Про що говорить мова ненависті у Чорному вороні Шкляра?

Почнімо спочатку. „Залишенець” – пригодницький історичний роман. Він ґрунтується на історії партизанської та повстанської війни проти радянської влади в Центральній Україні у 1920-х роках.

Власне, сюжет охоплює найбільш похмурий і безнадійний період цієї боротьби для повстанців (значна частина з яких була колишніми біцями армії УНР): усі основні їхні сили були вже розгромлені, не лишилось надії на жодну інтервенцію, геть згасала будь-яка практична підтримка „козаків” з боку мирного населення.

Саме в цей момент і розгортається історія одного з отаманів на прізвисько Чорний Ворон, його боротьби, любові, дружби, невеселих, але цікавих мандрів.

У порядку ліричного відступу варто подякувати Василеві Шкляру за саму тему: адже якщо історія боротьби УПА в Західній Україні в нас так чи інакше регулярно перебуває на плаву в інформаційному просторі, то про партизанські війни в інших регіонах країни у 1920-ті, їхню героїку й болі сьогодні дуже рідко згадують.

Якось у Львові одне політично заангажоване подружжя зі щирим здивуванням питало мене, чому ж це в УРСР ніхто не чинив збройного опору Голодомору, колективізації, іншим принадам радянського режиму. Якби вони тоді прочитали „Залишенця”, можливо, питання відпало б.

Я не хочу, звісно, сказати, що Шкляр – перший, хто написав на цю тему. Звісно, є й хрестоматійна книжка Юрія Горліса-Горського (до речі, перевидана 2010 року), й інші, певний „список рекомендованої літератури” є й наприкінці „Залишенця”. Шкляр – не перший, але він перший, хто так виразно і художньо виступив „від імені” повстанців, здобув настільки помітний резонанс. Можна додати: і непоганий рейтинг, адже книжка незмінно добре продавалась і до подій із Шевченківською премією.

Що ж закидають Василеві Шкляру та його „Залишенцю”? Найгучніше обвинувачення стосується „мови ненависті”, образливих слів на адресу різних націй та інших суспільних груп (наприклад, прихильників комуністичних ідей тощо).

Справді, на сторінках „Залишенця” шановного читача очікує маса грубих слів і словесних конструкцій. Активно вживаються слова на зразок „жид”, „кацапидло”. Як усе це сприймати? На мою думку, подібні терміни в книжці Шкляра не більш ксенофобські, ніж, наприклад, уживання слова „фріц”, „німчура” у літературі про ІІ Світову війну чи нацистську окупацію (а слово „жид” тут переважно вживається в старому значенні, тобто замість слова „єврей” – і персонажі єврейської національності в „Залишенці” є як негативні, так і позитивні; хоча, звісно, й відтінок відчуження, нерозуміння, відстуності взаємної любові в ньому наявний).

Лайливі національні прізвиська тут, здається, покликані зовсім не викликати ненависть у читача, а передати дух часу, по вінця переповниний отією „мовою ненависті”. Дух нетерпимості, злості й насильства всіх до всіх. Дух, що зламав психіку мільйонів людей, котрим пощастило вижити фізично. Він і зараз присутній на телевізійних ток-шоу.

Взагалі, як антигерої, так і герої Шкляра не панькаються одне з одним. І повстанці, й більшовики з радістю вигадують для своїх ворогів та їхніх помічників, родичів звірські страти, тортури, не гребують згвалтуваннями, пограбуваннями.

І те, що авторський голос, ясна річ, перебуває виразно на боці „холодноярців”, не заважає йому час від часу описувати моторошні вчинки своїх підопічних, особливо помітні на тлі загальної їх романтизації. Іншими словами, Василь Шкляр не зловживає ідеалізацією своїх героїв. Не переводить і без того травматичну „мову ненависті” в суто чорно-біле режим.

Уважний читач безсумнівно побачить не лише огидних більшовиків, він помітить і загальне катастрофічне зчерствіння, озвіріннія всіх дійових осіб, включно з мирними мешканцями. Трагедію людини на війні.

