Це ж економіка, Dummkopf! Зараз у Європі головні німці.

Автор: Майкл Льюі, vanityfair

Переклав: Артем Чапай

Коли я прибув у Гамбург, доля фінансового всесвіту залежала від того, який бік оберуть собі німці. Агентство Moody’s було налаштоване знизити рейтинг португальського державного боргу до статусу безнадійного. Standard & Poor’s похмуро натякали, що Італія може стати наступною. Ірландію також могли опустити до групи безнадійних боржників.

Існувала й дуже реальна можливість, що новообраний іспанський уряд міг скористатися нагодою й оголосити, що старий іспанський уряд помилився й насправді був винен іноземцям значно більше грошей, ніж думав раніше. І ще була Греція. Зі 126 країн, чий борг оцінюють узагалі, Греція була на 126-му місці. Тобто офіційно вважалося, що з усіх на планеті греки з найменшою ймовірністю можуть розплатитися за своїми боргами.

Ну а німці були не тільки найбільшим кредитором різних нещасних європейських країн, але й єдиною серйозною надією на майбутнє фінансування. Тож Німеччина виявилася моральним суддею, який мав вирішувати, яку фінансову поведінку можна пробачити, а яку ні. Як сказав мені один високопосадовець у Бундесбанку, «Якщо ми скажемо ‘ні’ – це значить ‘ні’. Без Німеччини нічого не буде».

Якийсь рік тому, коли публічні люди Німеччини називали греків шахраями, а німецькі журнали виходили з заголовками на кшталт «чому б вам не продати свої острови, ви, кляті банкрути?» – пересічні греки сприйняли це як жахливу образу.

В червні цього року грецький уряд почав продавати острови, чи принаймні створив список із тисячі гарячих пропозицій на продаж – майданчики для гольфу, пляжі, аеропорти, ферми, дороги. З цього уряд сподівався розплатитися за боргами. З певністю можна було сказати що ця ідея спала на думку не грекам.

Гівно та німці

Тільки німець може приїхати на вихідні чи відпустку до Гамбурга. Але коли я приїхав, саме було німецьке свято – тож Гамбург був переповнений німецькими туристами. Коли я запитав консьєржа в готелі, що варто оглянути в його рідному місті, він мусив зосередитися на кілька секунд, перш ніж відповів: «Ну, більшість людей просто йдуть у Репербан».

Репербан – це гамбурзький квартал червоних ліхтарів.Зате найбільший квартал червоних ліхтарів у Європі, якщо вірити одному путівнику – хоча стає цікаво, хто і як це порахував. Сталося так, що я приїхав до Гамбурга саме через Репербан.

Можливо, завдяки своєму дару створювати проблеми для не-німців, німецька нація віддавна перебуває на вістрі інтересу багатьох спроб зрозуміти її колективну поведінку. У цій величезній справі над багатьма солідними науковими працями височіє книжечка зі смішною назвою: Life Is Like a Chicken Coop Ladder (short and shitty), «Життя – як драбина до курячого сідала (коротке й засране). Її опублікував у 1984 році визначний американський антрополог і фольклорист Алан Дандес (Alan Dundes).

У книжці німецький характер передано через історії, які пересічні німці люблять розповідати одні одним. Алан Дандес – спеціаліст із фольклору, а в німецькому фольклорі, за його словами, «надзвичайна кількість текстів на анальну тему. Scheisse (гівно), Dreck (бруд), Mist (лайно), Arsch (срака)… Народні пісні, народні казки, прислів’я, приказки, загадки – все свідчить про давній особливий інтерес німців саме до цієї сфери людської життєдіяльності».

Алан Дандес наклав разючу за розмірами купу доказів на підтримку своєї теорії. Наприклад, є популярний німецький народний персонаж Dukatenscheisser («Дукатосерець»), який, відповідно до імені, ходить у туалет монетами. Єдини у Європі музей, присвячений винятково туалетам, побудовано в Мюнхені.

