«ЕЛІТА» ПІД ПРИЦІЛОМ ХРУЩОБ. Як живе ВІП квартал?

Колись у середньовічній близькосхідній поезії існував такий особливий жанр поем як «шехренгіз». Про нього частенько згадує в романі «Стамбул. Місто та спогади» Орхан Памук. Шехренгіз із перської мови можна перекласти як «міський трилер». Поет блукав забитими міськими нетрищами східних міст, затим на основі почутого-побаченого складав свою тривожну поему. Деколи опис мегаполісних глухоманей має місце й у сучасній журналістиці. Проте інколи серед цих нетрищ, наших хрущоб, можна зустріти такі несподіванки, що очі лізуть на лоб.

Міська оаза – відстань між двома зупинками

Голосіївський район. Вулиця Ломоносова. Зазвичай переповнена мешканцями «общаг» 38 маршрутка поволі проповзає кілька зупинок студентським містечком: дешеві кафе, їдальні, кіоски, п’яненькі чи то накурені гопи, молдавські заробітчани на новобудовах, різношерста студентська молодь, шеренги старих, хоч і недавно відремонтованих, гуртожитків, куди не тицьни пальцем щось будується, в помаранчевих робах галасують працівники жеків – словом, усе як у людей.

Аж раптом у кінці містечка за шеренгами монотонних сірих «общаг» перед очима відкриваються ошатні буржуазні висотки, пофарбовані щонайменше трьома кольорами, зі справжнісінькими пентхаусами, з височенними заскленими від підлоги до стелі балконами, з підземними гаражами, з цікавими конфігураціями – просто лялечки. Наче тобі десь у ситій заможній Європі. У дитинстві мені чомусь завжди здавалося, що десь такий вигляд мала мати тиха та спокійна Швеція, де на даху, над одним із таких пентхаусів, мешкає щасливий товстун Карлсон.

Власне, якби цей мікро-квартальчик тягнувся на кілька кілометрів, то все було б «ніштяк», як говорять у народі. Він же натомість «мозолить очі» всього до наступної зупинки тієї ж вічно переповненої 38-ої. Та й виходять із неї тут зазвичай всього кілька людей. Решта ж мовчки витріщається з вікна на дорогі іномарки, якими заставлені тротуари перед під’їздами «елітних» будинків.

Адже за сто метрів це все зникне, і пасажирів маршрутки вже очікують «спальні» занедбані «Теремки» у всій свої пролетарській красі: смуглими кавказцями за залізними прилавками на ринках, облупленими вивісками пістрявих генделиків із масними, залитими липким пивом столиками, похмурими алеями занедбаних скверів із розбитими ліхтарями, згорбленими бабусями вздовж стихійних базарчиків, обсциканими, як і в решті спальних кварталів, під’їздами та ліфтами.

Кіоск як екзистенція

Маршрутка зупиняється в кінці «оази».

– О! Смотри! Опять попой повиляла! Красотка! – захоплено вигукує якийсь «мужичок» у кашкеті, купуючи в кіоску на зупинці пиво.

– Че-то давно ее не было…– відповідає йому його «дружанька».

– С такой жопой дома не засидится!

Це, мабуть, «теремківські», «зайшлі», – міркую я. «Мужички» обговорюють довгоногу байкершу з «елітних будинків». Загнавши в підвальний гараж розкішного крилатого мотоцикла, та й справді занадто спокусливо почимчикувала до арки будинку. Річ відома. Мажорам завжди бракує пригод.

- Ты ее еще в полном обмундировании не видел. Это она счас скромно, а как оденется в кожу с головы до ног – это пи….ец! Там такие формы! – на цій ноті «мужичок» не витримує і щасливо трясе руками собі біля грудей.

Власне, цей кіоск на зупинці – щось штибу моста між двома світами. Тут можна зустріти й мешканців елітних багатоповерхівок, і – прилеглої до неї околиці. А ще ряди-годи, тут можна поспостерігати, як останні, себто бідняки, жадібно спостерігають за першими, себто, багатіями, у яких натомість немає жодної потреби спостерігати за ними.

