Завдяки Януковичу національна пам'ять стає націоналістичною? Присутність минулого в сучасній українській літературі
Чи чогось варті самокопання наших авторів і їх постійне звернення до історичної тематики? Взагалі чого варта сучасна українська література, чи привносить вона щось нове у цей світ? Для розуміння відповіді на ці питаня важливий погляд з боку. І ТЕКСТИ звернулися до британця, котрий перекладає і досліджує українську літературу.
УкрСучЛіт оцінював: Уїллеам Блакер, Кембрідж
Також не пишу я про гуннів, про готів,
Ані про манкуртів, ні про яничарів,
Ані про Батурин, ані про Почаїв,
Ні про Калнишевського, ні про Мазепу.
Варю собі каву. Читаю газету.
Ходжу до клозету. Ходжу до театру.
Олександр Ірванець
Українська література завжди передбачала необхідність пам’ятати минуле. Сама назва наріжного каменю української літератури, «Кобзаря» Тараса Шевченка, нагадує про традиційного співця, який пам’ятає і переповідає вагомі події.
Оповідач Шевченківських «Гайдамаків» вдячний своїм предкам за переказ героїчної історії відважних козаків і сам продовжує цю традицію. Знову і знову Шевченко заохочує читача «читати» і «учитися» своєму минулому. Звичайно ж, у цьому немає нічого дивного: література, як складова частина проекту державного будівництва, завжди відігравала ключову роль у створенні культурної пам’яті, проширюючи і переказуючи національні міфи, святкуючи тріумф та вшановуючи трагедію, створюючи картину минулого, яку б поділяв читач з певної лінгвістичної/етнічної спільноти.
Література створює «мапу» національної пам’яті, що дає змогу наступним поколінням віднаходити власне місце серед національної спільноти, а також законне, самостійне місце народу у світі. В українському контексті це питання є особливо важливим: створення та інституціоналізація національної історії були, впродовж більшої частини цієї історії, неможливими, чи принаймні, надзвичайно складними.
Літературі не залишалось нічого іншого, як зберігати минуле. Звідси й«Гайдамаки» Шевченка, «Захар Беркут» Івана Франка, «Бояриня» Лесі Українки, «Мазепа» Богдана Лепкого,«Маруся Чурай» Ліни Костенко та багато інших.
У 1991 році, Україна здобула незалежність, а разом з нею право пам’ятати своє минуле без (принаймні в це хотілось вірити) ідеологічних маніпуляцій, цензури і тиранії «білих плям». Ці «білі плями» завзято взялись заповнювати історики, а народ почав відновлювати і віднаходити свою пам’ять. Якою ж стала роль літератури, як пам’яті нації, в цих нових обставинах?
Мабуть, можна було очікувати спалах історичних романів про минуле України, які б розказали про боротьбу і гноблення, про що розказати раніш було неможливим. Проте, ця хвиля історичної літератури не відбулася. Де романи про Голодомор, про боротьбу за незалежність, сталінський терор, про Другу світову війну, про Голокост в Україні?
Звичайно, приклади присутності минулого в сучасній українській літературі існують. Історичні теми з’являються в роботах «старої гвардії», серед них тексти Романа Іваничука та Василя Шевчука, які творили попри радянську цензуру протягом більшої частини свого життя. Але тенденція, особливо серед молодого покоління письменників 1990-их,полягала в тому, щоб відійти від обов’язку збереження пам’яті нації.
Але чому? Можливо те минуле є надто важким, надто болючим, надто складним. Чи українські письменники бояться цієї проблеми? А можливо їм просто байдуже до питання національної пам’яті. Зрештою, в період після здобуття незалежності, вони вже не зобов’язані бути хранителями національної культури. Мабуть, відтак, українська література втратила свою пам’ять?
Звичайно, це не так. У 1990-их роках, два важливі явища зняли роль «співців минулого» з плечей молодих письменників: перше – це хвиля літератури, часто на історичні теми, написаної в радянський період, але не опублікованої з ідеологічних причин і, друге – відродження історії і, зокрема, мемуарної літератури на раніш заборонені теми.
Це дало молодим письменникам простір для імпровізації і в цьому просторі пам’ять стала набувати різноманітних, незвичайних форм. Необхідність літературної пам’яті бути сурогатом національної історії зникла, ця пам’ять стала індивідуальною та місцевою.
Творчість поетів «Бу-Ба-Бу»протягом років незадовго до і відразу по здобутті незалежності є добрим прикладом. Ці поети не співають хвалу славним українцям минулого, не плачуть над трагедіями української історії, вони змальовують дивні, химерні візії з минулого їхніх країв, в даному випадку, міста Львів.
Есеї Юрія Андруховича, наприклад в збірках «Дезорієнтація на місцевості» чи «Моя Європа»,також пропонують бачення минулого західної України, вкрай суб’єктивне, іронічне та унікальне.