Німецьке слово на позначення лайна виконує величезну кількість дивовижних обов’язків у мові – наприклад, колись у Німеччині звичайним виразом ніжності було «мій маленький мішечок для гівна». Перша ж річ після Біблії, яку хотів надрукувати Гутенберг, був розклад послаблень, який він називав «Календар очищення». Ну і крім усього цього, просто вражає кількість анальних німецьких народних приказок на кшталт такої: «Як риба живе у воді, так гівно тримається за очко». Ну треба ж було вибрати один із нескінченного ряду прикладів.

Алан Дандес спричинив певний переполох – ну, як на антрополога – коли у своєму творі підняв окрему низьку рису національного характеру до рівня одного з найважливіших чинників у німецькій історії. Люто скатологічному Мартіну Лютеру («Я – як гівно, готове вийти. А світ – це велетенське очко», – пояснював якось священик своїм вірним») ідея, що призвела до протестантської Реформації, прийшла саме поки він сидів у туалеті. Листи Моцарта показують нам розум, чия, як каже Дандес, «схильність до фекальних образів може бути унікальною в історії».

Одним з улюблених слів Гітлера було Scheisskerl (гівнюк) – він так називав не тільки інших людей, але й себе самого. Після війни лікарі Гітлера розповіли офіцерам американської розвідки, що їхній пацієнт присвячував багато енергії дослідженню власного калу. Є багато свідчень того, що одним із його улюблених способів провести час із жінкою було змусити її посрати на нього. Можливо, – стверджує Алан Дандес, – Гітлер виявився настільки переконливим для німців тому, що він поділяв із ними суттєву рису, а саме публічну відразу до бруду, яка насправді приховує приватну одержимість ним.

«Поєднання чистоти та бруду – чисте зовнішнє-брудне внутрішнє, або чиста форма і брудний вміст – є важливою частиною німецького національного характеру», – пише Дандес. Антрополог обмежився передусім вивченням так званої низької німецької культури. (Для тих, хто сподівається відстежити копрофілію в німецькій високій культурі, антрополог рекомендує іншу книгу, написану двома німецькими науковцями, яка називається «Поклик людської природи: Роль скатології в новітній німецькій літературі».)

І все ж після трактату Дандеса важко позбутися сильного відчуття, що всі німці – й низькі, й високі – трохи відрізняються він нас. Тим більше, що саме це каже сам автор у передмові до видання у м’якій обкладинці. «Американка, дружина мого німецького колеги, призналася мені, що зрозуміли власного чоловіка значно краще після прочитання моєї книжки, – пише автор. – Доти вона хибно вважала, що у нього якісь особливі фізіологічні проблеми, бо він наполягав на детальному обговоренні свого останнього випорожнення».

Квартал червоних ліхтарів у Гамбургу привернув увагу Дандеса, бо місцеві настільки захоплювалися боями в багнюці. Голі жінки борються в метафоричному колі бруду, а глядачі одягають пластикові шапочки – такі собі презервативи для голови – щоб не заляпатися. «Таким чином, – пише Дандес, – публіка може залишитися чистою, насолоджуючись брудом!».

Німці прагнуть бути поруч із лайном, але не в ньому. І саме це, як виявляється – чудовий опис також їхньої ролі в нинішній фінансовій кризі.

Шайзе понеслось по трубах

Приблизно за тиждень перед тим, у Берліні, я зустрівся з заступником міністра фінансів Німеччини, 44-річним кар’єрним урядовцем на ймення Йорг Асмуссен.

Німці зараз володіють єдиним Міністерством фінансів у розвиненому світі, керівникам якого не треба боятися, що їхня економіка обвалиться тієї ж миті, коли інвестори припинять купувати їхні облігації.

Поки безробіття в Греції зростає до рекордних показників (за останніми даними – 16,2%), в Німеччині той самий показник падає до найнижчого за двадцять років рівня (6,9%). Здається, що Німеччина пережила фінансову кризу без економічних наслідків для себе. Німці вдягали свої презервативи для голови у присутності банкірів, тож їх не заляпало багнюкою.

Внаслідок цього за останній рік фінансові ринки безуспішно намагаються здобути прихильність німецького народу: ймовірно, німці можуть дозволити собі виплатити борги інших європейців – але чи захочуть вони це зробити? Вони тепер європейці – чи все ще німці?

