20 років Незалежності: літературний успіх

Головні літературні новини напередодні Дня Незалежності 2011 року могли добряче засмутити будь-кого, хто має любов і смак до красного письменства. Адже це були переважно звістки про те, хто з письменників підписав холопську „челобитную” президенту, хто висловився проти політичних репресій, хто назвав Януковича „меншим злом” і хто за це в ювілейному фейлетоні посадив колегу на мітлу.

На превелике щастя, такі події стали не суттю літератури вільного двадцятиріччя, а її трешуватою прикрасою.

В українських книжках квітнуть усі квіти

В дев’яності-двотисячні роки почалося активне „повернення” літератури ХХ століття. „Ваплітяни”, неокласики, авангардисти, частина шістдесятників та інші репресовані чи просто забуті автори почали публікуватись і досліджуватись наново, власне, цей процес активно триває й зараз – тож вони фактично теж виявилися новими українськими письменниками.

А в деяких авторів стали відомими раніше приховувані епізоди творчості. І, нарешті, за незалежності більш-менш з’єднались українська „материкова” література та література української еміграції. Емма Андієвська, Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Віра Вовк та інші стали незаперечними учасниками й авторитетами літпроцесу.

Таке „повноводдя” посприяло й без того потужній тенденції доби: полістилістиці, розквіту індивідуальної манери, відсутності явно домінантного стилю, письма, мови. Це, звісно, не дуже добре для привернення інтересу потенційних читачів, бо робить літературу менш монументальною та ефектною, проте врізноманітнює її, що є більш вагомою, очевидною та беззаперечною чеснотою.

Якийсь час на таку роль намагалися поставити щось, доволі умовно назване постмодернізмом. Культові твори, наприклад, Юрія Андруховича, Юрка Іздрика, Олександра Ірванця відзначались активним ігровим началом, постійним перемиканням мовних і стилістичних регістрів, деконструкцією стереотипів і кліше, цілими каскадами іронії та знущання, розщепленням образу людини, проте все це часто перебувало на тлі романтичної натхненності.

Таланту і популярності авторів і натхненників такого письма не вистачило на те, щоб воно стало справжнім „стилем епохи”. Уже на початку, в середині двотисячних деконструкції явно приїлись і затерлися, тож навіть Андрухович з Ірванцем помітно змінили манеру, причому кожен у свій бік, укотре підкреслюючи полістилістичні тенденції.

А безповоротно зафіксували перехід до більш цілісного й „драматичного” письма Оксана Забужко та Сергій Жадан, і в поезії, і в прозі, особливо в останніх на сьогодні, відповідно, „Музеї покинутих секретів” і „Ворошиловграді”.

Так само в двотисячних роках і на початку десятих активніше заявили про себе зовсім різні напрямки, і „масові”, й „елітарні” – від пригодницької літератури зовсім не схожих між собою Василя Шкляра, Любка Дереша чи Максима Кідрука до мелодраматичних перипетій Люко Дашвар чи химерної статичної оповіді Тані Малярчук і Тараса Прохаська (принагідне враження: польська поетка і перекладачка з української Анета Камінська вважає засадничою привабливою рисою нашої літератури своєрідну „магічність”, „казковість”, щось, що можна назвати „пост-фольклорністю”).

І молоде покоління поетів-„двотисячників” спокійно поєднує в своїй творчості „постсосюринський” романтизм Дмитра Лазуткіна, насичену метафоричність Юлії Стахівської, містичність Ганни Яновської, ефектне „гомовіаторство” Павла Коробчука та щасливо-маніякальний розтин реальності в Богдана-Олега Горобчука.

А остаточно ускладнив картину черговий вихід на літературну сцену тих, хто майже не друкувався в радянські часи – Ярослава Голобородька, Олега Лишеги, Раїси Лишої, Костянтина Москальця, письменників-дисидентів... І, звичайно, прозовий дебют Ліни Костенко, що дістав справжній читацький і медійний тріумф.

Одна прикра пляма є в цьому яскравому і строкатому калейдоскопі: драматургія.

Останні двадцять років її небагато писали (або про це невідомо) та мало публікували. Окремі нечисленні публікації, антології та успіх творів Олександра Ірванця чи Неди Нежданої, на жаль, поки що виглядають радше винятками.

Без оргмоментів та оргвисновків

Література часів незалежності розпочиналася великою мірою під знаком різних угруповань – „Бу-Ба-Бу”, „ЛуГоСад”, „Пропала грамота”, „Червона фіра”...

Ознакою важливості організаційно-групових питань стали й пригоди офіційної Спілки письменників. Бувши в останні роки СРСР прогресивною опозиційною силою, в незалежній Україні Спілка поступово здобулася на імідж украй бюрократичної, назадницької, непластичної, малофункціональної організації.

У 1996 році група активних письменників, розчарувавшись у перспективах реформ, вийшли зі Спілки, утворивши, натомість АУП – Асоціацію українських письменників.

