Це ж економіка, Dummkopf! Як чесні німці не помітили лайна (ЧАСТИНА 2)

Переклав: Артем Чапай

20-хвилинна пішохідна прогулянка від Міністерства фінансів Німеччини до кабінету голови Комерцбанку, одного з двох велетенських приватних банків у країні, перемежована офіційно сканціонованими спогадами: новий меморіал Голокосту, вдвічі з половиною більший за площею, ніж американське посольство; нова вулиця біля меморіалу, названа на честь Ханни Арендт; вказівники, що показують напрямок до берлінського Єврейського музею; парк, де міститься берлінський зоопарк — тут, після десятиліть заперечення знущань з євреїв нещодавно встановили табличку, яка визнає експропріацію в нацистську еру акцій зоопарку, що належали євреям.

По дорозі проходиш часом повз бункер Гітлера — але ти б не здогадався, що він був тут, бо його закатали в бетон паркувального майданчика. А маленька табличка, яка повідомляє про його місцезнаходження, добре захована.

Вулиці Берліна часом викликають відчуття, ніби це витончений храм німецької провини. Так, ніби від німців вимагають прийняти на себе постійну роль негідника. Практично не залишилося живих людей, відповідальних за те, що сталось — і тепер відповідальні всі. Але коли відповідальні всі — то не відповідальний ніхто.

У будь-якому разі, якби якийсь марсіанин приземлився на вулицях Берліна, не знаючи нічого про його історію, він здивувався б: хто всі ці люди, яких називають “євреї”, та як вони досягли домінування в цьому місці? Але в Німеччині нема євреїв — або, принаймні, їх небагато.

“Вони ніколи не бачать євреїв”, — каже Гері Сміт, дикектор Американської Академії Берліна. — “Для них євреї нереальні. Коли вони думають про євреїв, вони думають про жертви”. Чим далі німецький народ віддаляється від своїх жертв, тим ретельніше він їх ушановує.

Звичайно, жоден німець сповна розуму не хоче сидіти і справді згадувати жахливі злочини, вчинені його предками — і є ознаки, включно з меморіалами, що німці хочуть рухатися далі.

Мій близький друг — єврей, чию родину вигнали з Німеччини в 1930х — нещодавно відвідав німецьке консульство, щоб подати заяву на отримання паспорта. У нього вже був один європейський паспорт, але він переживав, що одного дня Європейський Союз розпадеться, тож він хотів мати змогу жити в Німеччині. Про всяк випадок. У консульстві моєму другові німецький посадовець — класичний арієць у тевтонському одязі — всучив примірник брошури під заголовоком “Життя єврея в сучасній Німеччині”.

“Ви не проти, якщо ми сфотографуємо вас біля прапора?” — запитав він мого друга, прийнявши його заяву.

Мій друг витріщився на німецький прапор. “Це ще для чого?” — запитав він. “Для нашого сайту”, — відповів німецький посадовець. Виявляється, німецький уряд хотів запости фотографію з підписом: цей чоловік — нащадок людей, що пережили голокост. І він вирішив повернутися до Німеччини.

Дойчлянд унтер аллес

Коммерцбанк був першим приватним банком, який мусив рятувати німецький уряд під час фінансової кризи. В нього влили 25 мільярдів доларів — але мою увагу банк привернув не через це.

Одного вечора я прогулвався Франкфуртом з німецьким фінансистом і помітив на горизонті будівлю Коммерцбанка. В Німеччині є суворі обмеження щодо висоти будинків — але Франкфурт дозволяє винятки.

Вежа Коммерцбанка заввишки 53 поверха й має незвичайну форму. Вона схожа на велетенський трон. Верхівка будинку — підлокотники трону — здається радше декоративною, ніж корисною.

Найцікавіше, за словами одного мого друга, який тут часто буває — це кімната на верхівці будинку, звідки можна дивитися на весь Франкфурт згори вниз. Це чоловічий туалет.

Найвищі посадовці провели його нагору, щоб показати, як він може, оглядаючи світ внизу, помочитися на Дойче Банк. А якщо сісти на унітаз із відкритими дверима...

Голова банку Клаус-Петер Мюллер працює в Берліні в іншому дуже німецькому місці. Його офіс прибудований до боку Бранденбурзьких ворін. Берлінська стіна колись ішла, грубо кажучи, прямо через центр цього офісу.

Одна стіна його будинку колись була зоною стрільби на ураження східнонімецьких прикордонників. А інша — тлом для знаменитої промови Рональда Рейгана. (“Пане Горбачов, відкрийте ці ворота! Пане Горбачов, розбийте цю стіну!”)

Дивлячись на цей будинок, ніколи про таке не здогадаєшся. “Після того, як стіна впала, нам запропонували викупити цей будинок, — каже Мюллер. — Він належав нам до війни. Але перед нами поставили умови, що ми відновимо все точнісінько в тому ж вигляді, як це було. Все треба було робити вручну”.

