Кіно про Росію Счастье мое Сергія Лозниці не вразило Канни

Фільм не викликав фурор в журі та канської преси. Після «чернухи» Тарантіно авдиторію на Бульварі Круазетт взагалі важко здивувати чимось позбавленим будь-яких сентиментів. Тим паче не зробив це й сіквел Нікити Міхалкова «Утомленные слонцем-2», предтеча якого здобув жадану пальмову гілку 1994 року (преса вже назвала Міхалкова російським «Тарантіно, лише без гумора»).

Цілком інша ситуація зі стрічкою Сергія Лозниці, якій важко підібрати аналогів.

Росія без «рожевих окулярів» – в кіно не новинка. Проте настільки критично – ані канська тусівка, ані світовий кінематограф такої Росії ще не бачив…

Це фільм – альтернативний погляд на життя у російській глибинці, позбавленій будь-якого уявлення про цінність людського життя та гідність особистості, така собі «провінційна чернуха».

Йдеться не про ту Росію, що прусським кроком викарбовує бруківку на Красній площі, не ту, що на листівках «Аерофлота», а ту, що трохи подалі від «МКАД», там де й дороги, власне, немає. Інтуристівські автобуси туди просто фізично не потраплять. А потрапивши, безслідно згинуть, як герой мок’юментарі «Счастье мое».

Це така «глибинка», куди не те що міжнародний Червоний хрест чи самий навіжений омбудсмен не зазирне, навіть розвідувальні супутники NASA над нею не літають. А, отже, зниклу в цій проклятій глибинці людину годі шукати, хіба лише пом’янути за упокій…

І якщо в «немытой России» Михайла Лермонтова – «стране рабов, стране господ» – ще існували бодай якісь закони, які дозволяли тому ж таки Лермонову носити мундир та ще й писати всілякі філіппіки, то у російській глибинці Лозниці серед законів діє лише один – закон джунглів. Адже це «страна ментов, страна воров» та інших моральних виродків.

Витримати дві години енциклопедії такої «психочернухи» від Лозниці, скажу відверто, не просто.

Хіба що спеціально кохатися на всілякій моральній безвиході, що показана настільки впритул, що, за відсутності сюжетної розв’язки, перетворюється на суцільний «беспредєл» та психологічний садизм – щодо глядача, певна річ.

Не вдаючись у переказ сюжету, лише зазначу, що вся стрічка – це набір теленовел, кожна з яких становить арабеску химерних зіткнень у проклятій місцевості серед боліт російського нечорнозем’я. Усі без виключення сюжети закінчуються трагічно або не закінчуються ніяк, через що фільм набуває граничної депресивності. Що цим хотів сказати режисер? – певно: хай живе депресивність…

Можливо, стрічка Лозниці вперше в українському кіно показала, що мистецтво може існувати не лише для того, щоб розважати, займати чийсь час або повчати чому «доброму, розумному й вічному». Натомість воно може бути просто дзеркалом життя, бодай кривим дзеркалом. Такий постмодерністський підхід для нас і справді інноваційний. Але чи вдалося реалізувати його Лозниці?

Якщо таке мистецтво зветься «артхаус» – розумне кіно, то це радше «лихо з розуму», ба навіть суцільний хаос, що скористався з арту у прагнення шокувати зал таким собі психосадизмом…

А що напевно вдалося Лозниці, так це не на жарт роздратувати російську «неліберальну» пресу.

Покладаючи руку на серце, є таки за що ображатися. Російська провінція за Лозницею – не просто, як у Лермонтова, «немытая Россия», це країна виродків. Країна, де людей грабують та вбивають так само легко, як і справляють «екскрементальну потребу». Навіть не вбивають, а забивають як худобу.

В «немытой России» насильство – це норма вирішення конфлікту інтересів, чи то пак майнового дисбалансу. Спробуй запитати: що тут трапилось? – отримаєш у відповідь ненав’язливий матюк. Спитаєш: як проїхати? – Поїдеш і не повернешся. Спробуєш зарадити людині – так, безкорисно – тебе пошлють ще далі: мовляв, тобі що, «больше всех надо»? А може везеш щось цінне у чемоданчику? Чи у кузові щось «недозволене»? А може ти вчиш дітей любити світ, коли життя навчило ненавидіти?...

Такої концентрації «чернухи», можливо, у природі не існує. Навіть у дикій російській природі. Проте, відзняте це було справді майстерно. Мимоволі починаєш вірити й жахатися тому, що бачиш на власні очі. Але після фільму, особливо побачивши гранично химерний фінал, приходиш до думки, а чи не змарновано було час, переглядаючи весь цей психологічний «беспредєл»? Чи не плюнули мені у душу?...

За критичним поглядом Лозниці стоїть і справді сувора правда життя, й не лише російської глибинки.

Люди, погодьтеся, зникають і в наших лісах… Інша річ, що у Лозниці ця правда до неймовірності спресована в одній життєвій історії.

Не дивно, якщо на російському «Кінотаврі-2010» на Лозницю спустять усіх собак російської «неоппозиційної» преси. Не тому, що «немытая Россия», а тому що Лозниця живе у Німеччині, а натурні зйомки робив в українських болотах на україно-німецько-нідердандські фонди. І невизнаний тими ж Каннами Міхалков докладе до цього зусиль, хоча «утомленная» Росія Міхалкова не краща.

