Осінь Митрополита. Керівника УПЦ Володимира хочуть зняти Кіріл і «донецькі», але не можуть.

В дійсності вся ця інтрига є лише частиною великої боротьби за владу. Втримати ситуацію «під килимом» вдається не завжди. Але вся інформація, яка стає відомою широкому загалу – лише фрагментарна і вся картина боротьби за владу навряд чи коли буде адекватно відтворена. Тим не менше, є можливість вже сьогодні дати ескізне зображення, яке б давало уявлення про події навколо Київського митрополичого престолу. Отже, хто і як змагається за духовну владу в УПЦ?

Боротьба митрополита Володимира

Як це не дивно, активну боротьбу за владу змушений вести сьогоднішній предстоятель УПЦ МП. Збереження позицій митрополита Володимира – це результат його постійної політики, без якої він би давно доживав свої дні «на спокої». З одного боку, митрополит зберігає вірність Москві, не оголошуючи про автокефалію УПЦ.

З іншого боку, він постійно тримає Москву у напруженні, нагадуючи про самостійність УПЦ. За останні роки митрополит нагадував про самостійність УПЦ кількома способами.

По-перше, митрополит Володимир ініціював переговори із УАПЦ та УПЦ КП, підкреслював готовність прийняти українських «розкольників» як братів. Як сам процес переговорів, так і можливе приєднання хоча б УАПЦ, ставлять питання про «уточнення» статусу УПЦ, переходу від самостійності де-факто до самостійності де-юре.

Останній раз УПЦ була готова прийняти УАПЦ на нещодавньому Соборі, але процес було зупинено через заборону вищого керівництва Росії. УАПЦ при входженні мала б зберегти автономію, а така автономна церква може входити до складу лише автокефальної церкви.

Бо не може бути автономії в автономії. Отже, навіть якщо питання про «уточнення канонічного статусу» УПЦ не постало б відразу, і входження УАПЦ розглядалося б як перемога і Києва, і Москви, все одно в найближчій перспективі довелося б розглядати питання про автокефалію УПЦ. А за уточненням канонічного статусу можна звертатися не лише до Москви. Але і до Константинополя, який за канонами має владу вищого арбітражу у православ’ї, і до Предстоятелів всіх Православних Церков. Останні періодично збираються на свої наради, на яких вже допомагали подолати кризи в Болгарській та Єрусалимській Церквах.

По-друге, митрополит Володимир ініціював все нові поправки до Статуту УПЦ, не звертаючись за їх погодженням до патріарха. Поправки не завжди мають відношення до розширення прав УПЦ. Наприклад, такими «нейтральними» поправками є положення про збільшення числа постійних членів Синоду УПЦ.

Інші поправки стосуються символічного нагадування про самостійність УПЦ. Наприклад, літургійного найменування митрополита «отцем». Або можливого відновлення давньої традиції Київської митрополії варити миро самій (миро – особлива речовина, без якої не відбувається хрещення. Варіння мира предстоятелем – символ самостійності церкви).

На Архієрейському соборі 2008 року покійний патріарх Алексій закинув митрополиту Володимиру те, що той не подав на затвердження поправки до статуту. Митрополит заручився підтримкою держави, яка реєструє статут та зміни до нього як подані українськими релігійними організаціями, без огляду на позицію Москви чи Риму.

Сьогодні питання про правки до статуту УПЦ підняте знову. Статут з української точки зору легітимний, оскільки затверджений в «Ухвалі» Собору УПЦ. Створена редакційна комісія має право внести лише стилістичні редакційні зміни, розглянувши пропозиції, які прозвучали на соборі. З точки зору Москви Статут має бути допрацьований, узгоджений із документами РПЦ і затверджений Патріархом. З української точки зору ці вимоги де-факто суперечать Томосу 1990 року, згідно із яким УПЦ «користується правами широкої автономії» та є «самостійною в управлінні». Позиція УПЦ безпрограшна, бо з точки зору канонів Київська митрополія зобов’язана діяти в межах повноважень, наданих Томосом 1990 року.

