Православ'я - це Христос і свобода, а не Путін і наддержава
Здавалося б, одержавши свободу, Російська православна церква Московського патріархату мала б пригадати пережиті нею страждання, покаятися за плазування перед безбожною владою і, діставши благословення, розпочати нове життя во ім`я Христа.
В ім`я Христа – означає в ім`я свободи. Це було б тим більш важливо, що мракобісна окостенілість церкви виявилася одним із джерел потрясінь 1917 року.
ХХ століття жорстоко закріпило відомий історичний закон: усяка церква, що дуже багато на себе бере й не бажає йти в ногу з часом, виявляється битою, якщо не знищеною. Хто наполегливо хотів бути всім, стає нічим.
Автор: Анатолій Стрєляний, "Коментарі"
Але сталося гірше. Більшість кліриків почала наслідувати найтемніших з-поміж своїх дорадянських попередників. Чарівливість Побєдоносцева перемогла проповідь Соловйова. Стали таврувати Петра й Катерину й узагалі всіх, хто коли-небудь скривдив церкву, не задовольнивши її домагань на безмірну владу та багатство. Усіх, крім, між іншим, Іоанна Грозного та Йосифа Сталіна...
З точки зору ідеології Кремль не пропонує нічого нового - все те ж самодєржавіє і трієдіная народность
Відродилася ворожість до західного християнства. Від радянського антиамериканізму плавно, але швидко перейшли до післярадянського. Оспівують візантійство, ганять петербурзький період російської історії.
Московські амвони віщають мовою церковної глухомані. Мовляв, усе, що йде з заходу, – це від лукавого, земна успішність – не для російської людини, усе, що їй потрібно, – бути православною і зі всіма потрухами віддати себе державі Грозних і Сталіних. Неофітський кураж фундаменталізмом...
Щоб пояснити це непотребство, корисно подивитися на Україну. Чому тутешній частині московського православ`я і на думку не спадає куражитися по-расєйськи, якщо не брати до уваги окремих попиків з колишніх комсомолістів? Адже умови тут ідеальні!
Анатолій Стрєляний
Свободи хоч відбавляй, владі все одно, хто ти такий: воскреслий Філофей чи безсмертний Аделаджа... Ось тут і накльовується пояснення.
Усякий солідний батюшка знає, що за середньовічну заповзятливість його не похвалять, нічим не обдарують. Навіщо ж дурня валяти? Знає він також, що, якщо занадто розійдеться, дістане відсіч з боку конкурентів з Київського патріархату, уніатів, баптистів, не кажучи вже про прихильників нігерійця. Житія не дадуть!
Отже, уся справа (та хай і півсправи – теж немало) у бракові явної вигоди. Церковники – люди, як усі. Церква – структура, як усі.
Прорахунок користі відіграє ту саму роль, що й завжди і скрізь. Звідси витікає, що все або майже все впирається у світську владу: що вона засуджує, що – терпить, що – заохочує.
Головний у православ'ї - Христос, а не який-небудь цар чи інший президент
Московський патріархат – продукт не тільки історії, а й нинішньої влади. Подарунками, натяками, потураннями, самою своєю суттю вона сформувала цей організм. Путінізмові потрібна підмога. Працювала й логіка. Якщо Росія – «наддержава», то й церква в неї має бути «надцерквою».
Цю пару чекає велике розчарування. У «наддержави» немає і вже не буде сил і засобів, аби звільнитися від лапок.
Патріарх Кирил, схоже, розраховує, що його структурі пощастить більше. Звідси – його вельми помітна політична i дипломатична активність. Проте його господарство теж занадто відстале, аби його можна було витягнути в передові.
Мимоволі думаєш: поводився б Кирил як проста, глибоко віруюча, хоч і освічена, людина! Ото була б новина для країни і світу! Воістину: благая вість.
Не орудуючи мертвлящою владою, він узяв би живим, майже пустельно-отцівським прикладом благочестя. Церква знала таких. З останніх – незабутній Антоній Сурозький.
Але, на жаль, щирий церковнослужитель зазвичай не хапає зірок з неба, а то й схильний до фанатизму. Йому на самий верх не піднятися...
Переклад: УНІАН