І все ж раз цю «жесть» подивитися варто, бо вона, радше, справжня, ніж вигадана, попри химерність самого кіносюжету. Лозниця – досвідчений кінодокументаліст – довго мандрував «нетрями» російської глибинки й практично всі його образи мають реальних прототипів. «Неодноразово переконувався, що дороги часто ведуть у нікуди – провадять або до райцентру, або губляться посеред болота. Третього не дано», – визнав він в одному з інтерв’ю.

Отже, зникнути у цих «нетрях» людині легше, ніж вижити та ще й зберегти людське обличчя.

Навряд чи усі нагромаджені автором сюжети є плодом ображеної свідомості вичавленого «за бугор» інтелектуала (останні дев’ять років митець живе у Німеччині, хоча й зберігає українське громадянство).

У Росії є багато того, що можна вважати неймовірним, хоча де-ні-де воно стало цілком пересічною реальністю.

Приміром, у «Колымских рассказах» Варлама Шаламова є речі, яким довго не йняли віри західні видавці – мовляв: «вони ж були нашими союзниками, а не людожерами», пояснювали своє здивування спантеличені янкі. Приміром, є повість, у якій «урки», які тікали з далекого сибірського табору, брали з собою третього «на убой» – щоб дорогою з’їсти.

Те саме робили у 1954-1955 роках амністовані третьої-четвертої хвилі, бо знали, що тисячі кілометрів шляху на «велику землю» їм доведеться долати майже спустошеними райцентрами, де навчена лихим досвідом першої амністії місцева влада навіть біля привокзальних крамниць виставить воєнізовану охорону. Тож, напарничок не завадить, особливо якщо він «шістка» або «політичний».

Є безліч документальних та літературних свідчень, що життя у такий глибинці у другій половині 50-х, справді нагадувало партизанську війну всіх проти всіх. Переможцям надавалася можливість безкарно чинити мародерства. Люди в погонах не могли вдіяти нічого. Більше того, на провінції вони самі ставали частиною цієї «партизанщини», бо інакше – законними методами – із тодішнім «беспедєлом» упоратися було неможливо (закони бо були зразка воєнного часу, а нові написали лише у 60-ті).

Режисер Сергій Лозниця просто переніс цю історичну реальність у площину сюжету, де події відбуваються у наші дні.

Зафільмувати таку «жесть» режисер вирішив у стилі квазідокументалістики – інакше б не повірили. На те воно і мок’юментарі (mockumentary – з англійської «підробна документалка»). Фільми цього жанру зовнішньо нагадують документальні. Відзняті, приміром, ручною камерою («Россия-88, 2009), або стилізовані під кінохроніку (як-от «Перший на місяці», 2005). Ілюзія реальності часто створюється залученням до сюжету реальних персонажів під власними іменами та використанням мовної автентики – приміром, матюків.

До матюків Лозниця вдається без зайвих упереджень.

Але головний козир режисера у відображенні архетипних образів цього виродженого світу. Ті, хто виїздив трохи від райцентрів нечорнозем’я, упізнають у стрічці багато знайомого.

Питання лише, що доброго у цій неприхованій, ба навіть гіпертрофованій правді життя, яка завершується геть не мотивованим «беспредєлом» й остаточною деградацією головного героя (стрілянина без розбору, без правих і винних)?

Щось у цьому «чернушному» задумі неладне. На останніх метрах стрічки починається повне марення… Може це спроба моделювання стану, в якому опиняється людський розум, що пережив усі стадії психологічного спадлючення? Чи ж режисер приховав у цьому інший месідж?

Як відомо, перед тим, як перевчитися на режисера, Лозниця декілька років працював у київському Інституті кібернетики над проблемами створення штучного інтелекту. В СРСР у 70-ті роки принципи кібернетики були закладені в основу державної пропагандистської машини, спрямовані на скоріше перевиховання радянської людини, моделювання її ідеалу – homo soveticus.

Після перегляду «Счастья» (яке важко назвати «моїм») можна сміло сказати, що такий інтелект Лозниця таки змоделював – вірніше, зрежисерував.

Цей інтелект не здатний ні на що, окрім деградації й самознущання. Це не мазохізм. Це спроба вийти за межі раціонального усвідомлення зла, довести трагізм людської долі до абсурду. І за взірець, за натурне тло взята «безнадьога» російської глибинки.

Соціальна безвихідь, хамство як парадигма, російській мат як комунікація. Вірите, що таке може бути – байдуже, чи в Росії, чи в Україні? Так, вірю – але не розумію, для чого знімати про це кіно, якщо не можна висновити з сюжету мораль, зробити цим життя світліше, а людську душу багатшою?

Більшість глядачів задасться саме цими питаннями й вдруге дивитися стрічку не стане. Ось, і виходить, що психосадизм «Счастья» є самоціллю, у яку й вилився кібернетичний талант режисера.

Для українського кіномистецтва – талант неабиякий, а для Бульвару Круазетт – лише привід для роздмухування скандалу в пресі (хоча стрічка все одно стала конкурсним аутсайдером). Утім, перше українська мок’юментарі таки з’явилося. З почином!

кінорецензія кіно