Внутрішні ж документи РПЦ, які можуть зменшувати права УПЦ, не можуть звужувати об’єм наданих прав. Якщо ж таке відбуватиметься, то УПЦ вільна звернутися до Константинопольського патріарха із проханням «підтвердити» Томос 1990 року і «уточнити канонічний статус УПЦ». В цій ситуації РПЦ критикує керівництво УПЦ через власних неофіційних речників, але боїться прямо підняти питання про статус.

По-третє, митрополит Володимир ініціював засудження ідеології «політичного православ’я», яке використовувалося Москвою як проросійський церковний рух. Саме діяльність цього руху наводилася Москвою як доказ наявності в УПЦ великої кількості вірних, які не сприймуть автокефалію УПЦ навіть якщо вона буде повністю законною (канонічною).

Парадоксально, але отримати прибічників керівникам цього руху вдавалося лише за допомогою культивування страху перед скорим кінцем світу та проповіддю вчення про ідентифікаційні коди податкової служби як печатку антихриста. Це вчення засуджене самою РПЦ ще 2000 року. Але в Україні воно стало засобом до мобілізації радикалів, оскільки хоч якоїсь значної кількості власне проросійських православних активістів не знаходилося взагалі.

З політичної точки зору маргінальні активісти були у всьому подібні до прихильників Вітренко, у релігійному – стали сектантським рухом із православним забарвленням. Не дивно, що активістів цих рухів перестали терпіти як вірні УПЦ, так і її керівництво. Лідери «політичних православних» самі визнали відсутність хоч якоїсь помітної підтримки їх руху серед вірних УПЦ.

Проти засудження «політичного православ’я» в 2007 році протестувало близько тисячі чоловік, на захист В. Лукіяника, відлученого від церкви, у 2011 році зібралося близько сотні його прихильників. Москва сьогодні немає доказів на користь того, що автокефалія УПЦ викличе масовий рух протесту.

Щоб втриматися на посаді предстоятеля УПЦ, митрополит Володимир спирається у своїй діяльності на допомогу молодих архієреїв, які самі ще не можуть претендувати на найвищу посаду в церкві.

Це в першу чергу керуючий справами УПЦ архієпископ Митрофан, секретар митрополита і голова Відділу зовнішніх відносин архієпископ Олександр. Також митрополит Володимир має широку підтримку серед єпископату УПЦ та вірних церкві, оскільки цьому старцю не можна закинути жодних значних гріхів, які б компрометували його особисто або його політику.

Основні конкуренти в боротьбі за посаду предстоятеля

На посаду предстоятеля УПЦ можуть претендувати переважно ті архієреї, які є Постійними членами Синоду та мають сан митрополитів. Це свого роду – «вища ліга» претендентів, члени якої мають однак, різні шанси посісти місце предстоятеля.

Митрополит Нікодим Харківський (Руснак) є занадто старим (1921 року народження) і за станом здоров’я автоматично вибуває із числа претендентів.

Митрополит Агафангел Одеський (Саввін) є етнічним росіянином, що вже саме по собі робить його шанси примарними. Крім того, митрополит Агафангел довгі роки намагається організувати проросійську меншість в єпископаті УПЦ.

З одного боку, ця діяльність має певні плоди. Вплив народженої в Одесі ідеології «бути з Росією завжди» розповсюджується із цього міста на Схід – в Донецьку область і на північ – в Почаївську Лавру.

Але при цьому створити власної партії серед єпископату митрополиту Агафангелу не вдалося. Показово, що на останньому Архієрейському соборі критику митрополитом Агафангелом курсу Предстоятеля підтримав лише один єпископ – Олексій Гроха. Пікантність ситуації в тому, що останній – вікарний єпископ у Агафангела (тобто єпископ-помічник) і просто не міг не підтримати свого «шефа».

Інші можливі члени «агафангелівської» опозиції – митрополит Іларіон Донецький, митрополит Іриней Дніпропетровський, архієпископ Євлогій Сумський, архієпископ Іонафан Тульчинський, архієпископ Августін Львівський – відмовчувалися на соборі.

