Страх і ненависть у Баку. Або чому Україна - це все-таки Європа

Отже, у «Шереметьєво» я познайомився з двома бакинськими театральними режисерами.

–Що нового в Азербайджані? – запитав я нових друзів.

–Дивне питання, – відповіли вони мені. – Це якби ми запитали вас, що нового в Україні.

–О! У нас… – і я почав переказувати всі болючі проблеми. Тим часом мої новоспечені приятелі дедалі хнюпилися, а потім якось поволі розчинилися в натовпі пасажирів.

Звісно, перед поїздкою та інтерв’ю з лідерами опозиційних рухів я добре ознайомився із ситуацією в країні. Розумів, що там диктатура, людей кидають за грати, опозиція навіть не має офісів, проте аж геть такої плачевної ситуації нітрохи не уявляв. Власне, ще в аеропорту Алієва працівник паспортного контролю якось здивовано підвів брови, коли я сказав, що приїхав до Баку як турист.

–Що ти тут робитимеш? – запитав мене мій товариш з України, у якого я мав мешкати всі два тижні.

–Хочу зустрітися з лідером Народного Фронту Алі Керімлі, також із …

–Далі можеш не казати, – миттєво перебив він мене і підозріло глянув на таксиста.

Фейк («розводка» англ.)

Тим часом я заворожено дивився у вікно авто. Баку сяяв. Місто світилося вогнями й новими будівлями від самого аеропорту аж до центру. У суботу й неділю друг зі своїми турецькими приятелями показували мені також цей пишний центр. Фонтани, реставрації історичної частини, помпезні музеї, гладенькі дороги та новенькі бруківки, модерні пам’ятники, величезний прапор Азербайджану, що майорить над містом, і нові будови – «полум’яні вежі», височенні хмарочоси у формі вогнів, бутики з найсучаснішим одягом, шикарні машини на вулицях.

Словом, я був вражений, хоча насторожило, що ціни зашкалюють. Філіжанка кави – чотири-п’ять євро. За двадцять євро – перекусиш; м'ясо – одинадцять-дванадцять євро. Причому цей обрахунок був найлегшим, бо манат приблизно дорівнює курсу саме євро.

– Європа, еге ж?! – лукаво всміхалися мої супутники. – Постривай, незабаром ти все зрозумієш. Ми, коли приїхали сюди працювати в компаніях, то теж купилися на цей блиск… Париж і Лондон відпочивають!

Зустрічі, шепіт, застороги, прослуховування

Увесь наступний день я мотався в основному тим самим центром і зустрічався з опозиціонерами; щоправда, один із турецьких приятелів лише розсміявся, коли я переказував йому їхні історії:

–В Азербайджані немає опозиції! Запам’ятай! Тут немає опозиції!

–І жодного слова про політику по телефону! – застерегли мене турки. – Тут слухають усіх і все – ми працюємо в іноземних кампаніях і самі постачали ці пристрої.

У принципі, придбавши сім-картку компанії «Нар», я був неприємно здивований, що при цьому відсканували мій паспорт.

–Звичайно, ваш телефон прослуховується, – застеріг мене й відомий незалежний журналіст та блогер Радіо "Азадлиг" Чінгіз Султансой. – Узагалі будьте обережні. Тут недавно побили журналістку «Вашингтон пост», а в скандинавів відібрали всі матеріали. Тож злийте краще всі свої записи в інтернет. Ми самі шоковані, що вони вже почали чіплятися й до зарубіжних журналістів. До репресій наших ми звикли. Одному недавно ноги переїхали. Але вже й до іноземців добралися! Тому краще будьте обачніші.

Загалом така атмосфера настороженості й страху на вулицях Баку починає невимовно діймати вже з перших днів.

–За що тут живуть люди при таких зарплатах і цінах? – невинно запитуєш ти в знайомих науковців.

–Ой, Олесю, краще не запитуй! Не запитуй, – відповідають тобі.

–Яка ситуація в Азербайджані? – цікавишся в інших шанованих учених.