Ще один нюанс цієї „мови ненависті” полягає в тому, що герої Шкляра говорять те, що говорять, думають дуже багато людей і сьогодні. У багатьох творах автори уникають того, щоб давати слово цим емоціям, та від того вони не зникають. Як не зникають, наприклад, і проблеми міжнаціональних, міжкультурних взаємин. І маса людей ще й сьогодні думає про них саме такими категоріями, якими говорять персонажі „Залишенця”. Якщо не вірите, то повисіть на різноманітних форумах в інтернеті.

Є до „Залишенця” й закиди в надмірній лінійності, схематизмі. На диво, такі закиди трапляються в тих критиків, котрим дуже бракує сюжетності, коли вони пишуть про інших письменників.

Щодо ідеологічної чорно-білості мова вже була. Втім, я б не говорив і про схематизм, лінійність суто літературні. Просто роман – виразно пригодницький, а відтак, і зі специфічним сюжетом, пафосом, інтригою. Важко вимагати від Майн Ріда джойсівської ризоматичності.

Втім, класичні історичні пригоди мають і свої можливості оздоблення: містичний присмак в образі незрячої ворожки Досі та її молодої харизматичної „двійнички”, романтичні краєвиди та ландшафти, образ справжнього Ворона, котрий невідступно стежить за подіями в світі людей, тощо.

Романтика „Залишенця” не заважає книжці бути зграбною, інтригуючою, добре та різноманітно написаною. Бути доброю книжкою. Для тих, звісно, хто не відчуває відрази до самої по собі історичної тематики (як їхні колеги -„опоненти”, приміром, відчувають відразу до всього „сучасного” чи „молодіжного”).

Отже, на стику якісного цікавого письма, дотепер недостатньо прописаної романтичної й трагічної теми, висловлення важливих і болючих суперечностей – книга Василя Шкляра справді постає яскравою подією в літературі, цілком вартою якої-небудь премії.

Інша річ, що й підносити до небес „Залишенця” не варто. В книжці трапляються і слабкі моменти (наприклад, мені такими видалися любовні сцени, хоча й долучатися до тих критиків, кому не сподобався „запах дикої орхідеї” – смішно).

«Залищенець» не є стилістичним проривом чи узагальненням і викристалізуванням попередніх письменницьких практик. Просто хороша книга, котру, однак, не слід приймати безумовним орієнтиром для книжок подальших.

І – зайве свідчення незграбності та глупоти Серйозного Політичного Сприйняття літератури.

Інтерв’ю ТЕКСТІВ із Василем Шкляром читайте тут

Уривок із роману „Залишенець”.

Троє «губчекістів» тихенько зайшли до зали, а четвертий із коридору шмигнув за лаштунки. Може б, на них звернули більше уваги, якби саме тут не зірвалися оплески — публіка вимагала починати.

І все почалося. Розсунулася завіса, на сцені з'явився… солдат ще аж тої давньої-давньої царської армії, у білій безкозирці, білих штанах і синьому мундирі з червоними відлогами.

— Шєльменко-дєнщік, — прокотився шепіт у залі. — Ти сматрі, какой страшний, шельма.

Але страшною в солдата була тільки мармиза. Коли ж він заговорив, то рядами прокотився смішок.

— Я, Шельменко-денщик, будучи сказать, не люблю неправди опущ хріну, правдою живу на світі і, будучи, усім її у вічі так і сиплю, мов піском. А тому, будучи, й глаголю вам так, як книжка пише. Попрошу всіх пред'явить документи!

Шельменко, вишкіривши зуби, зробив до зали такі круглі очі, що всі засміялися. Навіть солдатня, що сиділа в задніх рядах, загиготіла, мов по команді, хоча й не второпала, до чого він хилить, цей ряджений комедіянт.