Перші четверо твердо притримуються проросійських поглядів, останній є флюгером, що може підтримати команду у критичний момент. Їх мовчання можна пояснити просто. Жодних шансів отримати ширшу підтримку серед єпископату УПЦ агафангелівська позиція не мала через її радикалізм.

Сьогодні всім проросійськи налаштованим архієреям потрібен нейтралітет у відносинах із Предстоятелем, оскільки кожен може бути відправлений у відставку. Крім самого митрополита Агафангела, права якого надійно захищені особливими гарантіями Москви та домовленостями із митрополитом Володимиром.

Минулорічна відставка архієпископа Житомирського Гурія показала, що митрополія має достатньо простору для бліцкригу, в результаті якої архієпископ може опинитися «на покої».

Митрополит Іоанникій Луганський, загалом доволі скромна особистість, має проблеми із здоров’ям (дуже постарів), і не розглядається ніким як кандидатура на посаду Предстоятеля.

Митрополит Онуфрій Чернівецький є одним із можливих кандидатів. Його прихильники відмічають молитовність, толерантне ставлення до православних всіх національностей, стабільну промосковську позицію (яка сформувалася під час довгого перебування майбутнього митрополита у числі ченців Троїце-Сергієвої Лаври).

Однак, патріарх Кирил запідозрив митрополита Онуфрія у діяльності, спрямованій проти його політики. Саме його руку патріарх запідозрив у листівках, які розповсюджувалися під час виборчого собору 2009 року та минулого року у Почаєві.

Листівки містили заклик до патріарха Кирила покаятися у гріху екуменізму. Навіть якщо ці підозри із часом розсіються, світогляд митрополита Онуфрія є занадто консервативним та «негнучким» з точки зору патріарха. А все-таки його слово має великий вплив, фактично силу негласного «вето» на виборах наступного предстоятеля.

В 2011 році до числа «вищої ліги» можливих кандидатів на пост Предстоятеля потрапили дві сильні особистості. Постійним членом Синоду став митрополит Донецький Іларіон (Шукало). Павло (Лебідь) зробив ще більш карколомним стрибок – отримавши за короткий час і звання митрополита, і статус Постійного члену Синоду.

Митрополит Іларіон Донецький давно мріє про власне предстоятельство в УПЦ. Будучи довгий час архієреєм у Донецьку, він є русофілом та українофобом.

Це означає можливість підтримки з боку патріарха. Тим більше, що гарантом «правильності» (для Москви) поглядів митрополита виступає православний олігарх ультраконсервативних поглядів Віктор Нусенкіс.

Донецька прописка здається митрополиту Іларіону найкращою гарантією того, що він отримає підтримку сьогоднішньої влади. Але насправді немає жодних доказів того, що сучасна українська влада поставить саме на цю кандидатуру. Тим більше, що вже має проблеми із українофобією Табачника. А отримати «церковного Табачника» – це ще більша проблема.

Невміння бути всім для всіх – головна вада митрополита Іларіона. А між тим, предстоятель повинен знаходити спільну мову із дуже різними вірними із всіх регіонів України. За предстоятельства митрополита Іларіона можна прогнозувати те явище, яке процвітає сьогодні у відносинах між УПЦ КП і УАПЦ – часті взаємні переходи громад. Від митрополита Іларіона втікатимуть.

Але головна перешкода на шляху митрополита Іларіона до предстоятельства – не у побоюванні архієреїв та влади за майбутнє церкви через особливості світогляду кандидата. Митрополит Іларіон хворіє на діабет, що значно погіршує його і без того складний характер.

Спалахи гніву безмірно гордої людини наводять жах на підлеглих. Розповсюдити атмосферу психологічного терору на всю УПЦ, зробити із самих себе жертв гніву митрополита Іларіона – навряд чи на такий крок здатні єпископи цієї церкви. Тому шанси митрополита Іларіона – примарні.

Саме розуміючи це, його друг серед олігархів Віктор Нусенкіс запропонував стратегічний союз митрополиту Павлу. Скоріше за все пропозиція стосувалася не лише спільної позиції на соборі, але спільної боротьби за владу.

