20 років Незалежності. Згадуємо Народний Рух, тобто простих людей, які знищили СРСР

Власне кажучи, про те, що в Києві починається «щось», ми дізналися, як то водиться, з газет. Зокрема, з газети «Вечірній Київ», у якій нинішній шеф одного з багаточисельних товариств «ветеранів ГРУ» надрукував статтю під назвою «Чого прагнуть панове з УКК», слухняно передруковану чи не всіма іншими газетами в державі.

Власне кажучи, кращої реклами для Українського культурологічного клубу важко було й чекати. Оскільки населення було готове підтримати будь-що, аби воно було антикомуністичне. Не допомогло навіть те, що в публікації старий дисидент і журналіст Сергій Набока незрозуміло якої біди був названий «директором гастроному» - очевидно, для розпалювання здорової ненависті серед широких радянських трудящих мас.

Директори гастрономів на той час сприймалися населенням з такою ж класовою ненавистю, як зараз, наприклад, олігархи, однак імідж борця з радянською системою зводив це почуття нанівець. Набока, як і інші його колеги, почувався у вихорі перебудови просто ідеально.

Ніколи, певно, ця людина не була в центрі такої уваги. Куди б він не йшов, за ним ув’язувалось кілька тайняків. Це була захоплююча гра. Кожен раз він вигадував якусь нову дату, яку треба було б гідно зустріти, і кожен раз міліцейський главк сушив голову над тим, як би йому перешкодити. Питання того, навіщо потрібна була ця гра, відходило на задній план.

Явка «Лейпціг»

«Культурологічний клуб» ловили на підході до пам’ятника Шевченку у травні. Разом з «гельсінською спілкою» його активістів хапали до «бобіків» і викидали далеко за містом на 22 січня. На них чатували під закинутим готелем «Лейпциг» на Прорізній, куди по одному приходили активісти Української Гельсінської спілки – ще однієї нелегальної громади. Тут під світлом голої лампочки читались якісь книги, іноді привезені з діаспори, частіше – якимось чином збережені з двадцятих років.

І хоча Гельсінська група позиціонувала себе як «правозахисна», більшість її учасників (такі, як, наприклад, Олесь Шевченко) були швидше дисидентами у етнографічно-культурологічному напрямі і пізніше, потрапивши в політику, так і не змогли себе вповні реалізувати.

Цікаво, що стільців у змовницькому залі практично не було. Сиділи дисиденти безпосередньо на ящиках, доверху набитих бланками посвідчень «ударників комуністичної праці» - деякі з них з того часу я зберігаю як сувенір. А готель «Лейпциг» із тих часів стоїть таким же занедбаним, як і в часи збіговищ дисидентів на його шостому поверсі, і, здається, готовий приймати підпільників і надалі.

Перші ксерокси, які прибували в Україну, не кажучи вже про копіри старшого покоління на кшталт «Ера» (в народі – «синька»), на яких в Радянському Союзі множили вірші Висоцького та книги про карате, завантажувалися для множення політичних прокламацій. Одна з них мала назву «Історія тризуба і прапора жовто-блакитного».

Листівки падали на родючий ґрунт, оскільки в 1987 та 1988 роках у Києві відбулися масові сутички фанатів київського «Динамо» й московського «Спатрака», і єдине, чого бракувало київським фанатам – це якого-небудь ідеологічного підґрунтя.

В Полтаві українські неформали побили російських неформалів із руху «Россия молодая», які приїхали святкувати 180-ту річницю поразки гетьмана Мазепи. Потім вітчизняних неформалів добряче відлупцював місцевий загін ЗМОПу. До речі, полтавська міліція з того часу перетворилась на специфічну «махалку» для столичних неформалів: розганяти усілякі масові несанкціоновані заходи довіряли саме їй.

Моральні перемоги

Не отримуючи перемог над міліцією фізичних, активісти отримували одну за одною перемоги моральні. Члени Союзу незалежної української молоді ходили з молотками по довколишнім селам і розбивали всі гіпсові пам’ятники Леніну, що траплялися їм на шляху.

Тезка і однофамілець нинішнього представника президента у парламенті, молодий і хвацький козак Ігор Попов займався антикомуністичною пропагандою у власних козацьких походах, під час яких він їв куліш і спав на деревах, таким чином мандруючи з Києва до Трахтемирова, поки не дійшов до якогось села, де чи не на кожному другому будинку висів ненависний йому червоний прапор.

Побачивши таке неподобство, він вихопив саморобну шаблюку (таких шабель з арматури він наштампував безліч і озброїв ними кілька козацьких загонів) – і посік усі червоні полотнища на капусту. Тріумф козака попсувала лише якась бабуся, що майже зі сльозами дорікнула йому: «Це ж ми помітили будинки, куди треба було газ завозити…»

Рух і КПУ розміщувалися на Банковій

Установчий з’їзд НРУ (тоді ще він мав ритуальний додаток «за перебудову») пройшов у актовому залі КПІ досить бучно, з прапорами, вигуками «Слава!», привітаннями і резолюціями чи не з усіх приводів, які приходили на думку його учасникам.

При цьому на вулиці особливого ентузіазму мас не спостерігалося, а мітинг навколо був мало чисельним - зовсім смішним, якщо порівнювати з мітингами кінця 2004-го року, або ж навіть з акціями до Дня злуки у січні 1990-го.

