Звичайний фашизм. Полковник Буданов – це російський Хорст Вессель

Звільніть прохід брунатним батальйонам!

14 січня 1930 року двадцятидвохрічний Хорст Вессель, студент-недоучка, сутенер та активіст нацистського руху (не найвищого рангу, до речі) був смертельно поранений на порозі квартири в дешевому районі Фрідріхсхайн, яку винаймав для себе та своєї подружки, 18-річної проститутки. Голову йому прострелив Альберт Хьолер, сутенер (він раніше «обслуговував» дівчину Весселя) та активіст комуністичної партії Німеччини. Головною причиною конфлікту стала не політика і не сутенерство, а банальні побутові розборки: Вессель не платив за житло, і господарка попросила товаришів свого покійного чоловіка-комуніста «повпливати».

Ця подія не мала б жодних наслідків, якби нацисти не вирішили перетворити похорон Весселя на політичну маніфестацію, а його самого – на героя, якому помстилися вороги німецького народу. А так стараннями нацистської партії та особисто Йозефа Геббельса із сутенера та бойовика було створено постать мученика, героя та національного символа. Пісня Хорста Весселя «Піднявши стяг, крокують твердо лави» стала гімном НСДАП. Ім’ям Весселя називали вулиці, площі, кораблі та військові підрозділи, на його могилі молодь присягала на вірність фюреру та рейху.

Важлививий момент: жодні пропагандистські таланти нацистів не зробили б із Весселя культової постаті, якби не німецькі обивателі. Їм хотілося вірити нацистам, які обіцяли врятувати країну від ганьби, знищити її ворогів та створити Велику Німеччину. І саме тому вони повірили нацистській версії про «мученика» Хорста Весселя, який насправді був постаттю, м’яко кажучи, малосимпатичною і аж ніяк не видатною.

Гвалтівник, убивця, герой Росії

Історія з убивством колишнього полковника Юрія Буданова має стільки паралелей із історією Хорста Весселя, що стає трохи моторошно. Перевірте самі: практично під будь-якою статтею про Буданова в російському інтернеті абсолютна більшість коментарів виражає співчуття «герою Росії, якого зрадили свої, а потім убили чорножопі чеченці».

При цьому, у повній відповідності із даними психологічних досліджень, симпатики Буданова повністю ігнорують реальні факти. А вони на 100% очевидні: Буданов не заслуговує ані на співчуття, ані на виправдання свого вчинку.

У день убивства п’яний полковник-танкіст спочатку побив та посадив у яму свого власного старлея-командира розвідроти: той не захотів обстріляти з БМП приватний будинок у сусідньому чеченському селі. Потім, усупереч прямим наказам командування, поїхав у село – «шукати снайпершу». Снайперші не знайшов, зате знайшов її дочку – 18-річну Ельзу Кунгаєву. Її загорнули в ковдру і вивезли в розташування полку, а там Буданов затяг її до свого КУНГу, звелівши кільком солдатам «стояти і нікого не пускати». Через кілька годин вийшов у трусах, покликав солдатів, вказав їм на роздягнене тіло Кунгаєвої та звелів поховати.

Експертиза встановила, що дівчина була згвалтована і задушена ( звинувачення у згвалтуванні з полковника зняли, бо один з його солдатів зробив зізнання, що поглумився над тілом дівчини черенком від саперної лопати. Був засуджений, але в тюрмі не сидів, вийшов по амністії, отримав належні йому «бойові» гроші та медаль Суворова за гарну службу). І ще одна деталь - коли через кілька днів полковника приїхали заарештовувати, він, розмахуючи пістолетом, умудрився прострелити собі ногу. На цьому портрет «Героя Росії», а насправді гвалтівника, убивці й морального виродка, можна вважати завершеним.

Те, що вбивство Буданова, який отримав на суді десять років і достроково вийшов з тюрми, є помстою чеченців, - очевидно. І це не може не викликати обурення росіян, яким все більше не подобається нахабна поведінка поплічників Рамзана Кадирова у Росії та у Москві зокрема. Однак цим обуренням аж ніяк не можна пояснити квіти, що відразу з’явилися на місці вбивства Буданова (за словами свідків, перший букет приніс хтось із слідчих), ні написи «герой Росії», ні тотальна істерія в інтернеті – «Слава справжньому російському полковнику». Так само звичайна логіка не дає пояснення, яким чином особа, розжалувана в рядові та з непогашеною судимістю за вбивство, була похована з військовими почестями та урочистим залпом над могилою.

Однак всі ці дивні речі стають на своє місце, якщо знайти для них аналогічний контекст у історії. А саме: Росія – це Веймарська республіка напередодні приходу нацистів до влади.

Російський фашизм. Початкова стадія

Нацизм у Німеччині починався не з багатотисячних мітингів чи факельних маршів. Початком нацизму було переконання мас у тому, що країну зрадили та зганьбили її провідники, що влада продажна та не заслуговує на довіру, що багатії наживаються, а народ зубожіє, і що Німеччина страждає від утисків підлих ворогів – внутрішніх (комуністи та євреї) та зовнішніх (світове єврейство та керовані ним Франція, Британія, США, а також більшовики). Як тільки цю точку зору стала розділяти більшість німецьких обивателів, прихід Гітлера до влади став неминучим.

А тепер поглянемо на Росію. Відчуття приниженого та упослідженого стану Росії порівняно з СРСР, ностальгія (реальна чи міфічна) по радянських часах та ненависть до тих, хто «розвалив велику країну» - домінанта масової свідомості російських громадян. Було б це не так: ніколи б Сталін не набирав найбільше голосів на конкурсі «Ім’я Росії».

