Еміграція: їхати чи ні? Чому за кордоном стають полум'яними патріотами

Людина, що переселяється за західний кордон, перетворюється на "емігранта". А емігранти - це такі люди, що "вчать нас жити". Приїжджають зі свого Закордону - і вчать.

А інколи вчать - по інтернету. Лають усе наше: " В Україні - бардак і хамство! А в нас, за кордоном, цивілізація!" Всі знають, що в Україні бардак і хамство, але коли таке каже приїжджий, хочеться відправити його кудись далеко: "Ну то й забирайся до своєї цивілізації! А ми тут живемо, як вміємо!"

А ще вчать патріотизму. У 1990-ті роки одна пані з Канади жалілася по телевізору: "Вас дуж'є-дуж'є важько rозуміти, бо в вас дуж'є зrусифікоwана мова!"

Це дратувало: легко бути патріотом у Канаді.

А спробуй любити Україну, коли щодня бачиш усі недоліки: народові все байдуже, влада краде, мафія керує, міліція гірша від рекетирів, національне відродження монополізували карикатурні патріоти - і як це змінити невідомо. А тут тебе ще й вчать з-за кордону.

Один емігрант, що поїхав ще за Союза, дуже обурився: на форумі написали, що у 90-ті роки в Україні було важко жити.

Емігрант резонно пояснив: у ті ж роки у Канаді один маніяк застрілив кількох людей, одна жінка впала під поїзд у метро, продукти подорожчали на кілька відсотків, ціни на житло піднялися... А ви кажете: в Україні було важко! Заткайтеся! Не поливайте Вітчизну брудом!

Інші навпаки, лають закордон. Тут люди тупі і примітивні, а нашим заздрять! Бо ми - освічені і культурні! Тож нас і тримають за другий сорт: маємо чистити туалети.

Але до України все одно не повертаються.

Живучи в Україні, я емігрантів недолюблював. Потім сам став емігрантом. Кажеш, бува: "У Києві зима холодніша, ніж у Одесі" А тобі: "Діяспора! Втік звідси - то й мовчи! Сиди у своїй «цивілізації»!"

Хочу вас завірити: ми, емігранти, не такі вже погані. Просто в нас свої професійні хвороби. Програміст носить окуляри, шахтар лікує легені, а емігрант займається патріотизмом. Або ж космополітизмом.

Чому так? А тому, що еміграція - це ще й імміграція. Їдете не тільки звідкись, а й “кудись”.

Часто чуєш: "Я емігрую за кордон". Так, ніби Закордон - це така країна. Навіть не країна, а пустеля. Посеред пустелі - два хмарочоси. На одному написано: "Українська Діяспора на Закордоні", а на іншому - "Брайтон Бич". Поміж ними ходять цивілізовані іноземці і говорять іноземною мовою. Варто вивчити цю мову - і ти свій.

Насправді, усі країни різні. Усі мови різні. В кожного народу – своя культура. Своя історія. Свої неписані правила. Це все дуже дуже складно.

Вдома ми інстинктивно знаємо, що прийнято, а що ні. На рівні рефлексів. У новому суспільстві це не гарантовано.

Ви вважаєте, що американці - безкультурні? Тоді запитання: який відсоток жартів з фільму, скажімо, "Форест Гамп" ви розумієте? Всюди своя історія: половину її не знайдеш у підручниках.

Мова - окрема пісня. Знайомі харків'яни - студенти-медики – дуже сміялися. Поїхали на хімічну олімпіаду - а там африканський студент. Усі мали привезти свої препарати, а африканця забули попередити. І він не зміг взяти участь.

Дуже обурився і каже: "Я - люччи студент!" Тут усі і розсміялися. Правда, весело? Мало того, що без препаратів, та ще й неправильно вимовляє слово: "лучший"! Га-га-га!

Цей текст є також відповіддю на статтю Костянтина Воздвиженського "Прокляття еміграцією: чому наші емігранти ненавидять свою країну?"

У Канаді я бачив чимала "люччих" студентів. Наших - Духовних і Освічених. Вони неправильно розуміли завдання, не відразу помічали важливі деталі... В результаті - загублений час, гірші оцінки.

З себе вони чомусь не сміялися. Навпаки, обурювались.