–Друзі вам розкажуть, – коротко відрубують тобі.

Ще одна річ, котра таки вводить у ступор, – це коли експерти якоїсь миті, даючи коментарі, можуть переходити на шепіт, як і загалом просто люди на вулицях.

–Ой! Це мені можуть бути неприємності! – затнувся в мене на очах один зі співрозмовників.

–А ти гадав, це справжня країна, і Каспій – справжнє море? – простодушно пожартував у кав’ярні один із турків після моїх історій – і його дружина тут же

затулила йому рота рукою.

Депресія

Отже, після такої атмосфери суцільного страху, залякування та скутості довкола, як і постійних важких історій, що лунають звідусіль, іноземців в Азербайджані починає охоплювати якась невимовна депресія.

Одного разу на вулицях вечірнього Баку ми з приятелем голосно сперечалися про ситуацію в пострадянських країнах . Сперечалися українською мовою, і я в запалі голосно вигукнув:

–Буде те саме, що й тут із цими довбаними Алієвими!

Мабуть, це комічно, якби не так сумно, виглядало б зі сторони; однак ми обидва після цих слів мимоволі озирнулися. І в дерев є вуха?

Отож і моїх знайомих турків, і приятеля, і мене разом із ними в Баку поволі засмоктувала депресія. Щовечора ми з другом, сидячи перед ТВ, потроху цідили малими ковтками українську горілку й піднімали настрій тим, що стібалися з трагікомічних ситуацій, пережитих за день.

–Ти передачу в Київ уже перевірив? Наркотиків не підкинули? – напівжартома запитував мене Сергій.

–Начебто, ні. Ну ти що! Це ж від своїх! – відповідав я.

–Ага! Так ніби знаєш чого тут чекати! –озивався він, і ми далі підсміювалися.

–Тільки не здумай нам прислати свої статті! – абсолютно серйозно, хоч і сміючись, попереджали турки. – Нам тут треба допрацювати. А то пришлеш – і ще подякуй цілому ряду осіб укінці, щоб здати всі паролі та явки.

–Ну, і хто мене зрозуміє вдома, чому я не хочу працювати в Баку? – запитував не раз Сергій. – Міжнародна компанія, живи й тішся, на фотографіях усе сяє. От як мені своїм пояснити, чому я вже тут не витримую?

Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень, згадує, що ситуація там не змінилася за всі десять років.

–Так, так! Ми там були рівно десять років тому. Та сама депресія, ті самі історії, залишається лише пити вечорами, як колоністам в Індії. Причому, що цікаво, що такий «депресняк» охоплює й у ворожому Баку Єревані. Оце вони сидять – ті тут, ті там, ворогують-воюють – а ситуації схожі, мов дві краплі води.

Околиці

Урешті, щоб не бути сходознавцем «радянського зразка» – ті нерідко тусувалися в Азії в центрах столиць і розмовляли російською – я кілька днів присвячую околицям.

Автобус неквапом тарабаниться до селища за межами Баку, на пляжі Каспію. Іноді я виходжу, вештаюся вулицями, споглядаю повну антисанітарію, облуплені будинки, убого вдягнених людей, вусанів, які п’ють чай та грають у доміно.

–Дивні в тебе друзі, я б тобі самому не дав у нас гуляти, – заявляє мені один із випадкових співрозмовників. Зі своєю чорною сумкою він починає всюди плужитися за мною, і мені ледве вдається скараскатися його.

На пляжі гопкомпанія, з якою я роззнайомився, запрошує випити. Я відмовляюся. Якась азербайджанка просить допомогти налаштувати їй мобільний телефон; відверто клеїться – видно за милю. Чуваки ж відходять убік і спостерігають. Прикидаючись, що нічого не розумію в англійських написах, я відшиваю і її. Товариство явно розчароване. Розвести іноземця не пощастило; ми прощаємося, обіймаємося, фотографуємося на спогад – усе в кращих східних традиціях.