Митрополит Павло вчинив правильно, відмовившись поставити на таку неоднозначну постать як митрополит Іларіон. Отже, на заваді можливого союзу постали не лише особисті амбіції митрополита Павла, не лише вірність поки що сильному митрополиту Володимиру, але і слабкість митрополита Іларіона як можливої кандидатури.

Митрополит Павло (Лебідь) давно йшов до того, щоб стати одним із головних претендентів на предстоятельство. Його таланти як релігійного менеджера, який із відчуттям влади розпоряджається долями людей, давно помітила політична еліта.

До цих талантів відношення різне. Від відвертого захоплення («Ось наш предстоятель!») до панічного страху («Його прокльони спрацьовують!»).

Політикум насторожують дивні українофобські висловлювання митрополита Павла, його вміння посваритися із журналістами, політиками, музейниками – з усіма, перед ким він не відчуває потреби бути відкритим.

Всіх, в тому числі єпископат УПЦ, турбує психологічна неврівноваженість митрополита Павла. Він миттєво втрачає спокій при наявності людей або обставин, що його провокують.

Отже, як митрополита Іларіона відрізняють безпричинні спахали гніву, то митрополит Павло демонструє ту саму поведінку доволі часто при наявності психологічних подразників.

Крім того, претендент на Предстоятеля мав би бути правлячим єпископом, а не вікарієм (тобто єпископом-помічником). Взагалі митрополит без власної митрополії – це досить дивне явище. Але, тим не менше, настоятель Лаври – один із претендентів на найвищу посаду в УПЦ.

Отже, парадоксальний висновок, до якого можна прийти, оцінюючи можливі кандидатури із формальної «вищої ліги»: кожен із претендентів має недоліки, з огляду на які йому буде неможливо або отримати згоду Москви, або неможливо буде зібрати більшість голосів єпископату УПЦ.

Великі шанси може мати митрополит Онуфрій – але цей вибір скоріше за все буде заблокований Москвою. Другим за рейтингом буде митрополит Павло – але чи вдасться йому зібрати більшість при своїй скандальній репутації та вибуховому темпераменті? Навряд чи. За цих умов ми змушені звернутися до оцінки «другого ешелону» можливих кандидатів.

Лава запасних

В другому ешелоні претендентів об’єктивно знаходяться люди, які є митрополитами в УПЦ, але не є Постійними членами Синоду. Або навпаки, є Постійними членами Синоду, але не мають звання митрополитів.

Іріней, митрополит Дніпропетровський, допустив глобальну помилку, десятиліттями прикриваючи власним авторитетом діяльність журналів та газет типу «Спасите наши души», «Мир православия».

В цих ЗМІ велася систематична пропаганда ідей політичного православ’я. Коротко змалювати цю ідеологію неважко: весь світ підкорюється Заходу, який є втіленням світового Зла. Із цим Злом необхідно боротися всіма засобами.

В принципі такі початкові положення відповідають доктрині Патріарха Кирила. Але ось потім ідуть цікаві уточнення. Якщо церква (УПЦ, РПЦ) не притримується чистоти анти західної лінії, то з нею теж потрібно боротися.

Оскільки журналісти, які видають ці журнали та газети, страшенно далекі від обізнаності із церковним вченням, то їм легко звинуватити в потуранні Заходу практично кожного єпископа. Єпископ не виступає проти номерів податкої інспекції? Єретик! Єпископ не вчить про заборону для православних проходити вакцинацію? Зрадник! Єпископ не засудив екуменізм? Його єпископство вже недійсне!

Ясно, що при такому підході будь-який єпископ, священик чи мирянин може бути оголошений «нечистим». Церковні авторитети підмінюються авторитетом «старців», часто – анонімних. Проповідь церкви підмінюється дивним набором фантазій невоцерковлених людей, які «борються із світовим злом» в «останній битві» (під час якої звичайні норми церковного життя нібито перестають бути обов’язковими).