Першу ж свою кімнату Рух здобув у Спілці письменників – вона знаходилася на другому поверсі, мала номер "15" і традиційний портрет Леніна на стіні (згодом його порубав шаблюками вищезгаданий козарлюга Ігор Попов).

В кімнаті сиділи Драч, Павличко і кілько дисидентів, а також тусувало чимало людей самого різного штибу: від втикнутих інтелігентів до якихось елементів трохи бомжуватих, трохи божевільних.

Ці люди писали відозви із нищівною критикою тодішньої Компартії та особисто її шефа Володимира Щербицького. ЦК КПУ не залишалось осторонь, і з відомства Володимира Васильовича виходили постанови про «екстремізм» Народного Руху.

Партійний рупор, газета «Правда України», друкувала обурені листи доярок, свинарок та інших передовиків праці проти «необандерівщини» - такого собі штампу, що на той час замінив неактуальних «буржуазних націоналістів».

Що найцікавіше – центри обох ворогуючих контор знаходилися на одній і тій же вулиці Банковій (вона тоді ще називалась Орджонікідзе), на відстані двохсот метрів один від другого. Але ніхто не поспішав заходити в гості до політичних опонентів, попри те, що письменники Драч, Павличко і Яворівський, будучи керівниками руху, перебували одночасно і в КПУ.

Пізніше Рух на деякий час переселився в приміщення Товариства української мови на Музейному провулку (там зараз встановлено пам’ятник В’ячеславу Чорноволу), а потім надовго осів у приміщенні на розі Саксаганського та бульвару Шевченка.

Цей будинок на площі Перемоги - колишня лікарня - окрім прогнилих стін, був прикрашений меморіальною табличкою пам’яті ленінового брата, Дмитра Ілліча Ульянова, що поєднував тут у 1903 році професії лікаря та агента ЦК РСДРП. Меморіальна дошка довгий час служила джерелом для жартів, аж поки той будинок не знесли і не збудували на його місці готель, а Рух розколовся на "прагматиків" Костенка і "романтиків" Чорновола.

Прапорошийний цех

Але поки дошка ще була на своєму місці, під дахом колишньої клініки збиралися оригінальні типи: від дисидентів з багаторічним стажем до політичних авантюристів.

От, наприклад, колоритний галичанин Ігор Ткачук займався тим, що шив прапори. Вірніше, шив не він, а патріотично налаштовані дівчата, які готові були працювати над таким патріотичним замовленням задурно.

Прапори настромлювалися на палі для гімнастики, яких тоді було повно в будь-якому магазині спорттоварів, і Ігор запевняв навіть, що цими палицями можна відбиватися від міліції, хоча, як показувала практика, міліцейські кийки (а масово вони почали з’являтися у міліціонерів саме наприкінці вісімдесятих, паралельно із створенням загонів міліції особливого призначення) у двобоях виявлялися набагато більш ефективними.

Втім, прапорошийний цех Ткачука працював, приносячи своєму господареві відчутний прибуток - тим більше, що тканину він брав найдешевшу і, зрозуміло, найгіршу. Втім, коли національно свідомі «консюмери» вказували йому на низьку якість товару, він їм наводив просто неспростовний аргумент: «Та я ж цю тканину аж у самому Львові купував!» - і така апеляція до українського П’ємонту примушувала замовкнути самих незадоволених…

З цим Ігорем стався і цікавий випадок, коли до Києва прибув Горбачов – знімати Щербицького. Якомусь партійному начальнику спало на думку показати «прокремлівські» настрої киян, для чого на Хрещатик вивели чоловік тридцять працівників сусідніх установ із червоними прапорами.

Вони не знали, що з іншого боку вулиці назустріч Горбачову йшов Ткачук. В руках у якого був мішок із щойно закупленим гімнастичним спорядженням. А за плечима в нього був рюкзак із пошитими із добротної львівської тканини прапорами.

Буквально в одну хвилину українські прапори були роздані всім охочим (а таких на Хрещатику завжди було вдосталь). Ще через хвилину присоромлені червонопрапорні люди без бою здали Майдан (який тоді ще називався площею Жовтневої революції).

На моїй пам’яті прецедент з роздачею прапорів був чи не єдиним випадком щедрості з боку Ткачука – зате яким ефектним!

Згадаймо тих людей...

Днями президент доручив відзначити двадцятиріччя створення Народного Руху – такий собі державницький ювілей на тлі святкувань то подвигів Стаханова, то роковин комсомолу, якими переймаються наші парламентарі.

Святкування неоднозначне, враховуючи ту еволюцію, яку пройшов Рух за двадцять років і те, що різні його творці оцінюють його еволюцію зовсім по-різному.

Добре було б, щоб хтось в рамках святкування ювілею відклав у сторони фанфари та литаври і згадав би тих «маленьких рухівців», без яких не було б ні в житті радості, ні України на географічній карті…

TEXTY.org.ua: Редакція нашого порталу з задоволенням надрукує спогади інших активістиів націонал-демократичного руху 80-90-их років. Пишіть у коментах або на редакційну пошту texty.org.uaSOBAKA gmail.com

Другу частину спогадів рухівця з 20-річним стажем Миколи Полiщука читайте тут

Вперше цей матеріал був опублікований на нашому сайті два роки тому