Спочатку нова структура виявляла активність, під егідою АУП з’являлися часописи, книжкові видання, проводилися літературні заходи. Та з часом, напевно, за відсутності організаційного ентузіазму в учасників і за браком фінансування Асоціація перестала помітно функціонувати.

Важко сказати також, чим займався переважну частину дев’яностих-двотисячних років український ПЕН-клуб, щоправда, в останній рік відбулися спроби пожвавити його діяльність. Побачимо, матимуть вони успіх чи ні.

Занепад групової активності позначився й на неофіційних об’єднаннях. Уже в двотисячні роки вони створювалися вельми мляво, переважно при університетах, забезпечували нечисленні літературні акції та публікації.

Харківські „Весло слова” і „Zacharpolis”, житомирські „Оксія” і „Неабищо”, сумський „Паркан”, запорізький „99” та інші групи досить скоро або зникли, або перетворилися на літературні студії, позбавлені будь-яких амбіцій до масштабних подій. Остання на сьогодні спроба угрупування „з розмахом” – „Західний фронт молодої поезії” – теж, схоже, затихає.

Одним словом, українська література за роки незалежності майже повністю відмовилася від літературних угрупувань. Залишились окремі письменники, часописи й сайти, видавництва, книгарні та читачі.

Найслабшими ланками цього літературного ланцюга виявилися саме часописи, видавництва і книгарні. Майже всі двадцять років тривала болюча криза книговидання і книгорозповсюдження.

Крах радянської системи книгорозповсюдження, неповоротливість української держави у захисті свого книжкового ринку і підтримці вітчизняних видавництв, демпінг та ідеологічна робота росіян – усе це не дозволяє нашим видавництвам заробляти достатні кошти для активного розвитку і виплати пристойних гонорарів авторам.

Організаційно не сприяло українській літературі й загально-суспільне відвикання від читання, фіксоване соціологами не лише в нас, а й у багатьох інших країнах.

Вибух візуальної масової культури, особливо ефектний після сірості та псевдоаскетизму радянського життя, переорієнтував багатьох людей на телебачення і кіно. Поширення інтернету, щоправда, дещо покращило навички читання в пересічних малорозвинутих громадян.

Але не надто вплинуло на їх інтерес до художньої літератури. Інтернет радше спростив людям, які вже люблять літературу, доступ до неї. Для цього сьогодні працюють десятки літературних сайтів, блоги письменників і їхні сторінки в соціальних мережах, електронні версії літературних часописів.

Відпочинок від експериментів

А от чого, здається, не відбулося, то це радикального впливу інтернету (і взагалі нових цифрових технологій) на літературу. Анонсовані на межі дев’яностих-двотисячних нескінченні гіпертексти, мультимедійні вирішення та інші можливі наслідки віртуалізації наразі втілилися тільки в доволі обмеженій кількості творів – наприклад, остання електронна книга Олени Захарченко. І то абсолютно не виходячи за межі експериментів, скажімо, Милорада Павича.

Двадцятирічка незалежності в літературі в цілому не стала часом масштабних формальних експериментів. Письменники швидше комбінували та „приборкували” наслідки пошуків попередніх епох: верлібри, потоки свідомості з варіаціями, ускладнене герметичне асоціативне письмо і т.д. і т.п.

Інколи той чи інший прийом доводилося ледь не з боями відстоювати – припустімо, вільний вірш і посьогодні багато хто вважає „не поезією”.

Та все ж цей „брак новаторства” не здається мені недоліком. Бо завдяки бурхливому ХХ століттю в розпорядженні талановитих українських письменників опинилася величезна кількість прийомів, засобів, часто лише накреслених експериментами попередників, іще зовсім не заяложених, особливо на вітчизняному матеріалі.

Тоді вони виникали як епатаж, виклик, виняток, сьогодні ж постають нормальним елементом літературного твору.

Певним „новаторством” можна назвати хіба що цілковиту лібералізацію мови української літератури. Останні двадцять років активно використовуються всі можливі „поверхи” і „закутки” української мови, від мату до незбагненних діалектизмів чи архаїзмів. Іноді це викликало легкі перепалки й дискусії між усе більш розмитими групами літераторів – „консервативною” та „розкутішою”.

Вінцем таких суперечок можна вважати історію з книжкою Олеся Ульяненка „Жінка його мрії”. Талановитого, похмурого автора, схильного до вельми експресивної лексики й відповідних сцен, комісія з питань моралі обвинуватила в порнографії.

Прихильники цензурних або квазіцензруних обмежень у цій історії зазнали цілковитої моральної поразки та виставили себе на посміховисько (можна навіть сказати, що громадська кампанія стьобу над „пуританами” була надміру інтенсивна, пафосна і жорстка, втім, вірогідно, це зіграло профілактичну роль).

З незначними правками книжка таки побачила світ, а Олесь Ульяненко підтвердив статус української літератури як явища, вільного від обмежень.

