Замість того щоб зривати червоні прапори, краще поширити історію проте, як ваша родина пережила Другу світову
Друга світова війна залишила слід у кожній українській родині - і як правило, розповіді людей, котрі пережили цю війну, разюче відрізняються від офіційної версії, яку нам спускають "згори". Дуже часто ті, хто після уроку в радянській школі на якому закликали розпитати про війну в дідусів, спробували релізувати це побажання натикалися на незрозумілу стіну мовчання найближчих людей. Для багатьох це був перший досвід невідповідності декларованих цінностей і реальних.
Редакційна стаття
Минулого року, коли істерія з приводу святкування «Дня Перемоги» досягла історичного максимуму (цього року її рівень суттєво зменшився) у редакції ТЕКСТІВ народилася ідея публікувати сімейні розповіді про Другу світову. На наш заклик долучитися до фіксування «Неписаної історії» відгукнулося чимало ЗМІ. Цього року збір і публікацію історії продовжила «Українська правда».
На нашу думку поширення таких історій як в Інтернеті так і в реалі (наприклад роздрукувати на принтері і розкидати по поштових ящиках) куди ефективніший засіб донесення історичної правди до населення ніж зривання червоних прапорів.
Варто не тільки поширювати чужі історії, а й документувати власні викладаючи їх на блоги в ЖЖ чи присилаючи до редакції ТЕКСТІВ чи Української правди.
Адже влада для того і вивісила ці прапори, щоб одна частина українців їх зривала, а інша обурювалася їхніми діями і ще сильніше любила «гаранта стабільності» в особі Януковича. Червоний прапор у даному випадку це, як комп’ютерна програма у голові кожного. Натискаєш «Enter», тобто приймаєш відповідний закон, і отримуєш прогнозовану реакцію двох частин суспільства.
Щоб знешкодити цю програму, не варто діяти за заданим алгоритмом, тим більше, що політично незаангажованими глядачами (яких потрібно залучити на свою сторону) повідомлення сприймається через спосіб його донесення. Якщо ми зриваємо прапори, це сприймається, як намагання спаплюжити пам'ять загиблих.
Нагадаємо наше звернення, воно актуальне і сьогодні:
Річницю війни наша країна відзначатиме так само, як і за радянських часів: офіціозом. Модель святкування ми запозичили з Росії.
Чиновницькі пафос і показуха віддають більше шани радянській владі, а не людям. В цій ритуальній моделі немає місця конкретним людям, які воювали та вижили у тих трагічних подіях. Але у цій версії є фактичне возвеличення тогочасних тоталітарних вождів.
Можна зрозуміти нинішнє російське керівництво. Воно зацікавлене саме у такому помпезному відзначенні Перемоги й ігноруванні доль простих людей. Адже міф про «перемогу радянського народу над німецько-фашистськими загарбниками» - це основа ідеології нинішньої Росії.
Більше російській владі пишатися немає чим, і вона сподівається, що міф про "Велику Вітчизняну" зробить її більш легітимною. Що думають з цього приводу російські блогери читайте тут
Ми звертаємося до наших колег-журналістів — давайте почнемо писати власну історію Другої світової. У кожного з нас предки були втягнені в ті події, в кожній українській родині є сімейні перекази про 1939-1945 роки.
Як правило, учасники війни (хоч би з якого боку вони воювали) й досі не хочуть розповідати подробиці подій.
Так дід однієї відомої журналістки заборонив публікувати його спогади, до своєї смерті.
Iз кожним роком безпосередніх учасників війни стає все менше. Ми закликаємо журналістів усіх українських ЗМІ напередодні відзначення ювілею Перемоги публікувати сімейні розповіді і перекази про те, як батьки, діди і прадіди кожного з нас пережили цю війну, як вони воювали і перемагали.
Якщо до цього приєднаються і читачі, теж буде непогано.
Про те, як святкувати 9 травня, читайте тут
ТЕКСТИ В РАМКАХ ПРОЕКТУ:
Війна моєї родини почалася у 1939-ому році
"Найстрашніший спогад - як літаки бомбардували свою ж артилерію"
"Побігла піхота, а ми вже вийшли на позицію, тож відступати не стали"
Як мій прадід розбудовував у Харкові Третій Райх
Три історії моєї родини: офіцер, партизан і розстріляний учитель
"Пока татарские мужчины воевали, их жен и детей вывезли в Узбекистан"
Моя мама згадує: "У фашистській неволі я вижила завдяки німецькій родині"
Велика вітчизняна мовчанка: про справжню війну мало хто хотів розповідати
"Одним із перших поліцаїв став кавалер ордена Леніна"
Життя, викуплене "млеком" і сиром
"Всі намагалися попити крові — хоч комуністи, хоч фашисти..."
Червоний — про УПА: як партизанили українські радянські підпільники
Дивлячись новини, бабуся казала: “Я дурна, що не взяла після війни нагана!"