Самому ж власнику кіоску підприємливому грузину Томасу немало відомо про поведінку та манери й тих, і тих.

– Гамарджоба, дзма! Рогуроріс сакхме? (Привіт, брате! Як справи?) – перекидаюся я з Томасом заледве не половиною свого лексичного запасу з грузинської.

– Ого - го! – радіє Томас моєму привітному ставленню до «осіб кавказької національності». – Гамарджоба, дзма! Каргад! (Добре!)

– Томас, вот скажи мне, – переходжу я на російську мову, бо той не завжди розуміє і її, а вже зовсім кепсько – українську, – чем отличаются жители вот этих домов (киваю я на елітні), от вон тех? К тебе же и те, и те приходят.

– Ха! – усміхається Томас. – Богатые люди нередко возле меня на машинах останавливаются. Они обычно уверенные в себе. Хотя… А главное – руки ухоженные. Чистые, белые, даже у мужчин иногда бывают нежные. И часто будто бы просто одеты: джинсы, пальто, курточки, не платья, не костюмы, а присмотришься – видно, что одежда не с рынка на Троещине. Среди них много вежливых. Но какая-то подчеркнутая эта вежливость или сухая.

Дольче віта

Утім, на запитання «Як справи?» Томас часто відповідає: «Цо-цо та», що означає «так собі». Останнім часом у його кіоску дедалі росте кількість конкурентів. На перших поверхах висоток відкривається все більше крамниць, аптек, шкіл з англійської для дошкільнят, соматологій і салонів краси. До слова, останні тут особливо в моді.

– Поверьте, педикюр не имеет никакого отношения к сексуальной ориентации. Обычная гигиена, – переконує якогось вусатого чоловічка ще доволі молода працівниця одного з таких салонів, дбайливо обчищаючи йому терткою розпарені п’яточки. – Мой брат его обожает! Всегда делает, если есть возможность.

Тим часом чоловічок, мліючи від ніжних жіночих рук на п’ятках, краєм ока спостерігає у вікно за епатажною блондинкою на блискучо-білому джипі «Ленд Крузер», одягненою ніби на фотосесію для сайту «рагулі».

Зрештою, усе наче в анекдотах про блондинок чи пісні: «У мєня єсть джип-джип, у мєня єсть джипчік!»

– Казли, бл..дь! Заставили все! Некуда машину припарковать! – бурхливо реагує вона в прочинене вікно, незграбно вертячи кермом, під здивованими поглядами поодиноких перехожих у дворі.

– Где ж ты дура права покупала! – тим часом, спостерігаючи за цим видовиськом, іронічно перекидаються між собою жартами два мажорні «крєндєлі». Схрестивши на грудях руки, вони недбало стоять біля прочинених дверей менш габаритної, але не менш дорогої іномарки.

Чимось схожих на них, але таки інших, я якось перепиняю у справжнісінькому джипі, якнайхутчіше ловлячи «попутку» до залізничного вокзалу. Звісно, перепиняю джипа вперше в житті.

– Сколько? – запитує мене хитреньке рильце з примруженими очима через віконце автівки.

– Тридцять.

– Да хотя бы полтинник! – обурюється «воно».

Я мовчки махаю рукою.

Узагалі ж ведучи мову про машини й повертаючись до теми парковки «іномарок» навколо будинків, варто зазначати, що остання таки псує «дольче віту» міні-кварталу…

Про злочинність та «успіх»

– Сперли посеред білого дня! Ото тільки-но міліця приїжджала! – голосно розповідає мені україномовна консьєржка з Тернопільщини про те, як хтось нещодавно поцупив у дворі «її» будинку невдало припарковану автівку.

Як не дивно, але випадки злочинності у міні-кварталі трапляються так часто, що, попри надійних сторожів і відеоспостереження в під’їздах та на вході до них, чимало власників еліт-квартир установлюють собі ще й сигналізацію. Кмітливості наших злодіїв можна тільки подивуватися. Просто невичерпна тема для й без того невичерпної кількості кічових детективів на полицях пострадянських книгарень.