Таке минуле проходить через фільтр особистої пам’яті, пам’яті родинної, місцевої. Таке минуле можна знайти на вицвілих іншомовних написах на старій стіні, але не в застояних міфах національного минулого, вкарбованих в камінні пам’ятники. Таке минуле є таким же фрагментованим, як і наші власні недосконалі спогади. Часто види пам’яті є експериментальними, дивними і мало відмінними від уяви. Прикладом є деякі твори майже усіх провідних українських письменників, таких як Юрій Винничук, Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Марія Матіос, Олександр Ірванець, Василь Кожелянко, Андрій Курков.
Суб’єктивний, різноманітний, фрагментований підхід до минулого є явищем не новим: він існує в різних формах в усьому світі, будучи однією із найбільш характерних рис культури цієї глобальної, постмодерної епохи.
Хоча українські приклади такої літератури є своєрідними, вони представляють продовження глобальних тенденцій. Проте і світові тенденції зазнають змін напрямку. Останнім часом, зокрема, англо-американська художня література побачила повернення жанру «традиційного» історичного роману.
Історичний роман отримав Букерівську премію всього шість разів за 41 рік існування премії, три з яких були вручені протягом останніх десяти років. Цьогорічний фаворит,роман Аллана Холлінгхерста «Дитина незнайомця»описує події, які відбуваються в Англії на початку двадцятого століття. Такі твори не є прикладом магічного реалізму Ґарсія Маркеса чи історичної метапрози Томаса Пінчона, вони є поверненням до старого-доброго історичного роману. Вони є, до певної міри, реакцією на іронію та ігри посмодерністичного подання минулого.
Отож, українська література не відстає від світової. В 2009 році Оксана Забужко зіграла важливу роль на сцені історичної художньої літератури, видавши довжелезний роман на контроверсійну тему Української повстанської армії.
Безумовно, масштаб, історичний контекст і складність роману не дозволяє йому бути легкою розвагою; тим не менш, текст містить багато традиційних рис історичної белетристики і створює враження історичної достовірності.
Того ж року, Василь Шкляр привернув до себе увагу, отримавши престижну Шевченківську премію за роман «Чорний Ворон», про анти-радянських повстанців у 1920-их роках. Книга здобула величезний успіх.
Отже, як у Великобританії та усьому світі, в Україні історичний роман знову привертає до себе увагу, виборюючи премії та зацікавлюючи читача. Україна знову показує, що вона іде в ногу зі світовими тенденціями. Чи, можливо, все не так?
Перше, що відрізняє Шкляра та Забужко від їхніх західних колег це політична за ангажованість
.
Роман Забужко викликав здивування своєю чіткою націоналістичною заангажованістю, відверто політичними відступами, і, згідно з деякими критиками, спрощено-героїчним зображенням УПА. Шкляр привернув увагу відмовою від Шевченківської премії, на знак протесту проти ставлення контроверсійного міністра освіти і науки, Дмитра Табачника, яке, на думку Шкляра, є українофобом.
Гіларі Мантел, лауреат Букерівської преміїу 2009 році за роман про Томаса Кромвеля, навряд чи з’явиться в епіцентрі запеклого конфлікту з політиками Великобританії. Щоправда, Мантел не доводиться мати справу з урядом, який регулярно і відверто висловлює призирство до мови, якою пише автор і до культури, яку вона представляє.
Повернення історичного роману на Заході відбувається у деполітизованому літературному кліматі: в Україні це відбувається в умовах все більш заполітизованих.
З приходом домінуючого режиму Януковича, письменники не мають змоги розслабитися, знаючи, що їх національне минуле належить їм, і що з ним ножна забавлятися, фрагментувати і ставити під сумнів досхочу.
Прийшов час коли минуле опинилося під загрозою з боку влади, а тому пам’ять знову стає щитом,чи навіть зброєю, а не інструментом уяви. Національна пам’ять не може залишатися фрагментованою, її необхідно консолідувати, в цілях оборони. Таким чином, пам’ять звертається до тих моментів минулого, які нагадують про боротьбу проти гноблення. Пам’ять стає мечем нації, вона стає націоналістичною.
Тож чи справді українські письменники знову взялися за зброю в боротьбі за пам’ять з допомогою пам’яті?
Мабуть, про це ще занадто рано говорити. «Ворошиловград», останній роман одного з кращих письменників сучасної української літератури, Сергія Жадана, підтверджує протилежне. Тексти Жадана завжди займалися питанням пам’яті, а у «Ворошиловграді» ця тема особливо різюча.
Тут радянське минуле малого містечка на сході України та особисте минуле головного героя зливаються в розповідь, як безжально іронічну так і безсоромно поетичну, з ознаками магічного-реалізму та біт-роману. У тексті Жадана, травматичний та політично складний радянський період не розглядається через призму конфронтаційної політики, але через суб’єктивну пам’ять та уяву.
«Ворошиловград» доводить, що стратегії пам’яті в українській літературі продовжують бути різноманітними. Чи домінуючою тенденцією стане відхід до націоналістичного використання пам’яті чи продовження інноваційних та різноманітних наративів, ще невідомо. У цьому відношенні, багато залежить від самих письменників. Тажож, нажаль, багато залежить і від політиків.