Будь-яка фраза чи жест будь-якого німецького посадовця на цю тему в останні півтора роки були рушієм ринку – а таких жестів було багато, і більшість із них відбивали громадську думку в Німеччині: вони виражали нерозуміння та гнів на те, що інші народи можуть поводитися настільки безвідповідально.

Асмуссен – один із тих німців, за ким зараз нав’язливо стежать. Він і його начальник Вольфганг Шойбле – це два німецьких урядовці, що присутні в усіх розмовах між німецьким урядом та банкрутами.

Міністерство фінансів, збудоване в середині 1930-х років – пам’ятка як амбіцій, так і смаків нацистів. Скеля без обличчя, настільки велика, що якщо ти підеш у неправильному напрямку, то доведеться повертатися двадцять хвилин, щоб знову знайти центральний вхід. Саме це я й роблю – і потім пітнію та підбігаю, щоб встигнути на призначений час, а сам думаю, чи часто переживали подібне провінційні нацисти: блукали зовні цих неприязних кам’яних стін і намагалися зрозуміти, як потрапити всередину.

Нарешті я знаходжу дворик, що виглядає до болю знайомо. Єдина різниця між ним і знаменитою старою фотографією полягає в тому, що Гітлер більше не виходить із парадних дверей, а орлів зі свастиками прибрали.

«Цей будинок збудували для Райхсміністерства авіації Герінга», – каже мені співробітник прес-служби міністерства фінансів, що чекав на мене. Сам він, як не дивно, француз. – «Це видно з бадьорої архітектури.» Потім він пояснює, що будівля настільки велика, бо Герман Герінг хотів, щоб на її дах могли сідати літаки.

Я запізнився на три хвилини, проте заступник міністра фінансів Німеччини забігає ще на п’ять хвилин пізніше – що, як я дізнаюся, німці вважають майже злочином. Він вибачається за запізнення значно більше, ніж слід.

В окулярах у тонкій оправі він радше схожий на німецького кінорежисера; він у прекрасній фізичній формі – та лисий, але з власного вибору, а не за збігом обставин. Білі люди у прекрасній фізичній формі, які голять голови – хочуть цим щось сказати. Принаймні, з мого досвіду. Здається, ніби вони кажуть: «Мені не потрібен жир – і не потрібне волосся», – водночас ніби натякаючи, що ті, кому щось із цього потрібно – слабаки.

Заступник міністра фінансів навіть сміється так, як повинні сміятися всі люди у прекрасній формі з поголеними головами, щоб зберігати образ. Замість відкрити рот, щоб випустити повітря, він стискає губи та видає звуки сміху через ніс. Так: можливо, йому потрібен сміх, як і решті людей – але для цього йому потрібно значно менше повітря.

Його робочий стіл – взірець самодисципліни. Він живо вказує на діяльність: блокноти, папки, записки – але кожен окремий об’єкт на ньому досконало розміщений відносно інших та відносно країв стола. Все строго паралельно та перпендикулярно. Найбільш несподіваною прикрасою є великий білий знак на стіні біля стола. Він німецькою мовою, але я легко розумію, що він значив би англійською:

Секрет успіху в тому, щоб зрозуміти точку зору інших. – Генрі Форд

Це мене здивувало. Не всі лисі чоловіки в чудовій фізичній формі сповідують цю мантру. Це м’яко. Заступник міністра фінансів також ламає мої дикі стереотипи про себе, коли починає ясно, ба навіть недбало обговорювати речі, які більшість фінансистів вважають за обов’язок приховати. Він без особливого спонукання видає, що саме закінчив читати останній, ще не опублікований звіт МВФ щодо прогресу грецького уряду в реформах.

«Вони недостатньою мірою запровадили заходи, які обіцяли запровадити», – каже Асмуссен просто, – «Й у них величезні проблеми зі збором податків. Не з самим податковим законодавством, а саме зі збиранням». Іншими словами – греки досі відмовляються платити податки. Але це тільки один із багатьох грецьких гріхів.