Те, що висновки про єретичність патріарха чи єпископів, не роблять самі журналісти, - не полегшує їх вини. Кожен читач легко приходить саме до сектантського звинувачення всіх. Ясно, що покровительство такій ідеології, яка як ракова пухлина роз’їдає церкву, знищила шанси митрополита Іринея на обрання Предстоятелем.

Адже, або він не розуміє згубності діяльності цих журналістів – і тому не може бути обраним. Або він свідомо руйнує церкву – і тому не може бути обраним. Крім того, митрополит має поважний вік, що теж викликає певні застереження.

Митрополит Лазар Симферопольський теж має вже поважний вік, не найкраще здоров’я. І головне – на початку 1990-х він підтримував курс на автокефалію УПЦ. Такого Москва не забуває.

В проавтокефалістських настроях Москва підозрює митрополита Ніфонта Луцького. Хоча він клянеться у вірності «єдіной і неделімой» РПЦ, його вважають переконаним прибічником автокефалії.

Робиться цей висновок на основі аналізу українофільської діяльності митрополита. Українські молитовники та служебники. Пропаганда української вимови церковнослов’янської служби (є і таке!). Отже, Москва і цю кандидатуру не пропустить.

Відкрито говорить про необхідність для УПЦ автокефалії митрополит Черкаський Софроній. Ясно, що Москва не дасть найменших шансів цьому митрополиту бути обраним.

Митрополити Хмельницький Антоній та Овруцький Віссаріон відрізняються відсутність будь-якої позиції, будь-якої помітної діяльності. Їх поведінка дозволяє говорити про безвідповідальність цих, в принципі непоганих, єпископів. Отже, шанси є, але незначні.

Митрополит Питирим Миколаївський свого часу побував у тюрмі. Чи там, чи ще на волі, його характер зазнав деформацій. Невміння контролювати власний гнів не дозволяє йому всерйоз претендувати на предстоятельство.

Отже, серед митрополитів, які не є Постійними членами Синоду, є різні кандидатури, які з тих чи інших причин навряд чи будуть обрані на пост Предстоятеля.

Значно цікавішим є особливий резерв: Постійні члени Синоду, які не мають звання митрополитів.

До закритого клубу основних претендентів свідомо митрополит Володимир не пустив висуванця Москви і особисто Патріарха архієпископа Марка (Петровци).

Він є постійним членом Синоду, але не має звання митрополита. Свого часу Москва повернула його як особисту креатуру Кирила (Гундяєва) до України, але він не проявив якостей бійця, не зміг здобути хороших стартових позицій та сформувати власну команду.

Навпаки, із Сум він був відправлений до Хуста. Звання митрополита, яке патріарх Кирил намагався йому дати під час свого першого візиту до України, не було підтверджене указом Митрополита Володимира і Синоду УПЦ. Відповідно, про зусилля висунути архієпископа Марка Хустського у спадкоємці поки що можна забути.

Шанси архієпископа Олександра (Драбинко) не обговорюватимемо через його молодість.

Як можливий спадкоємець митрополита Володимира на посту Предстоятеля, привертає все більшу увагу архієпископ Митрофан Білоцерківський, керуючий справами УПЦ. За своїм характером архієпископ Митрофан є живою копією сьогоднішнього предстоятеля.

Поміркованість та мудрість, виваженість та обережність – це позитивні риси цього багаторічного помічника митрополита Володимира. Очевидно, що такий кандидат має всі шанси бути обраним, оскільки УПЦ має потребу саме в такому кандидаті.

Занадто складним є становище в УПЦ, занадто серйозними є об’єктивне різноманіття, щоб обійтися без «митротворця». Але саме обережність та поміркованість архієпископа Митрофана викликає занепокоєння у Москві. Якщо є шанси, то необхідно поставити на Київську кафедру власну кандидатуру.

Джокер

Як у кожній азартній грі, у боротьбі навколо місця Предстоятеля УПЦ, з’явився неочікуваний кандидат. Кілька місяців тому в пресі заговорили про бажання патріарха прислати в Україну свого найближчого соратника – митрополита Волоколамського Іларіона (Алфеєва), голову ОВЦС.