Ще один показовий приклад: на наступний день після вбивства Буданова в РФ відзначали національне свято – День Росії. В будь-якій країні день національної незалежності зазвичай є найбільшим державним святом. Росія –виняток. Ставлення до нього – або байдужість («а що тут святкувати?»), або агресивна ворожість («святкуємо розвал Великої Країни»). Тобто, невдоволення чинним політичним устроєм Росії відбувається на базовому, ірраціональному рівні.

Хтось скаже: яке невдоволення, Росія зараз живе значно краще своїх пострадянських сусідів і дуже любить владний тандем Мєдвєдєва-Путіна. Однак 1920-ті роки Веймарської Німеччини мають неофіційну назву «золоті двадцяті» - у цей період економіка розвивалася дуже активно, і доходи держави росли. Приходу Гітлера до влади це аж ніяк не завадило: адже найбільше багатів вузький прошарок, а більшість німців відчувала, що це відбувається за їхній кошт. Те ж саме стосується і влади: рейхспрезидента Гінденбурга ніхто не скидав - він сам призначив Гітлера рейхсканцлером.

Друга характерна ознака фашизму – це крайній націоналізм, ксенофобія та пошук «нації ворогів». У гітлерівській Німеччині, як відомо, ворогами були євреї. Причому не лише на геополітичному («жидомасонська змова»), але й на цілком побутовому рівні – в «Майн Кампфі» можна знайти згадки про «кривоногих жидків», які розбещують німецьких дівчат і тим псують арійську кров.

В Росії цю роль виконують «чорні» - і знову ж таки, і на глобальному («мусульмани хочуть знищити християн»), і на побутовому («чорножопі роблять що хочуть, танцюють лезгінку на площах, сплять із нашими дівчатами, б’ють і стріляють наших хлопців»). Навіть те, що найбільш проблемний у цьому сенсі Кавказ був легітимізований нинішньою владою Росії, яка де-факто дозволяє президенту Чечні все що завгодно в обмін на політичну лояльність, ставлення до кавказців це не покращило. І вбивство Буданова тільки проявило це ставлення: фразу «правильно зробив, що задушив чеченку, з ними тільки так і можна» зустрілася авторові на російських сайтах десятки разів.

Не краще ставлення і до Заходу: російська влада так довго вела антизахідну пропаганду, що як покійний Буданов, цими діями сама собі прострелила ногу. Російські обивателі раптово сповнилися безмірної любові до лівійського лідера Каддафі, якого «хочуть знищити кляті Сполучені Штати» (і начхати, що США максимально відсторонилися від операції НАТО в Лівії, де чільна роль належить Франції та Британії). Більше того, коли президент Мєдвєдєв підтримав сценарій усунення Каддафі від влади, він відразу отримав тавро зрадника: «продався Америці за айфон».

Люди Українці, будьте пильні!

Тема зради – третя ознака протофашистської стадії в Росії. Нацисти активно культивували міф про «Удар ножем у спину» - мовляв, ми майже виграли війну, а нас зрадили ліберальні демократи та продажні ділки. Цей же мотив набирає сил і в Росії. Якщо Мєдвєдєв зрадив чужого Каддафі, то Путін здав свого Буданова, дозволив його засудити, зробив ворога росіян Кадирова Героєм Росії, і т.д. і т.п.

Втім, є фактори, які стримують подальший розвиток протофашистської стадії в Росії. По-перше, це відсутність політичних партій відповідного спрямування. Російська влада, «зачистивши» політичне поле під себе, заодно зачистила і радикальних націоналістів –представництва у формі політичних партій вони не мають, а ті партії, які були, потрапили під заборону по статті «екстремізм». Втім, це аж ніяк не гарантує появи подібних рухів у майбутньому, та й не обов’язково фашистській партії відразу претендувати на парламенський статус. Гітлер починав з агітації в пивницях, і йому це не завадило прийти до влади. Зараз замість пивниць є інтернет, де агітувати набагато простіше.

Другий «фактор стримування» - це відсутність лідера. Фашизм як ідеологія потребує вождя, а своїх гітлерів з гебельсами в Росії наразі нема. Владімір Вольфовіч Жиріновський, якому традиційно відведена роль лідера крайніх правих (і який, до речі, прибіг піаритися на похорон Буданова), вичерпав свій акторський арсенал – його імпрезам та репризам вже ніхто не вірить. Однак якщо в середовищі російських правих постане свій «Навальний», це буде дуже тривожним дзвіночком.

Третій фактор – Росія є багатонаціональною і дуже неоднорідною з точки зору політичної географії країною. Націонал-соціалістична ідея, яка була зрозуміла будь-якому обивателю німецької національності, в її російській реінкарнації може не сподобатися мешканцям Татарстану, Башкирії чи Сибіру.

Однак всі ці фактори, на жаль, не забезпечують стовідсоткового бар’єру на шляху фашизації масової свідомості росіян. Якщо є маса, готова сприйняти певну ідею, то знайдуться ті, хто цю ідею масі кине.

І насамкінець: а навіщо українцям брати до уваги ці російські проблеми? Навіщо нам якийсь там убитий чеченцями полковник, убита ним чеченська дівчина, посилення профашистських настроїв у Росії і т.д. і т.п.? Так, усе це можна було б ігнорувати, якби Росія знаходилася, скажімо, на місці Австралії. А у нас із Росією – дві тисячі кілометрів кордону, плюс проросійський анклав у Криму, плюс російський флот у Севастополі.

А сценарій розвитку подій давно викладений у сумнозвісних фільмах «Брат-1 та Брат-2». Спочатку – «Нє брат ти мнє, гніда чорножопая». А потім - «Ви нам єщє за Сєвастополь отвєтітє».

росія політика