Мюллер показує на бронзові дверні ручки та на вікна — і те, й інше здається старовинним. “Не питайте, скільки це коштувало, — каже голова банку та сміється.

По всій Німеччині за останні двадцять із гаком років центи міст, повністю зруйновані бомбами під час Другої Світової, було відновлено камінь за каменем. Якщо ця тенденція продовжиться, то Німеччина одного дня здаватиметься такою, наче з нею ніколи не відбувалося нічого страшного — хоча насправді з нею сталося все страшне, що тільки було.

Потім він розповідає мені про німецьку банківську справу те саме, що я потім почую від півдесятка інших банкірів.

Німецькі банки, на відміну від американських, не є переважно приватними підприємствами. Більшість із них — це або відверто державні “земельні банки”, або маленькі ощадні кооперативи. Комерцбанк, Дрезднер Банк і Дойче Банк — усі засновані в 1870-х — були єдиними трьома великими приватними банками в Німеччині.

У 2008 році Коммерцбанк купив Дрезднер. А оскільки обидва, як виявилося, були по зав'язку набиті ненадійними активами — об'єднаний банк мусив рятувати німецький уряд.

“Наша країна не торгує повітрям, — каже Мюллер, докопуючись до суті того, чому ж німецькі банки так помилилися. — Навіщо платити 20 мільйонів доларів 32-річному трейдеру? Він використовує місце в офісі, ІТ-підтримку, а основне — візитку з першокласною назвою фірми. Якщо я заберу у нього цю візитку — він піде продавати хот-доги”.

Мюллер — німецький еквівалент голови американського Bank of America, чи Citigroup — і він вороже ставиться до думки, що банкіри мають заробляти велетенські суми грошей.

Він розповідає мені, чому нинішня фінансова криза настільки похитнула уявлення німецьких банкірів про фінансовий всесвіт. На початку 1970-х років, коли він почав працювати у Коммерцбанку, той відкрив першу серед усіх німецьких банків філію в Нью-Йорку — й Мюллер поїхав працювати туди.

Він трохи напускає туману, розповідаючи історіх про американців, із якими він робив бізнес тоді. В одній з історій американський інвестиційний банків, який, не знаючи того, обійшов його в угоді, виловлює його та передає йому конверт із 75 тисячами баксів, бо він не хотів, щоб німецький банк образився.

“Ви маєте зрозуміти, — каже Мюллер із придихання, — саме з такого складалося моє враження про американців”. За останні кілька років, додає він, його враження змінилося.

“Скільки ви втратили?” — питаю я.

“Я не хочу вам казати”, — каже він.

А після сміху продовжує: “Впродовж 40 років ми не втратили ні копієчки ні на чому з рейтингом ААА, — каже він. — Ми припинили створювати своє портфоліо з похідних кредитів у 2006 році. У мене склалося враження, що з вашим ринком щось не так”.

Він робить паузу. “Я вважав, що найкращий нагляд з усіх банківських систем у світі має нью-йоркська. Я не вірив, що можуть бути імейли між інвестиційними банкірами, в який вони казатимуть одне одному, що починають продавати...”

Він робить паузу, за яку вирішує, що йому не личить казати “Гівно!”. “Багно!” — каже він натомість. “Це поки що моє найбільше професійне розчарування. Я був надто упереджений щодо США у позитивний бік! У мене були якісь уявлення про американські цінності”.

Глобальна фінансова система, може, й існує для того, щоб зводити тих, хто позичає з тими, у кого позичають — але за останні кілька десятиліть вона стала ще дечим. Тепер це також інструмент для максимізації кількості зіткнень між сильними та слабкими — щоб сильні могли експлуатувати слабких.

Розумні торговці в інвестиційних банках на Волл-стріт розробляють глибоко несправедливі, диявольски складні схеми — а потім розсилають свої сили продажів нишпорити по цілому світу у пошуках якогось ідіота, який займе протилежну роль у цих схемах.

Упродовж років буму на диво непропорційна кількість цих ідіотів виявилась у Німеччині.

Як виклав це мені репортер агентства Блумберг у Франкфурті на ймення Аарон Кірхфельд, “Ти розмовляєш із інвестиційним банкіром із Нью-Йорка, й він каже: Ніхто не купить цього лайна. А ні. Зачекай. Німецькі земельні банки куплять!”

Коли банк Морган Стенлі розробив надзвичайно складні схеми з дефолту кредитів, які мусили провалитися з такою точністю, що їхні власні продавці ставили ставки на їхній провал — головними покупцями були німці.