Не знаю, звідки тут ростуть роги, але чутки про пограбування то в «Івана Пєтровича», то в «Жені с Наташей» таки не виводяться з цього «затишного кубельця» або ж такого собі еліт-селища. Хоча, доречніше тут-таки вживати слово «квартальчику».

Річ у тім, що, власне, еліт-селище, яке стало чи то продовженням кварталу, чи то значно «сановитішим» місцем розкинулося неподалік – через проспект. А від «злочинних Теремків» воно огородилося не лише відеокамерами, але й міцними мурами довкола своїх пишних садиб. Навіть вулиця там є «своя». Так і зветься – «Успішна». Ідіотськості такої назви, певна річ, не позаздриш, але, бігме, є щось у цьому символічне, гідне літературної класики. Вулиця «Успішна». Посеред «Теремків».

Пси

Узагалі ж, іще одне цікаве спостереження щодо злочинності – чи не та таки злочинність породила моду у власників «еліт»-осель на вишуканих породистих псів? Про них тут можна розповідати годинами.

Ось поряд із господарями виходять із під’їздів охайні мопси, кудлаті тер’єри, прудконогі такси, шляхетні добермани та безліч інших «друзів», невідомих звичайним містянам порід. Ось вечорами вони-таки весело крутять хвостиками та запопадливо стають на лапки перед своїми господарями на справжнісіньких газонах, на затишній алейці, де висадили молоді берізки й завжди справно на цілу околицю працюють і вечорами, й ночами шеренги новеньких ліхтарів.

Адже за кількасот метрів звідси світло тих-таки ліхтарів несподівано блякне, а іноді й зовсім щезає у тісних брудних переходах, де разом із тими ж ліхтарями так само миттєво змінюються й пси. Атож. Замість чемненьких та охайних з дорогими нашийниками, любителя «київських нетрищ» тут підстерігатимуть брудні та бездомні, збиті в зграї, наче тутешні хлопчаки. Зрештою, і ті, і ті часто вештаються біля пустирів та кіосків з пивом для одних, запахами – для інших.

«…Звичайний середній клас»

Хай там як, а чимало психологів стверджують, що особливу прихильність до собак нерідко відчувають люди розчаровані у світі довкола, відчужені від нього. Отож я вирішую поцікавитися: а що думають про своє життя в оазі серед хрущоб самі її мешканці?

– Так всєгда било і будєт, єсть богатиє, єсть бєдниє. Что ж єслі я сєбє на жизнь заработал, мнє стидітся єтого? – лаконічно відповідає на моє запитання якийсь дядечко вже майже літнього віку, повертаючись із велосипедної прогулянки.

Натомість ще доволі молода пара, що стоїть неподалік, виявляється більш охочою до розмови. Хоча ініціативу в чоловіка перехоплює його дружина. Вона старається відповідати українською:

– Ви гадаєте ми такі багаті? Насправді, ні. Авто, зручна квартира, можливість вивчити сина – всі наші статки. По західних мірках звичайний середній клас. На все це ми, по суті, заробили самі, хоча й не без допомоги його батьків, – киває вона на чоловіка. – Але ми все чудово розуміємо! Кому з нормальних людей подобається жити в країні, де невідомо що з тобою станеться завтра? Чи хіба тут можна не переживати за дітей? Можна тільки сподіватися, що хоча б їм не доведеться жити за тими правилами, за якими виростали ми. Все-таки система потрохи змінюється, якщо знову не повернемося в минуле. Ви зі мною згідні?...

«Хто його зна», – подумки відповідаю їй я, завершуючи свій незвичний «шехренгіз», - задаючись питанням чи здогадуються наш «середній клас» про те, що він завдячує своїм статкам жменці ідеалістів, котрі свого часу руйнували тоталітаризм і сиділи в тюрмах.

київ суспільство