Так само безславно закінчилися й спроби окремих кіл письменників і читачів „таврувати за аморальність” деякі книжки Оксани Забужко, Юрія Андруховича (йому, крім усього іншого, закидали ще й неповану до Богдана-Ігоря Антонича, дуже грайливо і неправдоподібно виписаного в „Дванадцяти обручах”), Сергія Жадана, Василя Шкляра. Переважно такі атаки лише підвищували читацький інтерес до „неправильної книжки”.

На перехрестях радості й відчаю

Літературознавець Тамара Гундорова, говорячи про українську літературу дев’яностих років, одним із центральних її мотивів, настроїв назвала певну „бездомність”, закинутість, дух постійної подорожі через нестабільний, часто ворожий і незрозумілий світ.

Важко з нею не погодитися. Справді, ця атмосфера притаманна багатьом творам нашої й не тільки нашої літератури даного періоду. Втім, двотисячні роки, як на мене, принесли й іншу тенденцію.

На руїнах стабільності, уявлень про комфортний світ, „кінець історії”, економіку, що працює як годинник, та інші зведені на піску замки, література поволі оговталася від шоку. І тепер – особливо це стосується молодших авторів – береться, як було завжди, наново шукати в цьому моторошному краєвиді краси, затишку і розради. Ці риси в їхньому письмі проступають усе виразніше на тлі поки що майже неодмінної тотальної іронічності.

Доречно буде згадати ще одне схоже „духовне перехрестя” української літератури часів незалежності. Це реакція на досить чітко окреслене російською поеткою і філософом Ольгою Седаковою домінування в сучасному суспільстві „посередньої людини”, в тому числі й домінування естетичне.

Якщо узагальнити і спростити, письменницьких реакцій може бути не так і багато: підтримати „люмпенізацію”, вдатися до захисту передозуванням чорнухи і цинзіму або ж спробувати не боятися робити свої творчі пошуки в напрямку щирості, надії та інших „наївних, беззахисних і непрактичних” речей.

Котрий шлях обрала українська література дев’яностих і двотисячних років? Мені доводилося спілкуватися з людьми, які нарікають на надмір негативу в творах наших сучасних письменників. А траплялось і навпаки – чути про „замріяність”, „відірваність від реального життя”, „зарозумілість” і т.п.

Здається, можна говорити про деяку рівновагу... Якщо ж замислитися про майбутні тенденції, згідно з правилами маятникового заперечення, вони теоретично можуть виявитись і зовсім „аристократичними”, принаймні своя логіка в цьому була би.

Любов до історії та підозри на вагітність соцреалізмом

Спостерігаючи за окремими рейтингами продажів, та й експертними рейтингами української літератури за часів незалежності, стає помітно, що найбільшою популярністю і визнанням у нас користується історична тематика.

Тобто, звісно, це не значить, що вітчизняні письменники на ній зациклюються. Тем багато, але історія постійно так або інакше серед них виринає.

Історія в дуже різних проявах: десь як родинні перекази, десь актуалізуються маловідомі епізоди історії України, інших країн чи регіонів, а десь історизується й зовсім нещодавнє минуле (приміром, у „Записках українського самашедшого” Ліни Костенко або в „Let my people go” Оксани Забужко).

Це повсякчасне переосмислювання і споглядання минулого, безумовно, великою мірою є наслідком радянських часів, після яких багато чого лишилося невідрефлексованим, неусвідомленим, неоціненим.

Є тут і прояви національних травм і комплексів, болючого бажання переконатись, „а чи є й нам про що згадати?”. Хочеться сподіватися, що такий „комплексний” мотив вибору тематики і письменниками, й читачами з часом відіграватиме все меншу роль.

На тлі історизації українські літератори, натомість, часто демонстративно уникають політики (звичайно, не всі), принаймні у безпосередньому, буквальному втіленні. А ось соціальні питання набирають усе більшої ваги, не без впливу євросоюзівських „нових лівих” трендів.

Навіть позбулося презирливого контексту словосполучення „соціальна лірика”. Що ж, таке тематичне розширення можна трактувати лише як позитив, питання тільки в тому, щоб це не призвело до небезпечних стилістичних мутацій на зразок нового соцреалізму.

За часів незалежності українська література стала активніше, ніж дотепер, проникати поза державні та мовні кордони. Її стали помітно більше перекладати, більше звертати на неї увагу в Польщі та німецькомовних країнах.

У Росії та Білорусі, порівняно з радянським періодом, перекладів, певно, стало менше, зате зріс резонанс і увага культурної читацької публіки.

Іноземні, іншомовні автори все частіше з власної ініціативи перекладають українські твори. Це відбувається всупереч тому, що в політичному сенсі світовий і європейський інтерес до України після спалаху Помаранчевої революції зійшов нанівець.

Замислюючись над цими перекладами, я приходжу до висновку, що література останніх двадцяти років – якраз та сфера, за яку не соромно. Це не заклик спочити на лаврах, але українська література сьогодні вельми різноманітна і вільна. Вона може бути цікавою людям з різними смаками.

література книги