Хтось зголошується провести мене аж до центру, хай скільки я й запевняю, що вже добре знаю всі маршрути. Усе-таки він волочиться, в надії дістати якусь копійку від іноземця, і тільки дзвінок мобільного та мої посилання на зустріч змушують нас розійтися в старій частині міста.

Зрештою, усе це також лише засвідчує катастрофічну соціальну ситуацію в Азербайджані.

Трохи статистики

Її яскраво підтверджує статистика, якою мене завалюють тутешні експерти. Таким чином:

-60 % учнів складають випускні екзамени на двійки. Тут можуть утелющити 14 мільйонів доларів в «елітну» школу, але та стоятиме порожня через відсутність учителів.

-На підсвітку гігантського прапора йде півмільйона доларів в рік.

-Щоб прожити в Баку, згідно з підрахунками економістів, треба 2 тис. євро, при зарплатах і пенсіях тут від 107 до 200-300 доларів. (За що живуть, або «не живуть» люди, я так і не зрозумів).

-95 % експорту – нафта, 75% бюджету – виторг з нафти й нафтопродуктів.

-20-30% бюджету йде на згаданий фейк – пафосну інфраструктуру, будинки, освітлення, пам’ятники, музеї, центри міст.

-вілли в Дубаї родини Алієвих, за даними опозиції, коштують 75 мільйонів доларів.

-за останні півроку арештовано 18 лідерів опозиції, два блогери (відпущено під тиском Заходу).

- половина керівного складу опозиційного Народного Фронту Азербайджану – політв’язні, сам лідер Алі Керімлі вже шість років не має закордонного паспорту, сотні опозиціонерів пройшли через тюрми.

-Правозахисні організації зараховують Азербайджан до найбільш недемократичних країн світу.

Відліт. Висновки.

–Будеш в аеропорту, якщо хтось підходитиме, особливо в цивільному, і тягтиме за собою, нічого не слухай, вали до «чек ін». Тупо вали, далі вже все точно буде нормально. І статті нам свої не присилай! – застерегли мене друзі наостанку.

Звикши в Україні до вільних стосунків, висловлювань, публікацій, тощо, мені й досі важко повірити, що в Азербайджані пресинг на людей сильніший, ніж у Білорусії.

«Може, люди довкола все просто занадто перебільшують? – запитував я себе ще не один день після того, як помахав у вікно аеропорту ім. Гейдара Алієва. – Зрештою, ніхто ж мене не затримав, інфу я зібрав усім і без того відому, хіба що трохи детальнішу. У чому ж тут річ?»

Утім, десь такі історії я чув від наших дисидентів 70-их років. Та й самі азербайджанці кажуть, що в Україні 70-х вони почувалися вільніше, ніж зараз на Батьківщині.

Перевершують Азербайджан лише деспотії Центральної Азії. Стукацтво, прослуховування, тиск, репресії, побої, арешти зазвичай самі по собі створюють таку систему, коли люди починають умикати внутрішню цензуру, діє внутрішній страх, і система паралізує всіх довкола настільки, що відпадає й потреба більш детального контролю. Люди підтримують її вже самі. Хотілося б побажати азербайджанським друзям не здаватися. Хай як, а наразі їх надихає «арабська весна» та ще дотепер – наша «помаранчева».

Українцям , мабуть, варто хоч іноді вибиратися в Азербайджан з простої причини: аби зрозуміти ціну демократії й тих свобод, які в нас досі існують, аби назавжди викинути в смітник найменшу ностальгію за совком, як і розмови про потреби всяких диктатур, порядку, тощо, окрім того відчути – з якою надією дивиться на нас весь постсовок як на рушіїв змін.

Ми валимо та критикуємо кожну владу – і це прекрасно, зупинятись не можна. Інакше матимемо – навіть не Білорусь, (SOS!) – Азербайджан.

-Сергію, тобі ще працювати тут півроку. Ти проклятий! – відлунюють у мене у вухах жарти турецьких друзів, ніби взяті із західних фільмів.

диктатура світ азербайжан