Берестечко: як вірші Костенко вчать видряпуватися з національної депресії
Уже давно поезія не викликала такого ажіотажу: йдеться про „повернення у публічний простір” такої знакової постаті, як Ліна Костенко. Її перевидане „Берестечко” несподівно вийшло на друге місце у топ-10 продажів сучасної української літератури (а ще стало приводом для надзвичайно велелюдної презентації).
Читав: Олег КОЦАРЕВ
Та й поезія ця являє собою твір не зовсім ліричного жанру, а радше історичний роман у віршах.
Якщо розглянути творчість Ліни Костенко в контексті загальних тенденцій руху шістдесятництва, стає очевидним, що як у це письмо, так і в його сприйняття апріорі закладено дуже виразний елемент повчання та публіцистичності.
Тому в нинішніх обставинах українського суспільного життя „Берестечко” просто не могло не прозвучати дуже гучно: адже це книга про національну поразку і про спробу виходу з неї.
Нагадаємо: влітку 1651 року під Берестечком відбувається найбільша битва у війні між Козацькою республікою та Річчю Посполитою. Українців підтримували кримські татари, поляків – німецькі найманці.
Через втечу армії Іслам-Гірея, кількісну перевагу і нову тактику королівських військ і зливу козаки зазнали доволі болючої поразки. Сам Богдан Хмельницький при цьому нібито намагався затримати кримського хана, але потрапив до нього в полон (що для рядових козаків виглядало як втеча гетьмана).
Дія роману у віршах відбувається вже після цього: гетьман згадує свою боротьбу і життя, осмислює причини поразки і поступово виходить із депресії.
Наслідки битви під Берестечком відомі: виснажена польська армія не змогла зміцнити свою перемогу, навіть у союзі з литвинами, які тим часом спалили Київ. Обидві сторони пішли на перемир’я, але вже ближчим часом Хмельницький зумів зібрати нове військо та поновити успішну боротьбу.
Тобто маємо класичний випадок, як сказала сама Ліна Костенко, „перемоги над поразкою”.
Оцей „терапевтичний ефект” і є одним з головних складників успіху „Берестечка”. І звісно ж, сьогодні він дуже потрібен багатьом представникам читаючої публіки, котрі особливо болісно переживають наслідки зміни влади на Печерських пагорбах.
Не зламатися, не відчаюватись і не спиняти боротьбу – саме до цього ніби закликає Костенко своїх читачів. Цікаво також, що як один з головних способів боротьби з „національною депресією” тут постає кохання.
Іще один момент, що безперечно привернув увагу читачів – різноманітні історіософські роздуми Ліни Костенко від імені Богдана Хмельницького на тему причин частих українських поразок.
Причини виявлено елементарні й, мабуть-таки, неспростовні: брак цілеспрямованості й непохитності, надмір особистих амбіцій, продажність, неготовність повністю і безповоротно порвати з колоніальними звичками.
Та, здається, вже час згадати, що мова не про політологічний чи соціологічний трактат, а все-таки про художній твір.
„Берестечко” постає виразним зразком класичного якісного регулярного вірша епічного розливу.
Чіткий і пружний ритм, зміни розміру і мовні ігри зі співзвуччями, неоднозначними сенсами, стилістичними регістрами й іншими подібними речами (що зовсім не завжди вдається „ввіпхнути” до епічної поезії) роблять „Берестечко” справді міцним шедевром.
Однак, як на мене, попри всі ці об’єктивні переваги й актуальності, епіка Ліни Костенко слабша за її лірику.
Не досягнувши того сюжетного динамізму (або, наприклад, його формалістичного замінника), котрого хочеться побачити в історичному творі, ця поезія втрачає таку просту і досконалу витонченість, котра була притаманна віршам про осінній день та дівчину „в сімнадцять неповторних літ”.
І при цьому „Берестечко” все одно Еверестом вивищується над більшістю інших спроб українських авторів літературно використати сумні події вітчизняної історії, з їхньою нестерпною шароварщиною.
Ліна Костенко писала, переписувала і перевидавала „Берестечко” багато років, починаючи ще з 60-тих. Однією з головних особливостей нинішнього перевидання стало його оформлення.
Авторка під час презентації в Українському домі навіть сказала, що це чи не перший випадок, коли вона задоволена тим, як виглядає її книга.
Графіка Сергія Якутовича коливається між легким присмаком бароко, стилізаторським модерном й узагальненою традицією „фантасмагорійної” ілюстрації. А розташування тексту – не звичайне книжкове, а „горизонтальне” – відразу налаштовує читача на трохи очуднене сприйняття твору.
Отже, в „Берестечкy” маємо не просто чергове „подарункове видання” в найгіршому сенсі цього словосполучення, а справжню літературну подію.
Книгу, яка, попри свої стилістичні неоднозначності, демонструє і внутрішній, і зовнішній високий клас, а також привертає справжній інтерес читачів.
Почекаємо тепер на прозу Ліни Костенко, котра має вийти у видавництві „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, хоч її поява анонсувалася ще торік. Як каже Іван Малкович, письменниця, з притаманним їй перфекціонізмом, зараз доредаговує в ній останні штрихи.