«У них також проблема зі структурними реформами. Ринок праці змінюється – проте не настільки швидко, як потрібно», – продовжує він. – «Внаслідок подій останніх десяти років, робота, за яку в Німеччині платять 55 тисяч євро на рік, у Греції платять 70 тисяч». Щоб обійти обмеження в зарплатні, грецький уряд просто платив співробітникам 13-ту й навіть 14-ту зарплатні в рік – за місяці, які не існують.

«Необхідна також зміна у стосунках між народом і урядом», – продовжує Асмуссен. – «Це завдання не виконаєш за три місяці. Потрібен час».

Пряміше не скажеш: якщо греки та німці збираються продовжити співіснування в монетарному союзі – грекам треба змінити свою суть.

Навряд чи станеться в майбутньому, про яке варто говорити. У греків не тільки велетенські борги – у них іще й великий дефіцит. Потрапивши в пастку штучно посиленої валюти, вони не можуть перетворити цей дефіцит на надлишок, навіть якщо робитимуть усе, чого вимагають він них сторонні люди. Їхні експортні товари – ціни на які встановлено в євро – залишаються надто дорогими.

Німецький уряд хоче, щоб греки скоротили розмір свого уряду – але це означатиме також уповільнення економічного зростання та зменшення податкових зборів. Тож має статись одне з двох. Або німці погодяться на нову систему, в якій вони будуть фінансово інтегровані з іншими європейськими країнами на кшталт того, як штат Індіана поєднаний зі штатом Місісіпі: податки звичайних німців ітимуть у загальний котел і оплачувати спосіб життя звичайних греків.

Або ж греки (а зрештою, ймовірно, всі не-німці) повинні провести «структурну реформу» - це евфемізм, який позначає чарівне та радикальне перетворення самих себе на настільки ж продуктивний і ефективний народ, як німці. Перше рішення – приємне для греків, але болісне для німців. Друге рішення – приємне для німців, але болісне, ба самогубство, для греків.

Єдиний економічно вірогідний сценарій полягає в тому, що німці, за невеличкої допомоги дедалі меншої кількості інших платоспроможних європейців, змиряться, працюватимуть більше і платитимуть за всіх інших. Але те, що є економічно вірогідним, виявляється політично неприйнятним.

Всі німці знають принаймні один факт про євро: що перед тим, як вони погодились обміняти свої дойче марки на євро, їхні лідери пообіцяли їм – прямо – що їм ніколи не доведеться викуповувати з боргів інші країни.

Це правило було створено разом із заснування Європейського центрального банку – а порушено рік тому. Німецька громадськість із кожним днем дедалі більше засмучена цим порушенням – настільки засмучена, що канцлер Ангела Меркель, яка має репутацію людини, що вміє прямо читати громадську думку, навіть спробувала виступити перед німцями та переконати їх, що допомогти грекам – у їхніх власних інтересах.

Саме тому грошові проблеми Європи здаються не просто складними, а непереборними. Саме тому греки присилають Меркель бомби поштою, а берлінські гопники кидають каміння у вікна грецького консульства. І саме тому європейські лідери просто-на-просто відкладають прийняття рішення – щомісяця наскрібаючи грошенят, аби залатати дедалі більші економічні дірки Греції, й Ірландії, й Португалії – та молячись, аби ще більші та страшніші дірки Іспанії, Італії та навіть Франції поки що не вийшли на поверхню.

Досі Європейський центральний банк, розташований у Франкфурті, був головним джерелом рятівних грошей. ЄЦБ було задумано як банк із дисципліною, як у німецького Бундесбанку – проте він перетворився на щось дуже відмінне.

Від початку фінансової кризи ЄЦБ відкрито викупив близько на 80 мільярдів доларів грецьких, ірландських і португальських урядових облігацій – а також позичив іще 450 мільярдів доларів різним європейським урядам і банкам, приймаючи практично будь-яке забезпечення боргу – включно з тими-таки грецькими урядовими облігаціями.

Проте у ЄЦБ є правило – і німці вважають це правило дуже важливим – що банк не може прийняти як забезпечення боргу облігації, які рейтинговими агентствами класифікуються як дефолтні. Враховуючи, що колись у банка було правило не купувати облігації відкрито на ринку, та ще інше правило проти вилуплення боргів урядів – трохи дивно, що ЄЦБ досі технічно тримається за це конкретне правило. Але таки тримається.