Коли Годман Сакс допоміг нью-йоркському менеджеру хедж-фондів Джону Полсону розробити позику, проти якої він міг робити ставки — позику, яка за планом Полсона не мала бути виплаченою — покупцем виявився німецький банк ІКВ.

ІКВ, як і ще один знаменитий дурень за покерним столом Волл-стріт, на ім'я WestLB, розташований у Дюссельдорфі. Ось чому, якщо запитати розумного торговця позиками з Волл-стріт, хто ж купував усе це лайно під час буму, він зможе відповісти просто: “Дурні німці в Дюссельдорфі”.

Переїзд із Берліна в Дюссельдорф займає довше, ніж повинен би. Автобан упрдовж довгих проміжків переповнений легковими й вантажними авто. Німецький дорожний затор — це особливе видовище. Ніхто не сихналить. Ніхто не стрибає з ряду в ряд у пошуках мінімальної, та й то ілюзорної переваги. Всі траки залишаються в правому ряду, де повинні бути за правилами дорожного руху.

Це видовище — сяючі Ауді й Мерседеси в лівому ряду, бездоганно чисті фури рівним рядом у правому — викликає майже насолоду. Оскільки кожен у заторі дотримується правил та вірить у те, що всі інші також їх дотримуватимуться — затор рухається настільки швидко, наскільки це можливо за конкретних умов.

Але гарненька молода німкеня за кермом нашої машини не знаходить у цьому насолоди. Вона зітхає та навіть стогне від вигляду стоп-сигналів, що йдуть рядами ген за виднокіл. “Ненавиджу застрягати в заторах”, — каже вона тоном вибачення за спалахи гніву.

Вона витягає з сумочки німецьке видання книжки Алана Дандеса, заголовок якої в перекладі звучить “Оближи мою першим”. Я запитую її про це. Вона пояснює, що є загальноприйнятий німецький вислів, який буквально перекладається “оближи мою сраку”. А звичайною відповіддю на це сердечне привітання і є “Оближи мою першим!”

“Усі зрозуміють заголовок, — каже вона. — А от щодо книжки я не впевнена”.

Востаннє я був у Німеччині довше, ніж кілька днів, коли мені було 17 років. Я проїхав через країну з двома друзями, велосипедом, німецьким розмовником і німецькою любовною піснею, якої мене навчила одна американка німецького походження.

Тоді так мало людей розмовляли англійською, що було краще використовувати будь-яке знання німецької, яке було — зазвичай це означало ту любовну пісню.

Тож я припустив, що в нинішній поїздці мені знадобиться перекладач. Але я недооцінив, наскільки німці визубрили відтоді англійську.

Складається враження, наче все населення країни за останні кілька десятиліть пройшло курси з повним занурененям у мовне середовище. А на Planet Money, навіть у Німеччині, англійська є офіційною мовою.

Це також робоча мова на всіх зустрічах усередині Європейського центрального банку, хоча ЄЦБ розташований у Німеччині, а єдина країна-член ЄЦБ, в якій англійська є відносно рідною мовою — це Ірландія.

У будь-якому разі, через друга друга друга я зв'язався з Шарлотою — милою, дуже розумною жінкою від 20 до 30, яка також виявилася шокуюче суворою — самі подумайте: скільки милих молодих жінок можуть сказати “Оближи мою сраку”, не почервонівши?!

Вона розмовляла сімома мовами, включно з китайською та польською — та закінчувала магістратуру з Міжкультурних Непорозумінь — це просто-таки мусить бути наступною бум-індустрією Європи.

До того часу, як я зрозумів, що перекладач мені не знадобиться, я вже заплатив їй. Тож вона стала моїм водієм. У якості мого перекладача вона мала б до смішного надмірну кваліфікацію. У якості ж мого водія вона відвертно абсурдна. Проте Шарлотта взялася за роботу з задоволенням — аж до того, що вичепила десь старе німецьке видання маленької книжечки Алана Дандеса.

І книжка її стурбувала. Для початку, вона відмовлялася вірити, що є така річ, як німецький національний характер.

“У моїй галузі ніхто більше в таке не вірить, — каже вона. — Як можна узагальнювати щодо 80 мільйонів людей? Можете сказати, що всі вони схожі — але чому вони такі? Моє питання про анальну одержимість німців — як вона поширюється? Звідки вона береться?”

Власне кажучи, сам Алан Дандес спробував відповісти на це запитання. Він припустив, що незвичайна техніка пеленання, яку використовують німецькі матері і яка змушувала німецьких немовлят тривалий час запарюватись у власних нечистотах, може бути частково відповідальною за їхню виразну анальність.

Шарлотта на це не велася. “Ніколи про таке не чула”, — каже вона.

Але потім вона щось помічає й пожвавлюється. “Дивіться, — каже вона. — Німецький прапор”. Справді, над маленьким будинком у селі оддалік майорить прапор. У Німеччині можна провести багато днів, не побачивши жодного прапора.