На роботі теж чимала наших "люччих" - це тих, кого взагалі туди взяли. Але наші люди горді: радше помруть, ніж визнають проблему. “В мене - ніяких проблем із мовами! - каже людина, що говорить із сильним акцентом і грубими помилками. - І з інтеграцією ніяких проблем!”

Ніяких, чуєте?! Усе розумію, усе знаю!!!

Інший варіант: “Місцеві люди - тупі, і система в них дурна! Ми для них занадто розумні!! Це не я завалив екзамен, це запитання були ідіотські!!!!”

А є ще й третій варіант, менш параноїдальний (хоча, як сказати?): “Я - українець і тим пишаюся. Так, в мене акцент і мовні помилки - бо я Українець! Мені важко інтегруватися до місцевої культури - але я Українець, шаную СВОЄ! Я багато у чому програю місцевим - та й грець із цим! Бо Я - УКРАЇНЕЦЬ!!!!!!

Різниця лише у розмірі літер і у кількості знаків оклику. В активістів українських громад знаків оклику багато, а у тих, хто намагається інтегруватися - мало. Але ідея та сама.

Тобто: людина не ігнорує проблеми і не списує їх на інших. І, у принципі, каже правду.

Ми не можемо змінити себе. Леся Українка, нібито, казала, що могла б стати іноземкою, бо "жила за кордоном і знає іноземні мови". Якщо це правда, то Леся була дуже наївною людиною.

Дорослій людині стати "іноземцем" неможливо. Хіба прикинутись, як Штірліц. Але навіть це більшості іммігрантів не вдається: мову треба знати не "добре", а блискуче. А культуру - на рівні рефлексів.

Хочеш ти чи ні - залишаєшся українцем (росіянином, китайцем, румуном, аргентинцем).

Опиняєшся поміж іншими народами. Навколо - "місцеві" і іммігранти. В кожного іммігранта - своє минуле, своя культура. Вони теж нездатні стати "місцевими", та й не завжди хочуть.

Вдома ти знав, хто ти такий. Хоча б більш-менш. А тут? Зліва – алжирці, справа - румуни, напроти - гаїтяни, поляки, італійці, японці, угорці... А навколо, наприклад - канадці (і не треба казати, що вони "теж іммігранти" - вони не завжди про це знають).

Хто ти такий? Звідки ти? Де твоє "я"?

Чіпляєш на ключі брелок із тризубом. На екран - заставку з Хрещатиком. "А що це в Вас за акцент?" - "Український!!!"

Йдеш до української громади. Хоча б тому, що вона є. Цікаво ж, що там? А там - люди близької культури. У сенсі, що вміють готувати борщ і олів'є. Знають, хто такі Хмельницький, Бандера, Чебурашка, Кучма, і що таке "Катрусин Кінозал". Знають, чим відрізняється Донецьк від Львова.

99% носіїв інших культур не мають про ці речі ніякої уяви. Не більше, ніж наші - про Непал.

Якщо громада стара, то на поличках - патріотична література, а на стінах - відповідні плакати. Прокидається національна свідомість (а в кого вже була - помножується на 10).

Наступний етап: заходиш на український форум і ділишся найсокровеннішою думкою: "Слава Україні!!!!! Шануй СВОЄ!!!!!"

А з тебе сміються. Ти, кажуть, у Торонто сидиш. А ти: "Та я ж — УКРАЇНЕЦЬ!!!!! Це ви - змоскалені!"

Це не тільки наша хвороба. "Ми, канадські поляки, патріотичніші від тих, хто у Польщі!" - сказав польський "діаспорянин" у інтерв'ю газеті "La Presse". А марокканські дівчата - що вдома ходили у коротких спідницях і загоряли у бікіні - у Канаді одягають хіджаби і моляться по 5 разів на день.

З тих самих причин, з яких харківський російськомовний Петренко у Торонто прозріває і вішає на стіні портрет Дмитра Донцова...

Це - про емігрантський націоналізм.

З космополітизмом - ще простіше. Навколо - життя! Хочеться бути його частиною. Повноцінною. А не якимось чужинцем, закритим у гетто "рідної громади". Жити, робити кар'єру, стверджуватися.