Якщо Греція оголосить дефолт за своїми боргами – ЄЦБ не тільки втратить свої власні запаси грецьких облігацій, але й повинна буде повернути облігації європейським банкам, а це ще 450 мільярдів доларів. Тож сам ЄЦБ тоді може постати перед загрозою банкрутства – а це означатиме, що йому доведеться звернутися по допомогу до урядів, які його фінансують. А основним серед них є хто? Так, знову Німеччина.

(Високопосадовець у Бундесбанку сказав мені, що вони вже заздалегідь продумали, що робити в разі такого прохання ЄЦБ. «У нас є 3400 тонн золота», – сказав він. – «Ми єдина країна, що не продала свій початковий запас, який існує з кінця 1940-х. Так що ми до певної міри застраховані».)

Більша проблема з дефолтом Греції полягає в тому, що він запросто може змусити інші європейські країни та їхні банки оголосити дефолт. Це якнайменше створить паніку на ринках як державних, так і банківських боргів – і це в час, коли багато банків і принаймні дві держави-боржника в ЄС – Італія й Іспанія – не можуть собі дозволити такої паніки.

А в основі всієї цієї херні, з точки зору німецького Міністерства фінансів, лежить небажання, або нездатність, греків змінити власну поведінку.

Монетарний союз завжди передбачав саме це – цілі народи повинні змінювати спосіб свого життя. Замислений як інструмент для того, щоб інтегрувати Німеччину в Європу та завадити німцям домінувати над іншими – валютний союз став своєю протилежністю. На гірше це чи на краще, але німці тепер володіють Європою.

Якщо решта європейських народів збираються й надалі насолоджуватися перевагами німецької, по суті, валюти – вони повинні стати більшою мірою німцями. Таким чином, знову ж, усілякі люди, які не хочуть думати про те, що значить бути «німцем», змушені над цим замислитися.

Йорг Асмуссен пропонує щось на кшталт відповіді – у власній поведінці. Він належить до типу людей, знайомих Німеччині, але які здаються абсолютними фріками у Греції – чи, якщо вже на те зайшло, у Сполучених Штатах (не кажучи вже про Україну): він надзвичайно розумний, дуже амбітний державний службовець, у якого є тільки одне бажання – служити власній країні.

В його блискучому резюме немає рядку, який був би в біографії людей його масштабу практично будь-де інде у світі – рядку, де він залишає державну службу заради роботи в Goldman Sachs, щоб заробити гроші на своїх зв’язках і позиції.

Коли я запитав іншого визначного німецького держслужбовця, чому він не залишив цю роботу заради того, щоб заробити гроші, працюючи на якийсь банк, як це робить кожен американський держслужбовець, який хоч якимось боком дотичний до фінансів – обличчя цього німця виразило тривогу: «Як я можу вчинити так? Це було б нелояльно».

Асмуссен із цим погоджується – а потім звертається до німецького питання більш прямо. Цікавим у згаданому вище вибуху дешевого й нерозбірливого позичання грошей за останні десять років було те, які різні ефекти спричиняли ці кредити в різних країнах. Кожна розвинена країна постала більш-менш перед тією самою спокусою – але жодні дві країни не відповіли на це однаково.

По суті, решта Європи використала кредитний рейтинг Німеччини заради потурання своїм матеріальним бажанням. Вони позичали гроші під такі ж низькі відсотки, як німці, заради купівлі речей, які не могли собі дозволити. Тільки німецький народ, поставши перед можливість взяти щось на дурняк, просто проігнорував цю пропозицію.

«У Німеччині не було кредитного буму, – каже Асмуссен. – Ціни на нерухомість абсолютно не мінялися. Не було позичок на споживання. Бо така поведінка не властива німцям. Німці заощаджують, коли тільки можна. Це глибоко в німецьких генах. Можливо, це залишок колективної пам’яті про Велику Депресію та про гіперінфляцію 1920-х».