Німцям не можна салютувати своєму прапору так, як це роблять інші народи. Це не значить, що їм не хочеться цього робити — але вони повинні зневажати те, що роблять. “Партіотизм, — каже Шарлотта, — досі під табу. Політично некоректно сказати: Я пишаюся тим, що я німець”.

Тим часом затор розходиться, й ми знову мчимо в напрямку Дюссельдорфа. Автобан здається новісіньким, і вона витискає газ орендованої машини, аж поки спідометр не впирається в позначку 210 км/год.

“Чудова дорога”, — кажу я.

“Її збудували нацисти, — каже вона. — Люди кажуть це про Гітлера, коли втомлюються казати звичайні речі: Ну, принаймні він будував добрі дороги”.

Ще в лютому 2004 року лондонський фінансовий журналіст Ніколас Данбер видав історію про якихось німців у Дюссельдорфі, які працювали в банку, що називався IKB, які вигадали щось новеньке.

“Слово ІКВ продовжувало спливати серед лондонських проадвців облігацій, — каже Данбер. — Це тепер була ніби секретна дійна корова для всіх”.

У великих фірмах на Волл-стріт були люди, чиєю роботою було зустрічати німецьких клієнтів у Лондоні з пачками готівки, щоб отримати за неї все, що вони хотіли.

Стаття Данбера, що з'явилась у журналі Risk, описувала, як цей нікому невідомий німецький банк швидко перетворювався на найбільшого клієнта Волл-стріт. ІКВ було створено ще в 1924 році, щоб стежити за виплатами Німеччиною репарацій Союзникам після Першої світової. Згодом він перетворився на успішного кредитора німецьких компаній середньої роки. А тепер перетворювався на щось інше.

Банком частково володів один із німецьких державних банків — але уряд не давав за нього гарантії. Це було приватне німецьке підприємство, яке, здавалося, переживає фазу росту. І нещодавно воно найняло чоловіка на ймення Дірк Рьотіг — німця з певним досвідом роботи у Сполучених Штатах (він працював у State Street Bank) — щоб зробити дещо новеньке й цікавеньке.

За допомогою Рьотіга ІКВ створив, по суті, ще один банк, який назвали Фундацією Райнлянда й інкорпорували в американському штаті Делавер і зареєстрували на біржі в Дубліні, Ірландія.

Вони не назвали це банком. Якби вони так зробили, то люди могли б запитати, чому він не регулюється державою. Вони назвали це “кондуіт”, або ж “комунікаційний канал” — вираз, який мав ту перевагу, що навряд чи хто розумів, що це взагалі значить.

Райнляд позичав гроші на кородкі періоди часу, випускаючи те, що він називав “комерційний документ”. Ці гроші він інвестував у довгостроковіші “структуровані кредити” — ця фраза, як згодов виявилося, була евфемізмом на позначення облігацій, які гарантовані лише споживчими позиками.

Деякі з тих-таки інвестиційних банків на Волл-стріт, які зібрали гроші для Райнлянда (продаючи “комерційний документ”), продали Райнлядну, серед іншого, вторинні облігації США.

Прибутки Райнлянда походили від різниці між відсотковою ставкою за позиченими ним грішми та вищою відсотковю ставкою від грошей, які він сам позичив через купівлю своїх облігацій.

Оскільки ІКВ давав гарантії на всі ці оборудки — Moody’ дав Райнлянду свій найвищий рейтинг, що дозовлило тому позичати гроші під малі відсотки.

Німці в Дюссельдорфі робили одну дуже важливу роботу. Вони радили цьому офшорному банку, який створили, які саме облігації слід купувати.

“Ми одні з останніх отримаємо гроші від Райнлянда, — казав Рьотіг журналові Risk , — але ми настільки впевнені у своїй здатності радити йому правильні речі, що ми все одно отримаємо прибуток”.

Далі Рьотіг пояснював, що ІКВ інвестувало у спеціальні інструменти для аналізу складних облігацій, які називалися колатеризованими облігаціями за боргами (collateralized debt obligations, C.D.O.’s), якими тепер торгувала направо й наліво Волл-стріт.

“Я сказав би, що це виявилося гідною інвестицією — адже досі ми не зазнали втрати жодного разу”, — казав він. У лютому 2004 року це здавалося доброю ідеєю — настільки доброю, що багато інших німецьких банків орендували “кондуіт” ІКВ і також накупили вторинних облігацій за іпотеками, для себе. “Звучить як досить-таки прибуткова стратегія”, — сказав журналу Risk чоловік із агентства Moody’s, яке надало “коменційному документу” Райнлянда свій найвищий рейтинг.

Я зустрівся з Дірком Рьотігом на обід у ресторані в Дюссельдорфі, на березі каналу, повного жвавих крамниць.

