Найефективніша боротьба ненасильницька. З приводу теракту в Макіївці і підриву памятнику Сталіна.

Отже Шарп:

Проблема диктатури має глибоке коріння. Народи багатьох держав десятиліттями чи навіть століттями зазнавали утисків як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Беззаперечна покора органам влади часто насаджувалася протягом тривалого часу. У крайніх випадках соціальні, політичні, економічні і навіть релігійні інститути суспільства – поза державним контролем – свідомо послаблювалися, підпорядковувалися чи навіть заміщувалися новими продиктаторськими структурами, які використовувалися державою або правлячою партією для контролю над суспільством.

Населення часто атомізувалося, перетворюючись на масу ізольованих індивідів, неспроможних діяти спільно заради досягнення свободи, покладатися одне на одного чи навіть зробити бодай щось із власної ініціативи.

Наслідки цього передбачити не важко: народ стає слабким, втрачає впевненість у собі і не здатен чинити опір. Часто люди настільки залякані, що не наважуються виявляти свою ненависть до диктатури чи своє прагнення до свободи навіть серед своїх рідних та друзів. Вони надто нажахані, щоб чинити серйозний громадський опір. Зрештою, думають вони, яка від цього користь?

….

То як слід діяти за таких обставин? Очевидні методи здаються неефективними. Конституційні й законодавчі бар’єри, судові рішення і громадську думку диктатори зазвичай просто ігнорують. Зрозуміло, що, реагуючи на жорстокість, тортури, зникнення та вбивства, люди схильні вважати насильство єдиним засобом повалення диктатури.

Розлючені жертви іноді об’єднувалися для боротьби з жорстокими диктаторами, вдаючись до будь-яких можливих насильницьких і військових засобів, та не зважаючи на очевидну нерівність сил. Часто ці люди боролися відчайдушно, ціною великих страждань і жертв. Їхні звершення інколи були й справді визначними, проте дуже рідко вони завойовували свободу. Люті повстання можуть викликати у відповідь жорстокі репресії, залишаючи народ ще більш безпорадним, аніж до того.

Якими б вагомими не були переваги насильницьких засобів боротьби, одне залишається очевидним: покладаючи надії на силові методи, ми обираємо той спосіб боротьби, в якому суперник практично завжди має перевагу. Диктатори володіють надзвичайно широким арсеналом засобів насильства. І як би довго не протрималися у використанні насильницьких засобів демократи, уникнути суворих військових реалій їм все одно не вдасться – диктатори майже завжди мають перевагу у військовій техніці, амуніції, транспортних засобах та військовій силі.

Попри всю свою хоробрість, демократи практично ніколи не можуть зрівнятися з ними. Якщо організувати наступальні військові дії неможливо, деякі дисиденти обирають партизанські методи боротьби, однак партизанська боротьба дуже рідко мала сприятливі наслідки для населення чи сприяла демократизації. Партизанська боротьба – це не вихід, особливо враховуючи те, що чим далі, тим більше вона призводить до величезних втрат серед власного населення.

Партизанські війни часто ведуться протягом тривалого часу. Правлячий уряд часто пригноблює цивільне населення, що спричиняє людські страждання і суспільну дезорієнтацію. Навіть якщо партизанська боротьба є успішною, її негативні структурні наслідки зазвичай значні й тривалі. У відповідь на подібні контрзаходи правлячий режим відразу ж посилює тиск.

І коли партизани все ж перемагають, встановлюється новий режим, набагато більше диктаторський, як наслідок централізованого впливу військових сил і послаблення чи знищення у горнилі такої боротьби незалежних суспільних груп та інституцій, життєво необхідних для встановлення і підтримання демократичного суспільства.

Ті, хто протистоїть диктатурі, повинні шукати інші шляхи. За допомогою перевороту, виборів чи іноземних визволителів? Військовий переворот, спрямований проти диктатури, може видатися порівняно легким і близьким шляхом до повалення ненависного режиму. Однак він має серйозні недоліки. Передовсім, він не усуває нерівномірного розподілу влади між населенням з одного боку та елітою, яка контролює уряд і силові структури, з іншого.

Швидше за все, усунення від владних позицій конкретних осіб чи клік просто створить ситуацію, за якої їхнє місце зможе посісти інша група. Теоретично, ця нова група може проводити більш м’яку політику та демонструвати свою відкритість щодо демократичних реформ. Проте насправді все якраз навпаки.

Зміцнивши свої позиції, нова кліка може бути більш амбіційною, ніж попередня. І невдовзі це нове владне угруповання, на яке покладалися великі надії, матиме змогу діяти на власний розсуд, не рахуючись з вимогами дотримання демократії та прав людини. Отже, таке вирішення проблеми диктатури є неприйнятним.