— Я, будучи, не той денщик, що ви собі думаєте, — вів далі навіжений Шельменко. — Я, теє-то, денщик начальника губернської чека і, будучи з ним в отсій залі, ще раз наказую всім пред'явить документи.

Він примовк і, поки розгублена публіка перезиркувалася між собою, вихопив із кишені «кукурудзу», замахнувся нею і загарчав:

— Всьо оружіє на пол! Клуб окружон і в случає сопротівлєнія будєт забросан гранатамі!

Після такої команди всі, хто сидів у залі, шугнули очима на двері, але з місця ніхто й не рипнувся: біля виходу стояло троє невідомих, кожен тримав у одній руці гранату, в другій — револьвер.

— Випалнять пріказ! — гаркнув бородатий, клацнувши безпечником бравнінга.

На якусь мить у клубі спресувалася тиша, потім її сколихнув крик начальника ревкому Долбоносова:

— Прєкратіть ідіотскіє шуткі!

Він схопився на ноги, права рука потяглася до кобури, але тут гримнув постріл — божевільний Шельменко послав кулю із кольта прямісінько в його перенісся. Мрія Сєні Кацмана почасти справдилася. Долбоносов шарпнувся, обм'як і важко опустився на своє місце. Його качина голова впала на груди, ніс-долото націлився у підлоіу, показуючи, куди сказано було скласти зброю.

— Може, комусь іще не понятно? — повів кольтом по першому ряду юродивий Шельменко.

Сєня Кацман, Сиром'ятніков, Красуцький, а за ними й інша козирна братія, хапливо відстібали кобури разом із пасками, кидали зброю додолу, демонстративно відсуваючи ногами далі від себе.

Червоноармійці в задніх рядах також загрюкали рушницями об підлогу, заважаючи одне одному і брязкаючи дулами, бо довгі трилінійки акуратно не вміщалися біля ніг.

Щоб вони ворушилися швидше, один із контролерів, які пильнували залу, — це був Петрусь Маковій, — підійшов до задніх рядів і так замахнувся гранатою, що москалики в один мент понагинали голови, затуливши руками вуха, наче боялися не «кукурудзяних» осколків, а тільки оглушливого вибуху.

— Атставіть! — гукнув оглашенний Шельменко. — Усім розтулити вуха, бо зараз наш самодіяльний хор виконає славень «Ще не вмерла Україна».

Після хвацького помаху його руки, в якій поблискував кольт, на сцену висипало кільканадцять хористів (вони ж таки, видно з усього, збиралися грати й комедію, бо зодягнуті були, як лицедії, — хто в сурдуті з краваткою-бантом, хто в старорежимному офіцерському строї, хто у драній селянській куцині, одна ж прехороша панночка красувалася в рюшах, оборках й мереживах), так от, ці хористи-лицедії миттю вишикувалися у три рядочки, прибравши щонайсерйознішого вигляду під урочистий момент.

Однак причинний Шельменко й далі загадував свої забаганки:

— Усім, хто є в залі, наказую, будучи, встати і, теє-то, разом із хором по правді співати наш славень! А хто не зможе, не знатиме слів чи ще з якої дурної причини, той буде, звиняйте, розстріляний зараз же.

Після такого попередження публіка стала на ноги, окрім, певна річ, начальника ревкому Долбоносова, якому вже підвивали чорти. Побачивши, як підвелося начальство, виструнчилися, звісно, й москалики в задніх рядах. Вони і з відтуленими вухами погано тямили, чого від них хоче цей навіжений з вовчим оскалом. Та коли йдеться про розстріл, то й глухий уторопає, що йому кажуть.

Тим часом здуряний Шельменко, повернувшись боком до хору, махнув кольтом, як той капелан диригентською паличкою, і хор ушкварив:

Ще не вмерла Україна,

І слава, і воля,

Ще нам, браття-українці,

Усміхнеться доля.

Стіни розсунулися від того могутнього співу, високо вгору піднялася стеля, і грім за вікном приєднався до хору.