Від цієї прибуткової стратегії німецькі банки офіційно заявили про збитки в 50 мільярдів доларів — хоча їхні справжні збитки, йомувірно, вищі: німецьки банки не дуже люблять про щось заявляти.

Рьоріг вважав себе — з певними підставами — радше жертвою, ніж призвідником. “Я залишив банк іще в грудні 2005 року”, — каже він швидко, протискаючись у маленьку кабінку навколо нашого столика. А потім пояснює.

Ідея з офшорним банком належала йому. Німецьке керівництво ІКВ сприйняло її, за його виразом, “як дитина цукерку”. Він створив банк, коли ринок виплачував високі відсотки тримачам облігацій. Фундації Райнлянд чудово оплачувався ризик, який він брав на себе.

До середини 2005 ринку — адже фінансові ринки відмовлялися побачити хоч хмаринку в небі — ціна самого ризику різко впала. Рьотіг стверджує, що він пішов до свого начальства та заявив, що ІКВ повинен шукати прибутків у іншому місці.

“Але у них був план прибутку — й вони хотіли виконати його. Щоб отримати той самий прибуток при менших виплатах за ризик — їм просто довелося купувати більше”, — каже він. Керівництво, додає він, не хотіло чути того, що він намагався донести. “Я показав їм, що ринок змінюється, — каже Рьотіг. — Я забирав цукерку у дитини, а не давав її. Тож я став ворогом”.

Коли він пішов, із ним пішли й інші, й персонал з інвестицій зменшився — але діяльність з інвестування швидко зросла. “Половина людей із третиною досвіду зробила вдвічі більшу кількість різних інвестицій, — каже Рьотіг. — Їм було наказано купувати”.

Далі він описує те, що здавалося скрупульозною та складною стратегією з інвестування, але насправді було бездумною стратегію на основі правила. ІКВ могло “оцінювати C.D.O. аж до останньої крапки після коми”, — як стверджував журналу Risk один обожнювач у 2004 році. Але ця експертиза була свого роду божевіллям.

“Вони могли бути справді анально-стурбованими стосовно того, який саме початковий борг входив у ці C.D.O.”, — каже Ніколас Данбер. — Але це не мало значення. Вони сперечалися про облігації, які обваляться від 100 до 2 чи 3. У певному сенсі вони мали рацію: врешті вони купили облігації, що обвалилися до 3, а не до 2”. А толку?

Будь-які облігації, запропоновані фірмами з Волл-стріт, які відповідали правилам, прописаним експертами ІКВ, їх змітали всередину портфоліо Фундації Райнляд без подальших уточнень.

Але облігації ставали кардинально більш ризикованими — бо позики, на яких вони будувалися, ставали дедалі більш божевільними.

Після того, як Рьотіг пішов, портфоліо ІКВ виросло від 10 мільярдів доларів у 2005 році виросло до 20 мільярдів у 2007. І, за словами Рьотіга, “воно стало б іще більшим, якби у них було більше часу, щоб купувати. Вони все ще купували, коли ринок обвалився. Вони вже йшли в напрямку 30 мільярдів”.

До середини 2007 року всі до єдиної фірми на Волл-стріт — не тільки Голдман Сакс — усвідомили, що ринок вторинних облігацій обвалювався. Й усі вони панічно намагалися розпродати те, чим володіли.

Останніми покупцями в уьосму світі, як сказали мені кілька людей на Волл-стріт, були ці забудькуваті з власної волі німці. Тобто єдине, що не дозволило ІКВ втратити ще більше, ніж 15 мільярдів на вторинних позиках США, було те, що ринок припинив функціонувати. Нічого з того, що відбувалося — жоден факт, жодні дані — не змінювало їхнього підходу до вкладання грошей.

На поверхні німецькі торговці облігаціями в ІКВ нагадували бездумних торговців, які робили подібні дурні ставки для Citigroup та Morgan Stanley. Під поверхнею вони грали в зовсім різні ігри.

Американські торговці облігаціями могли потопити свої фірми, заплющуючи очі на ризики ринку вторинних позик — але вони при цьому прекрасно заробили для себе самих і переважно їх не притягли за це до відповідальності. За свою платню вони ставили власні фірми під загрозу — і важко дізнатися, робили вони це навмисне чи ні.

З іншого боку, німецьким торговцям облігаціями платили приблизно по 100 тисяч доларів на рік та щонайбільше ще 50 тисяч бонусу — для кваліфікованих працівників у Європі не така вже й велика сума. Загалом, німецьким банкірам платили копійки за управління ризиками, що потопили їхні банки — з чого випливає, що вони й справді не знали, що робили.

