література книги історія упа