У залі теж співали всі до одного, а хто й не співав, то жваво порушив губами, виокруглював рота, боячись стулити пельку навіть там, де годилося. Ні, це треба було бачити й чути, як вони дружно співали, як кутуляли щелепами, зажовуючи незрозумілі слова, натужно ковтали повітря, аж борлаки їм ходили ходором, ревли, белькотіли, мугикали, мукали, але все те, хоч як це дивно, зливалося в єдину цільну мелодію, в переможну осанну, від якої мороз гуляв поза спиною. Може, так до ладу все виходило тому, що хор злагодженим багатоголоссям накривав і вирівнював злякане белькотання зали, хоча й тут, поза сценою, дехто співав по-справжньому, вкладаючи в гімн «душу й тіло».

Сєня Кацман пам'ятав із цієї пісні лише перший рядок: «Ще не вмерла…» — зате він знав, що це страшенна крамола, яку треба випікати розпеченим залізом. Та що вдієш, мусив придурюватися, що він також співає, — добре, що стояв у першому ряду зовсім близько до хору, ніхто й не второпає, як воно є насправді, — і Сєня широко роззявляв рота, підкивував собі головою, скидаючи вгору тонкі бровенята, сполохано водив очима, одне з яких було косеньке, та саме воно запримітило, що начальник упродкому Сиром'ятніков теж меле губами, а воєнком Красуцький з почуттям виводить кожне слово.

Напрочуд зворушливий вигляд мали голомозі москалики — чудні такі, дрібні, вухаті, наївні, шмаркаті, ну геть тобі діти, вони гули, як жуки, але так натхненно, що можна було заридати від цього видовища. У всіх роти стояли літерою «о», і з оцих о-подібних дірочок, як із дупел чи нір, зринало якесь навдивовижу жалісне гудіння жуків.

Чорний Ворон аж замилувався ними, навіть виникло дурне бажання продовжити їм на хвилинку-другу життя, хай би ще й затанцювали, адже вони, ці ховрашки, незабаром згинуть, як роса на сонці. Проте він знав і те, що далі зволікати ризиковано, стількох людей не можна довго тримати в покорі навіть під гіпнозом гімну і «кукурудзи». Тому, коли до клубу зайшли ще Сутяга і Козуб, він рішуче махнув бравнінгом: пора!

Вовкулака й далі залишався на сцені, продовжував диригувати хором і залою, а Маковій з Колядою почали виводити почесних гостей із клубу. Брали по троє-четверо під варту й конвоювали до комори з цементною підлогою. Надворі репіжив дощ, гриміло, стіни в коморі були грубі, тому постріли звідти майже не чулися. Так — ніби хто батогом ляскав.

— Невже ви нас г-гастгєляєтє? — із тремтячим подивом запитав Сєня, коли його виводили в першій трійці разом із Красуцьким та Сиром'ятніковим. — Це буде вашою великою помилкою. Ви могли б нас обміняти…

— Ну ти, міняйло! — дулом револьвера Коляда штовхнув його між лопатки. — Ти шо, Дзіржінський чи шо! За тебе не дадуть і собачого хвоста.

Зненацька Сєня зірвався й побіг. Зігнувся, запетляв по-заячому, але Коляда не поспішав. Поволі підвів «штаєра» у витягнутій руці, прискалив око і, відпустивши втікача ще кроків на п'ять, натиснув на спуск. Якраз у цю мить вдарив грім, заглушивши постріл, Сєня ткнувся лицем у калюжу.

— Громом убило, чи шо, — знизав плечима Коляда. — Мені ще бабуся казали, що не можна бігати в грозу, бо вб'є. Хутчій ховайтеся, хлопці, в комору.

— Якби знав, де впадеш… — сам до себе буркнув Красуцький. Він уже змирився зі смертю. — Збиралися дивитись виставу, а вийшов…

— Концерт, еге? — співчутливо сказав Коляда. — Ходімо, бо змокнете.

Уривки з роману Василя Шкляра "Чорний Ворон" можна почитати тут

література шкляр книги