Але — і ось де дивна штука — їх, на відміну від їхніх американських колег, німецька громадськість сприймає як шахраїв. Колишній виконавчий директор ІКВ Штефан Ортзайфене отримав 10-місячний термін ув'язнення з відстрочкою виконання — а банк вимагає від нього повернути свою зарплатню. Вісімсот п'ять тисяч євро за рік, точно.

Кордон, який сучасні фінанси створили між англо-американськими та німецькими банкірами, був віроломним. “Міжкультурні непорозуміння були досить сильними, — каже Рьотіг, вгризаючись у свого омара. — Людей у німецьких банках не були зіпсовані продавцями з Волл-стріт. І тут зненацька з'являється хтось із платиновою кредиткою American Express, хто може повезти їх на Гран-прі в Монако та інші різні місця. У нього немає обмеження на витрати. Земельні банки були найбільш нудними в Німеччині, тож вони ніколи не отримували такої уваги. А тут зненацька з'являється розумний чоловік з Merrill Lynch і починає приділяти тобі багато уваги. Німці думали: О, я йому просто подобаюсь, — Рьотіг закінчує свою думку: — Американські торговці значно хитріші, ніж європейські. Вони значно краще грають роль”.

По-простому, каже він, німці не уявляли можливості, що американці грають гру не за офіційними правилами. Німці сприймали правила буквально: вони дивилися на історію облігацій із рейтингом ААА та приймали офіційну версію, що облігації ААА абсолютно не ризиковані.

Протиприродна любов до правил — ледь на заради них самих — позначає всю німецьку фінансову систему, як і решту життя німців.

Нещодавно вийшла на денне світло історія про те, як відділення німецької страхової компанії на ймення Munich Re в червні 2007 року, тобто прямо перед обвалом, стало спонсором для своїх найкращих працівників — не тільки з вечерею з курятини та змаганням із гольфом, але й із проститутками в лазнях. У фінансах — на високому чи й низькому рівнях — такі речі, звісно, не є чимось незвичайним. Вражало те, наскільки організованим був захід у німців. Компанія пов'язала на руки проституток білі, жовті та червоні стрічки, щоб показати, яких із них можуть брати собі які чоловіки. Після кожних статевих зносин проститутка отримувала штамп на руку, що показувало, скільки разів її використали. Німці не хотіли просто повій — вони хотіли повій із правилами!

Можливо, саме завдяки своїй любові до офіційних правил фінансів, німці й виявились особливо беззахисними перед хибним уявленням, яке підтримують правила — що існує така річ, як інвестиція без ризику. Нема такої речі, як інвестиція без ризику. Причина того, що інвестиція приносить прибуток, полягає саме в тому, що вона містить елемент ризику.

Проте ідея інвестиції без ризику, яка досягла свого піку в кінці 2006 року, поширилися всім інвестиційним світом — і німці стали її найбільшими жертвами. Про це також я чув від людей з Волл-стріт, які мали справу з німецькими покупцями облігацій.

“Треба звернутися до німецького менталітету, — сказав мені один із них. — Вони кажуть: 'Я поставив мітки на всі коробки. Ризику нема.' Для них форма важливіша за суть. Ти працюєш із німцями, і — не знаю, як наголосити на цьому ще більше — вони не вміють приймати ризики”.

Коли облігація мала чистий вигляд ззовні, німці дозволяли їй забруднитися всередині настільки, наскільки це лише могла зробити Волл-стріт.

Рьотіг і зараз намагається наголосити мені, що не мало значення, що саме було всередині. ІКВ мав врятувати 30 липня 2007 року державний банк. Проти капіталу в близько 4 мільярди доларів ІКВ примудрився втратити понад 15 мільярдів. Коли він обвалився, німецькі ЗМІ захотіли дізнатися, скільки американських вториннх облігацій встигли проковтнути ці німецькі банкіри. Виконавчий директор ІКВ Штефан Ортзайфен публічно заявив, що банк майже взагалі не володів вторинними облігаціями — саме за це його нещодавно засудили, звинувативши в обмані інвесторів.

“Але він казав правду, — стверджує Рьотіг, — він не думав, що володіє вторинними облігаціями. Вони не могли дати точних цифр щодо кількості вторинних облігацій, бо вони просто не знали. Моніторингова система ІКВ не робила розрізнення між первинними та вторинними іпотеками. Ось цьому це сталося”.

Ще в 2005 році, за словами Рьотіга, він пропонував створити систему для більш точного відстежування того, які саме позики стояли в основі складних облігацій, які вони купували у фірм на Волл-стріт. Але керівництво ІКВ не захотіло витрачати на це гроші. “Я сказав їм: У вас портфоліо в 20 мільярдів доларів, ви заробляєте по 200 мільйонів щороку — але відмовляєте мені в 6,5 мільйонах. Але вони не хотіли цього зробити.

