Культурна революція від Віктора Ющенка
Ось-ось завершиться перша й, можливо, остання каденція Віктора Ющенка. Здається, що після кучмівського застою кожен день упродовж цих п’яти років минав в очікуванні змін. Широким верствам їх, безперечно, не угледіти: бандити не сидять у тюрмах, а борються за цивілізоване майбутнє дітей, даючи їм закордонну освіту; свобода слова лякає, нагадуючи анархію, і пробуджує невтішний рефлекс пошуку „залізної руки”, а тут ще й економічна криза – українці, як любителі поскиглити, радше вдавляться, ніж визнають покращення життя за минулі роки.
АВТОР: Олесь Кульчинський, перекладач Орхана Памука
Проте за п’ять років таки відбулися деякі підспудні, хоч на перший погляд не настільки очевидні зміни. На них мало звертають увагу наші ЗМІ, а втім, ці малопомітні зміни засвідчують, що всі ці п’ять років ВАЮ втілював у життя цілком конкретну стратегію розбудови держави. На мою думку, цій стратегії немає альтернативи.
Модні управлінські теорії стверджують, що аби компанія працювала ефективно, потрібен згуртований колектив. Якщо однією з важливих складових успіху компанії є згуртований колектив, то для держави це – згуртований соціум, нація.
Олександр Ройтбурд і його "ТАНГО"
Цілком логічно, що з усієї тьми проблем, які стоять перед нашою країною Ющенко вибрав тільки одну, найголовнішу на його думку, – створювати згуртовану націю.
Мовою Самуеля Хантінгтона таке створення національного колективу задля ефективної модернізації певної держави можна було б назвати процесом вестернізації, переформатуванням мислення мешканців країни на західний зразок, їх об’єднання навколо гуманістичних цінностей Західної цивілізації.
У нас цей процес можна розглядати у двох площинах. Перша - повернення до власних європейських витоків. Друга - творення нової сучасної нації, ментальність котрої ґрунтуватиметься як на західних гуманістичних і модерних началах, так і на власній національній культурі. Культурі, яка повинна охоплювати всі пласти: від релігії та автентичності до специфічно українських проявів постмодерну, від популярної музики до арт-хаусного кіно.
І хай як скептично ми не дивимося на ці повільні зміни, їхню об’єктивну історичну тяглість, навіть затятим опонентам ВАЮ не зайве визнати: уже сам вільний, „не совково-начальницький”, а суто український хоча і дещо розхристаний стиль його управління призвів хай до мінімального, але – сплеску творчої потуги українців.
Міркуймо самі: чи мали ми раніше стільки етно та рок-фестивалів, від Підкаменя до Полтави, від скрипчиної „Країни мрій” до Карпатських „Шешор”? Чи чи вірили ми при Кучмі, що без дубляжу українською мовою зарубіжні фільми не потраплятимуть у наші кінотеатри від Львова до Донецька? Чи могли помислити, що навіть уперті російськомовні канали заговорять українською?
Початок літературного буму
Те ж стосується і книговидання. Згадується, як багато хто обурювався два роки тому візитом Ющенка на Львівський форум видавців: мовляв створив незручності для рядових відвідувачів. Але чи задумався хтось: хіба можливим був такий масовий, майже паломницький рівень цього форуму ще п’ять років тому?
Варто на цьому тлі й проаналізувати розвиток мистецьких ресурсів в Інтернеті. Звідки за ці п’ять років набралися автори для цілої низки сайтів, присвячених літературній та культурній тематиці?
Звернімо увагу на саме розмаїття назв: „Сумно”, „Літакцент” та „Артвертеп”, „Інша література” та „Niceday”, „Буквоїд” та „Гоголівська академія”, „Літературний форум” та „Домівка”. Список можна продовжувати і продовжувати, достатньо заглянути в Гугл. Всі ці портали ніби величезний вулик, де дзижчить цілий рій небайдужих до українського мистецтва. Вже не кажучи про молодих літераторів, що ростуть, мов гриби після дощу.