Хочеться бути добрим громадянином. Зі всіма обов'язками та правами. Купатися у світовій культурі (а не просто повторювати: "наше – найкраще!!!")

Але з ким поділитися цим бажанням? Мабуть, з (екс)співвітчизниками.

Додам, що націоналізм чудово комбінується із космополітизмом -

принаймні, в деяких емігрантів.

Людина, що ніколи не жила "на чужині", можливо скаже: "Емігранти - люди нерозумні. Як діти, їй богу!" Але нерозумних людей багато. Он футболісти: бігають по полю, як скажені. Іноді й ноги ламають. Дивишся на них і дивуєшся: вони що, спокійно ходити не вміють?

А є ще альпіністи, біатлоністи, екстремальні туристи. Блукають по снігу, ризикують. А збоку виглядають дуже смішно. Тож і емігранти смішні...

“От я нікуди ніколи не переїду", - скаже патріотичний громадянин.

По-перше, не варто зарікатись: ніколи не знаєш, що чекає за поворотом життя. А по-друге, до біатлону ніхто не примушує. Як і до еміграції...

Попри холод, втому і ризик, у альпінізмі є свої плюси: "Внизу не встретишь, как не тянись ... десятой доли таких красот и чудес". Так і з еміграцією. Ти бачиш нову країну. Зсередини, а не з вікна туристичного автобусу. Вивчаєш нову культуру, мову. Зустрічаєш десятки народів. Люди з Японії і Перу, Сенегалу і Непалу, Тунісу і Сербії, Бразилії і Філіппін.

Хочеш попрактикувати іспанську? Йдеш до магазина напроти, де продавець - з Гватемали. Цікаво, як у Тунісі? Говориш з університетським товаришем. Про Африку розпитуєш в колеги по роботі.

Моя рідна Одеса – зовсім близько від румунського кордону. А від молдовського - ще ближче. У нашій області є румунські села. Але кілька румунських фраз я вивчив лише у Монреалі. Як і кілька слів по-арабськи.

Це - для романтиків.

Для прагматиків (у канадському варіанті):

1) корупції мало (пересічний громадянин дізнається про неї хіба з газет);

2) хамства менше - зокрема, у сфері обслуговування;

3) маючи добру кваліфіковану роботу, не треба аж так маневрувати – ця робота точно забезпечить добрий рівень життя;

4) на роботі менш кидалова: затримка зарплатні на кілька місяців - дуже

рідкісне виключення (не знаю, чи таке трапляється);

5) втративши роботу, знаєш, що на вулиці не залишишся - є соціальна допомога.

Правила гри (знов-таки, у Канаді - у інших країнах може бути інакше):

- Щоб зайняти у цьому суспільстві нормальне місце, треба постаратися.

- За фізичну роботу платять мало. Кваліфіковану шукати складно. Якщо ви крутий програміст - то легше. Якщо інженер - треба підтверджувати

диплом.

- Якщо ваш фах тут не потрібен, або ви його не любите, або диплом застарів - пряма дорога до університету чи коледжу. Вчитися важко: програми вимагають багато сил і часу. Вибрати потрібну програму - ціле мистецтво.

- Пошук праці - робота на повний час. Особливо, коли нема канадського досвіду чи диплому.

Хтось проходить цей шлях. А хтось озлоблюється на цілий світ і

кричить, що Канада - це жах.

Багато сімей розпадається: змінилися зовнішні умови - і порушився сімбіоз. Хтось з подружжя вже робить кар'єру, а інший ще тиняється по мовних курсах... Або просто шляхи розходяться.

Але є подружжя, що не розлучаються - попри всі труднощі і стреси.

Це - загальна доля іммігрантів, незалежно від країни походження.

Українцям ще трохи легше: ми білі. Поки не відкриємо рота, ніхто й не знає, що ми "не тутешні". Африканцеві чи арабу пробитися важче. Хоча наші впевнені, що все навпаки: "негрів" беруть, а нас - "хороших" - гноблять (хоча статистика цьому протиречить).

Але все це - окрема історія. Про одне вас прошу: як побачите в інтернеті патріота з-за кордону, не обурюйтесь! Ви на його місці були б не кращі...

люди канада еміграція україна світ діаспора