Прозоро, як у багнюці

Втретє за кілька днів ми перетинаємо невидимий кордон і двадцять хвилин намагаємося збагнути, чи перебуваємо у Східній, чи в Західній Німеччині. Шарлотта народилась і виросла у східнонімецькому Ляйпцігу, проте вона не менш непевна щодо того, в якій з колишніх країн ми зараз перебуваємо.

“Зараз більше не дізнаєшся, якщо тобі не скажуть, — заявляє вона. — Для позначення довелося б поставити знак”.

Ландшафт, колись пошрамований окопами, колючим дротом і мінними полями, тепер не залишив на згадку навіть горбочка. Десь біля цього колишнього кордону ми з'їжджаємо з дороги на заправку. Там три колонки у вузькому проїзді без місця для маневру чи обгону. Всі три водія, що заповнюють баки, повинні робити це разом і їхати разом, бо якщо будь-який із трьох забариться, всім іншим доведеться чекати. Ніхто не бариться. Німецькі водії обслуговують свої машини з ефективністю команди на піт-стопі автогонки. Саме через цей архаїчний порядок Шарлотта висловлює здогад, що ми, напевно, ще у Східній Німеччині. “В Західній Німеччині такої заправки не знайдеш, — каже вона. — В Західній Німеччині все нове”.

Вона стверджує, що може з вигляду розрізнити, чи людина — особливо чоловік — зі Сходу чи з Заходу. “Західні німці значно більш горді. Вони стоять прямо. Східні німці частіше горбляться. Західні німці вважають східних лінивими”.

“Східні німці — це німецькі греки”, — кажу я.

“Обережно з цим”, — каже вона.

З Дюссельдорфа ми їдемо до Ляйпціга, а в Ляйпцігу сідаємо на поїзд до Гамбурга, де й відкриваємо для себе бої в грязюці. По дорозі Шарлотта шукає ознаки анальності у своїй рідній мові.

“Кал німецькою — Kackwurst, — каже вона невдоволено. — Буквально це значить “сосиска з лайна. І це жахливо. Коли я бачу сосиски, то не можу думати ні про що інше”. Вона замислюється на мить. Bescheissen: “насрати на когось”. Klugscheisser: “серун розумом”.

“Якщо у тебе багато грошей, — каже Шарлотта, — кажуть, що ти сереш грішми: Geldscheisser”.

Вона видає ще з десяток прикладів, усі — з першого, що спадає ну думку, трохи шокована тим, наскільки плідна ця лінія мислення — а потім каже: “А якщо ти опиняєшся в поганій ситуації, то кажеш: Die Kacke ist am Dampfen — лайно парує”.

Вона зупиняється і, схоже, усвідомлює, що тільки посилює теорію про німецький характер.

“Але це просто слова, — каже вона. — Це не стосується...”

За Гамбургом ми зупинилися на обід на фермі, власником якої є чоловік на ймення Вільгельм Ньоллінг, німецький економіст, якому зараз за 70 років. Коли ідею про євро передавали з уст в уста, він був дорадчим членом Бундесбанку. Відколи обговорення стало серйозним, Ньоллінг різко виступав проти євро. Він написав скорботний памфлет “Прощавай, дойче марка?” Він написав іще один, більш декларативний памфлет: “Євро: Дорога до пекла”.

Разом з іще трьома видатними німецькими економістами та фінансовими лідерами він подав позов, який досі блукає німецькими судами, в якому виступав проти євро з конституційних міркувань.

Безпосередньо перед скасуванням німецької марки Ньоллінг заявляв у Бундесбанку, що вони повинні просто зберегти всі банкноти. “Я сказав: Не знищуйте їх!”, — тепер він каже це з великим задоволенням, вистрибуючи з крісла у вітальні свого сільського будинку. — “Я сказав: Збережіть їх, покладіть їх кудись на випадок, якщо вони нам пізніше знадобляться!”

Він відчуває, що застряг на місці: він знає, що воює з вітряками. “Ми можемо повернутися? — каже він. — Ми знаємо, що не можемо повернутися. Якщо вони скажуть: 'Гаразд, ми помилялися, ти мав рацію'. Тоді що робити? Це ж питання ста тисяч мільйонів доларів”.

Він думає, що знає, що треба зробити — але не думає, що німці можуть це зробити. Ідея, яку розробили він та його колеги — німецькі економісти-дисиденти — полягає в тому, щоб розколоти Європейський Союз на два, з фінансових причин.

Один вид євро — така собі другорядна валюта — буде випускатися для збанкрутілих країн та використовуватися там: Греція, Португалія, Іспанія, Італія і так далі. А першосортний євро буде використовуватися “однорідними країнами — тих, на які можна покладатися”. Він перелічує ці надійні країни: Німеччина, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Фінляндія та (тут він вагається якийсь час) Франція.

“Ви впевнені щодо Франції?”