Вибори також не можуть бути дієвим інструментом справді значних політичних змін за умов диктатури. Деякі диктаторські режими, наприклад держави соціалістичного табору у сфері абсолютного впливу Радянського Союзу, вдавалися до виборів, щоб продемонструвати свою демократичність. Однак такі вибори були ні чим іншим, як контрольованими з боку влади показовими плебісцитами, завданням яких було лише легітимізувати прихід до влади кандидатів, вже раніше призначених диктаторами.

Перебуваючи під тиском, диктатори інколи погоджуються на нові вибори, однак тільки для того, щоб згодом поставити на важливі урядові посади своїх маріонеток. Якщо ж опозиція все-таки була допущена елітою до участі у виборах і навіть насправді перемогла, як це сталося у Бірмі 1990 року та в Нігерії 1993 року, результати виборів були просто проігноровані, а переможців залякували, арештовували чи навіть страчували.

Диктаторам не властиво допускати проведення чесних виборів, адже в результаті вони опиняться без влади. Твердження про те, що пригноблене населення не здатне діяти ефективно, є слушним щодо конкретного періоду в історії держави. Як уже зазначалося, воно не бажає боротись і часто просто не здатне на це: через брак впевненості у своїх силах люди не знають навіть, як допомогти самим собі.

Багато громадян пов’язують свої надії на визволення з зовнішніми силами: “громадською думкою”, Організацією Об’єднаних Націй, якоюсь конкретною державою, міжнародними економічними чи політичними санкціями тощо.

Цей шлях, можливо, виглядає обнадійливим, однак не слід беззастережно покладатися на допомогу ззовні. Надмірна впевненість може призвести до повного розчарування. Зазвичай іноземні визволителі не приходять, а якщо якась держава і втрутиться, то чи можна їй довіряти? Тут варто наголосити на суворих реаліях, які стосуються надмірної надії на іноземне втручання:

- часто іноземні держави прагнуть сприяти чи навіть допомагати диктаторському режиму заради задоволення власних економічних чи політичних інтересів;

- іноземні визволителі також без особливих докорів сумління можуть зрадити тих, хто їм довіряв, порушити обіцянки, допомагаючи у справі визволення лише задля досягнення власних цілей;

- деякі іноземні держави боротимуться проти диктаторського режиму лише для того, щоб потім самим перейняти контроль над країною;

Зрештою, допомогою ззовні можна скористатися тільки тоді, коли режим уже розхитаний зсередини, і таким чином зосередити увагу міжнародного співтовариства на брутальній сутності диктатури.

Диктаторські режими існують здебільшого за рахунок певного розподілу сил всередині держави.

Населення і суспільство зазвичай занадто слабкі, щоб завдати серйозних неприємностей режиму, оскільки багатство та влада зосереджені в руках однієї чи декількох осіб. І хоч диктаторський режим може виграти або похитнутися під дією зовнішніх чинників, його подальше існування залежить передусім від чинників внутрішніх.

Міжнародний тиск може бути дієвим лише за підтримки внутрішнього руху опору. Лише за цієї умови справді корисними і результативними стають такі заходи, як міжнародний економічний бойкот, ембарґо, розрив дипломатичних відносин, виключення з міжнародних організацій чи відповідні кроки ООН.

Погляньмо правді в очі. Висновки очевидні і незаперечні. Для того, щоб повалити диктатуру ефективно та з найменшими втратами, необхідно виконати чотири нагальні завдання:

- підняти дух пригнобленого народу, його віру у власні сили та здатність до опору;

- зміцнити незалежні суспільні групи та інституції;

- створити потужні внутрішні сили опору;

- розробити виважену стратегію визволення від диктатури та втілити її в життя.

Визвольна боротьба – це час зміцнення віри у свої сили та внутрішнього зміцнення груп, що борються. Можна навести слова президента Ірландської національної земельної ліги Чарльза Стюарта Парнелла, які він виголосив під час ірландського страйку орендарів 1879-1880 років: “Не варто покладати надії на уряд... ви повинні сподіватися лише на власну рішучість... Допомагайте собі тим, що будете разом... підбадьорюйте тих серед вас, хто занепав духом..., тримайтеся разом, організовано... і ви обов’язково переможете... Коли ви усвідомите важливість об’єднання, тоді – і лише тоді – ви зможете об’єднатися”.

Під натиском скоординованих та рішучих дій міцної та впевненої в собі сили опору, озброєної до того ж виваженою стратегією, диктатура не встоїть. Але необхідною умовою перемоги – програмою мінімум – є виконання чотирьох завдань, наведених вище.

Отже, визволення від диктатури передусім залежить від здатності кожного до визволення самого себе. Наведені вище приклади успішного руху політичної непокори – або ненасильницького спротиву заради досягнення політичних цілей – свідчать, що дієві засоби для визволення суспільств насправді існують, проте вони недостатньо широко застосовуються. Способи їх застосування ми розглянемо у наступних розділах.

Повністю книгу Джіна Шарпа читайте тут

концепція спротив