Попри незначні наклади цих авторів, які, до речі, у пропорційному плані часто нічим не відрізняються від російських, сумарний літературний процес в Україні вже й важко відстежити. І хай би як надокучала густувата одноманітність стилю й сюжетів, український читач поступово отримує вибір. Погляньмо хоча б на перелік українських літераторів сайту „Буквоїд” та видавництва „Факт”, чи простежмо за історією конкурсів „Міський роман” від „Фоліо” та „Коронація слова” або поки-що малознаними авторами, яких розкручує „Інша література” Сергія Пантюка.
До речі остання статистика від харківського „Фоліо”: у січні-червні 2009 року було надруковано: Українською мовою — 88 видань, загальний наклад — 189500 примірників. Попри кризу й засилля російських видавців, ми, принаймні, усвідомлюємо, що маємо потенціал для книжкового прориву.
Ситуацію можна частково порівняти з 20-30-ми роками двадцятого століття: якщо влада щонайменше не дотискує, а то й задає тон, то наше мистецтво мимохіть піднімає голову.
До чого тут Ющенко? Запитає прискіпливий читач
Відповідь проста: президент задає тон. Президент пішов на чергову не надто велику книжкову ярмарку в Український дім і накупив книжок. Усі канали показали про це сюжет. Президент пішов на перший фільм дубльований українською – декілька днів ЗМІ тільки про це і говорять. Сама присутність президента на заходах, які при Кучмі проходили ледь не в підпіллі, робить цим подіям грандіозну рекламу. А після президента усі чиновники побігли на місцеві, ними ж організовані книжкові ярмарки купувати українські книжки, і їх показали усі місцеві канали. Нехай чиновники пропіарилися, але українська книжка, як явище отримала колосальну рекламу.
Подібне можна сказати і про інші напрямки української культури. Хоча не заперечую роботи на культурному фронті ще непочатий край.
Буде хоч така підтримка української культури при іншому президенті? Сумніваюся.
Між іншим путінська Росія з її зашореністю, значною спрямованістю на кітчовий продукт та самим унеможливленням вільнодумства починає нам програвати. Недарма їхні поети як на слеми, так і на фестивалі „Київські лаври” їдуть саме до нас – вони признаються, що їм тут комфортніше, ніж удома.
Зрештою, така різноманітність аналогічна й у музиці, і в малярстві, унеможливлюючи мову про зашореність чи обмеженість культурної течії, вузьку зацикленість на автентиці та фольклорі.
До слова, можемо лише вітати успіхи наших художників на кшталт Ройтбурда або Чічкана – здається, в Україні їм щонайменше почувається вільно й комфортно, а сама творчість в українському полі дає можливість бути окремішними, а не розчиненими в російській периферії.
Чомусь виникають сумніви, що в успішних художників було б бажання жити тут в задушливій атмосфері Кучми.
Батурин і Голодомор
На цьому тлі, мабуть, і не варто згадувати ініціативи Президента щодо Голодомору, напрочуд символічного відродження Батурина, містечка, котре можна порівняти з військовим штандартом країни, та реальних кроків до об’єднання українського Православ’я.
Власне, ці проекти ВАЮ, певна річ, нерідко ставали приводом для глумів або звинувачення у хуторянстві. Хоча як на мене, такі кпини радше – прояв безглуздя.
Життєвий досвід, на жаль, підказує: всяке ТБ та друковане слово й досі діє на маси, як газета „Сільські вісті” на колгоспника. Звісно, цинічні хмикання та гигикання над то „пафосним”, то „просвітянським”, то „невчасним”, то „офіціозним”, то ще „якимось” відродженням Батурина або Меморіалом у пам’ять жертв Голодомору хай будуть на совісті окремих зірок нашої просунутої журналістики, особливо незалежної п’ять років тому. Щоправда, спираючись на той-таки життєвий досвід, майже переконаний: закинь частину нашої інтелектуальної еліти, яка формує мислі народні, з п’єдесталів у ці самі маси, забий голову протилежним потоком інформації – і вона найперша хвалитиме всі починання Президента.
Паблік опініон – на диво дурна річ. Як то кажуть, вільній людині отара не потрібна. Можна лиш поаплодувати Ющенкові, що він це, мабуть, вчасно зрозумів.
Цікаву історію про перуанського президента Алехандро Толедо, який буквально в деталях пройшов таке ж президентство, як і Ющенко можете прочитати тут