Іларіон Алфеев, залишаючись Головою ОВЦС РПЦ, мав би стати митрополитом Харківським та Постійним членом Синоду УПЦ.

Але він не зайняв цього цікавого стартового майданчика в боротьбі за Престоятельство та не викликав захоплення в УПЦ як можлива кандидатуру на найвищий пост.

По-перше, всі добре пам’ятають як він боровся із митрополитом Антонієм Сурожським. Молодий Іларіон Алфеєв не побоявся зрадити найавторитетнішого православного пастиря і богослова, свого вчителя – заради кар’єри в РПЦ.

Ця зрада деформувала його самого, знищила в ньому віру в людей. Отже, при переміщенні у Харків, від митрополита Іларіона варто було б очікувати війни із митрополитом Володимиром. По-друге, єпископат УПЦ складається в основному із українців. Бажання вибирати росіянина – це вже щось із роду фантастики. А ще говорять, що митрополит Іларіон – не зовсім росіянин…

Шанси митрополита Іларіона в Україні – близькі до нуля, і в цих умовах московські фантазери подумують про запасний варіант – пряме патріарше правління.

Патріарх Київський Кирил?

Ідея прямого патріаршого правління народилася скоріше за все в голові самого патріарха Кирила. Ще під час свого першого візиту до України він всіляко натякав, що є не лише патріархом Московським, але Київським. Логіка цієї маніпуляції наступна: Росія та Україна входять в єдиний цивілізаційний простір, в якому є один патріарх, але кілька столиць: Москва, Петербург, Київ, Мінськ…

Але якщо повернутися до логіки канонічного права, то варіант із прямим правлінням стає неможливим. Патріарх не може відсторонити митрополита Київського та напряму правити УПЦ, оскільки остання – самостійна церква і повинна мати свого предстоятеля.

Патріарх не може стати патріархом Київським, не відмовившись від того, щоб бути предстоятелем Московським.

Ясно, що повернення до Києва могло б сцементувати Московську патріархію. Але чи можна помислити собі таке, щоб влада Росії дозволила «повернутися до Києва», звівши Москву до статусу митрополії?

Отже, патріарше пряме правління просто неможливе. Патріарху залишається на рівні піару демонструвати «хто в домі господар».

Але і тут стаються казуси. Патріарх проводить Синоди РПЦ в Києві (як одній із духовних своїх столиць). Однак у Софії Київській змушений віддати престол Київських митрополитів саме Володимиру Сабодану. Бо це – саме його престол.

Що далі?

Єпископат триматиметься за митрополита Володимира, чинитиме спротив кандидатурам Москви. Митрополит Онуфрій чекатиме і нічого не робитиме. Митрополит Павло і архієпископ Митрофан будуть обережно говорити із єпископами про їх бажання.

Митрополит Іларіон Донецький впадатиме в істерику та проситиме про сприяння все нових політиків чи бізнесменів. Рекламуватиме себе як найрозумнішого русофіла Іонафан Єлецький. Мріятимуть про власний шанс Олександр (Драбинко) та Антоній (Поканіч). Плакатиме по втраченому реноме архієпископ Львівський Августин.

І ніхто не задумуватися про відповідальність за власне Україну та УПЦ. Але про цю відповідальність можливо доведеться згадати – під впливом історичних обставин.

Можливе втручання історії

Всі карти можуть бути змішані внаслідок простих історичних обставин. В Україні – найбільший православний розкол. Відповідальність за вирішення проблеми взяла на себе Московська патріархія. Але нічого не зробила. За логікою канонів цю проблему може і повинен вирішити Патріарх Константинопольський.

А це значить, що кожної миті є можливість глобального переформатування Українського православ’я. Якщо ж зібрати на єдиний собор єпископат УПЦ, УАПЦ та УПЦ КП, то реальні шанси бути обраним матимуть лише два претенденти – один від УПЦ, другий – від УПЦ КП. Перший – тому що поміркований. Другий – тому що розумний.

Думаємо, що саме хтось із них і буде наступником митрополита Володимира.

кіріл УПЦ МП володимир Церква