“Ми про це сперечалися”, — каже він серйозно. Й вони вирішили, що суто з суспільних причин не можна виключати Францію. Всі просто почувалися б надто незручно.

Ходять чутки, що французький президент Франсуа Міттеран у той час, коли він головував у Маастрихстському договорі, який створив євро, приватно сказав, що запрягати Німеччину в одне ярмо з рештою Європи таким чином — це певний шлях до нерівноваги, а ця нерівновага — певний шлях до якоїсь кризи, але до того часу, поки ця криза вдарить, він сам, Міттеран, давно помре — тож розгрібати її доведеться іншим.

Навіть якщо Міттеран і не казав саме так — саме це йому слід було сказати, й напевно, він про це думав. У той час для багатьох людей було очевидним, що було очевидним, що ці країни не підходять одна одній.

Але зрештою, як же люди, що здавалися настільки розумними, успішними, чесними, організованими, як німці — дозволили затягнути себе в такі неприємності? У своїх фінансових справах вони ставили мітки на всіх маленьких коробочках, щоб гарантувати, що вміст великої коробки не гнилий — і водночас не помічали запаморочливого смороду, що долинав з великої коробки.

Ньоллінг вважає, що корені проблеми — в німецькому національному характері. “Ми вступили до Маастрихстського договору, бо там були правила”, — каже він, поки ми переміщуємося на кухню до тарілок, де накладено білу спаржу, вирощуванням якої настільки пишаються німці. — Нас умовили вступити під хибними засновками. Німці, за великим рахунком, дуже довірливий народ. Вони довіряють і вірять. Їм подобається довіряти. Їм подобається вірити.”

Якщо у заступника міністрів фінансів на стіні висить плакат, який нагадує йому про розуміння точки зору іншого — можливо, причина ось у чому. Інші не поводяться так, як німці: інші брешуть.

У фінансовому світі брехні, німці є корінним народом віддаленого острова, у яких немає імунітету від віруса, принесеного сторонніми. Ті самі інстинкти, що дозволяли їм довіряти продавцям облігацій з Волл-стріт, дозволили їм також і повірити французам, коли ті обіцяли, що в Євросоюзі не треба буде нікого викупати — та грекам, коли ті присягали, що їхній бюджет збалансований. Це одна з теорій.

Інша полягає в тому, що вони настільки легко довірялися, бо їх не дуже обходила ціна помилки, оскільки вона йшла у комплекті з певними перевагами. Для німців євро — не просто валюта. Це засіб, щоб змінити минуле — ще один Меморіал Голокосту. Сьогодні соцопитування показують налаштованість проти греків — але на користь тих працюють глибші сили.

У будь-якому разі, якщо ви одержимі чистотою та порядком, а втім плекаєте таємне захоплення брудом і хаосом — то ви обов'язково потрапите в якусь халепу. Нема такої речі, як чистота без бруду. Нема такої речі, як чистота без нечистоти. Зацікавленість одним передбачає й зацікавленість іншим.

Молода німкеня, яка возила мене туди-сюди по цілій Німеччині, не виражає зацікавленості ні одним, ні іншим — і важко сказати, чи вона є винятком, чи просто новим правилом.

І все ж вона з почуттям обов'язку заходить до найбільшого в Європі кварталу червоних ліхтарів, шукаючи стрьомного вигляду чоловіків-німців, щоб запитати їх, де знайти жіночі бої в грязюці. Вона продовжує відкривати для себе нові та дивовижні способи, в які німці знаходять сенс у бруді.

“Scheisse glänzt nicht, wenn man sie poliert — Лайно не заблищить, як його не поліруй”, — каже вона, коли ми проминаємо клуб Funky Pussy. — Scheissegal: це просто значить Мені срати, настільки байдуже. — вона сміється. — В Німеччині це оксюморон, правда?”

Ніч тільки починається, і Реепербан оживає: це найближче, що я бачив у Німеччині до вуличної сцени натовпу. Проститутки спираються на стіни секс-клубів та висмикують потенційних клієнтів з-посеред перехожих. Жінки, яких майже можна назвати симпатичними, манять чоловіків, в очах яких виразно читається боротьба зі спокусою.

Ми кілька разів проминаємо той самий корпоративний логотип — пару, що займається анальним сексом. Шарлотта помічає її та згадує, що німецьку групу Rammstein заарештували якось у Сполучених Штатах за імітацію анального сексу на сцені під час виконання пісні Bück Dich (“Нагнись”).

Але вона продовжує, запитуючи старих німців, де знайти бої в грязюці. Нарешті добивається певної відповіді — від німця, який працює тут не перший десяток років.

“Останнє шоу закрили кілька років тому, — каже він. — Виходило надто дорого”.

єс німеччина фінанси греція економіка банки криза євро