"Офіцер показав мамі, як Третій Рейх розширюватиме собі життєвий простір"
“Я вижив завдяки чирякам. Німці їх дуже боялися”
Ostarbeiter: як моя прабабуся зустріла в Німеччині мого прадіда
"И где вы берете этих хохлов чорнорубашечных? Посмотрите — девать некуда!"
Також варто нагадати цифри:
9 мільйонів смертей
Коли Сталін включав Україну та Білорусь до членів-засновників ООН, формальною причиною (поза прагненням СРСР збільшити частку підконтрольних голосів у новоствореній організації) був внесок УРСР та БРСР у перемогу над нацизмом. Тоді у світової спільноти не було контраргументів, адже в Білорусі загинув кожен четвертий мешканець, Україна втратила до 10 мільйонів осіб.
Натомість сьогодні Західний світ мовби й не уявляє, звідки взялася Україна. Росія ж як правонаступник Союзу автоматично перетворилася на правонаступника історії перемог і поразок СРСР. Коли Путін уперше зібрався до Австралії, її екс-прем'єр Пол Кітінг, випереджаючи шквал критики на адресу московського правителя, закликав гідно прийняти його на Зеленому Континенті, бо ж «не варто забувати, що Росія понесла основний тягар зусиль, які принесли перемогу в II світовій війні, й при цьому втратила 26 мільйонів своїх громадян».
У подібному тоні виправдовувала проросійську позицію своєї країни на одному з ключових самітів НАТО французька преса: як можна, мовляв, не зважати на думку Росії: вона наш визволитель.
Ми переконані, що маємо право сказати своє слово у вирішенні європейських проблем, оскільки й наші діди творили майбутнє цієї Європи, але нам у цьому праві відмовляють.
Вихід простий і банальний -самореклама, перш за все за допомогою творів мистецтва, Десятки таких фільмів, як «Порятунок рядового Райана» чи «Катинь» від українського Анджея Вайди, й ніхто у світі не приписуватиме іншим наші жертви й наші подвиги. Сюжетів удосталь.
Отже цифри війни:
Боротьба радянських партизанів та підпілля в Україні, 40 тис. Жертв
Березень 1939 р. Війна Карпатської України проти Угорщини, 300 загиблих січових стрільців, 115 тис. жертв мирного населення під час окупації Закарпаття фашистським режимом Хорті
Вересень 1939 р. Початок II світової війни. У складі Війська Польського воювали проти фашистів 150 тис. українців, з них 20 тис. загинули. Із 21 тис. розстріляних у СРСР польських офіцерів ВП (Катинь, Харків, Старобільськ, Осташкове, Херсон) - третина українці
червень 1941 -травень 1945 рр. Радянсько-німецька війна.Депортовано перед війною та під час бойових дій 450 тис. німців України та 180 тис. кримських татар
Евакуація на схід 3,5 млн громадян УРСР
1942-1945 рр. Українсько-польський конфлікт: на Галичині й Волині загинули 15 тис. українців і 35 тис. поляків; на Закерзонні (українські етнічні території в Польщі) — 15 тис. українців.
1944-1947 рр. Боротьба ОУН-УПА проти радянської окупації на західних землях. Арештовано близько 100 тис. осіб. Загинули в боях і розстріляні 150 тис. повстанців. Депортовано в Сибір 329 тис. осіб.
Від рук гітлерівців загинули 5,5 млн. мирного населення України
Примусові роботи в Німеччині: 2,4 млн осіб
Серпень-вересень 1945 р. - Війна СРСР проти Японії, Загиблих з радянського боку 30 тис. чол. Кількість загиблих українців не відома
Листопад 1944-червень 1946 рр. Депортація 488 тис. українців із Польщі до УРСР та з УРСР до Польщі - 730 тис. поляків
1946-1947 рр. Голод на Наддніпрянщині та на Півдні. Загинули до 1 млн. українців і 1,5 тис. поляків
Березень-квітень 1947 р.: переселення 12 тис українців з Пряшівщини на Волинь
27 квітня - 28 червня 1947 р.: операція «Вісла»: депортація 152 тис. українців з їхніх етнічних територій у Польщі на північні та західні (колишні німецькі) землі
Повоєнні репресії червоноармійців, які потрапили в полон або дезертирували, так званий «Останній сталінський удар» (15% загальної кількості)
Вересень 1939 -червень 1941рр. Радянська окупація Галичини й Волині. Розстріляно 18 тис. людей. НКВС «ліквідовував», головним чином активістів політичних партій, представників ділової, наукової та творчих еліт, духовенство (з них 9,5 тис. в'язнів під час відступу Червоної армії). Депортації до Сибіру: 320 тис. поляків та українців.
Листопад 1939 - березень 1940 рр. Радянсько-фінська війна:втрати Червоної армії — 48 тис.осіб, кількість загиблих українців не відома
Підсумок
Втрати України в війні - 8 млн
(19% населення УРСР).
Втрати від голоду: 1 млн осіб.
Депортовано загалом: 2,7 млн осіб.
Джерело: інфографіка "доцензурного" "Українського Тижня", нажаль сама інфографіка на сайті УТ викладена в нечитабельному вигляді.