Німецький уряд був так само обережним, тому що, як продовжує Асмуссен, «серед різних партій існує такий консенсус: якщо ти не будеш фінансово відповідальним, у тебе немає шансів на виборах – бо такий у нас народ».

У ту мить спокуси Німеччина стала наче дзеркальним відображення Ісландії, Ірландії, Греції – та й, будьмо відвертими, Сполучених Штатів. Інші країни використовували іноземні гроші для живлення різних форм божевілля. Німці ж, через своїх банкірів, використовували свої гроші для уможливлення божевілля іноземців.

Саме це й робить німецький випадок настільки цікавим. Якби вони просто були єдиною великою, розвиненою країною з пристойною фінансовою мораллю – вони представили б лише картину простої стриманості. Але ж вони зробили дещо значно більш дивне: під час буму німецькі банкіри відійшли від своїх принципів та забруднилися. Вони позичали гроші американським кредитним спекулянтам, ірландським баронам нерухомості, ісландським банківським магнатам на речі, які жоден німець ніколи не зробив би.

Втрати німців досі підраховують – але за останніми даними вони становили принаймні 21 мільярд доларів у ісландських банках, 100 мільярдів у ірландських банках, 60 мільярдів у різноманітних американських вторинних облігаціях, та ще невизначену поки суму в грецьких державних облігаціях.

Єдина фінансова катастрофа останнього десятиліття, яку, здається, пропустили німецькі банкіри – це

інвестиції разом із Берні Мейдоффом. (Можливо, це єдина користь від того, що німецькій фінансовій системі нема євреїв).

Зате у власній країні збожеволілі банкіри поводилися стримано. Німецький народ не дозволив їм поводитися по-іншому. Це був черговий приклад прихованого бруду всередині при показній зовнішній чистоті: німецькі банки, що хотіли трохи забруднитися, мусили робити це за кордоном.

Але про це заступнику міністра фінансів немає що сказати. Він продовжує дивуватися, чому ж криза нерухомості у Флориді закінчилася такими втратами в Німеччині.

Німецький економіст на ймення Генрік Ендерляйн, який викладає в школі управління Герті у Берліні, описав радикальну зміну, що відбулась у німецьких банках приблизно починаючи з 2003 року. У статті, яка ще не видана, Ендерляйн відзначає, що «багато спостерігачів спершу вважали, що німецькі банки зазнають ефектів кризи відносно меншою мірою. Сталося протилежне. Німецькі банки – серед найбільш уражених внаслідок кризи в континентальній Європі. Й це незважаючи на відносно сприятливі економічні умови».

Всі думали, що німецькі банкіри більш консервативні та більш ізольовані від зовнішнього світу, ніж, скажімо, французькі. Проте це було не так. «У німецькій банківській справі ніколи не було інновацій, – каже Ендерляйн. – Ти позичав гроші якійсь компанії, а компанія платила назад із відсотками. Й вони практично за один день перейшли від цього до спроб бути американцями. Але ж вони цього не вміли».

Те, що німці робили з грішми з 2003 по 2008 рік, нізащо не було б можливим усередині Німеччини – бо не було б кому стати по інший бік різноманітних угод, які не мали сенсу. Вони втрачали величезні суми в усьому, чого торкалися. Власне, один із поглядів на кризу європейських боргів – погляд з вулиць Греції – полягає в тому, що це продумана спроба німецького уряду повернути гроші комерційним німецьким банкам, замаскувавши те, що вони насправді роблять.

Німецький уряд дає гроші в рятівний фонд Євросоюзу, щоб той дав гроші ірландському уряду, щоб ірландський уряд дав гроші ірландським банкам, щоб ірландські банки розплатилися за боргами з німецькими банками. «Вони грають у більярд, – каже Ендерляйн. – Легше було б дати німецькі гроші німецьким банкам і дозволити ірландським банкам збанкрутувати».

Чому вони просто не зроблять так – ось питання, на яке варто спробувати відповісти.

(Далі буде – наступного тижня! Читайте закінчення статті на Текстах!)

Без перебільшення геніальний репортаж цього самого автора про греків і причини економічного краху Греції читайте тут

єс німеччина фінанси греція економіка банки криза євро