Нова книжка Андруховича: знову есеї замість захоплюючого роману

Як і анонсував письменник, книжка складається з коротких або довших текстів, присвячених ста одинадцяти містам світу, розташованим в алфавітному порядку, з приводу яких Андрухович і його однойменний ліричний герой мають що сказати. Десь це краєзнавчі замальовки. В інших випадках сюжети, прив’язані до цих міст. Або потенційні сюжети, антисюжети, портрети. Чи просто якісь промовисті епізоди.

Міста автор обрав доволі різноманітні: від Харкова до Ужгорода, від Москви до Барселони, від Нью-Йорка до Ґуадалахари, і скрізь є своя історія. Нехитра концепція, не нова, але й нічим не гірша за інші.

Гадаю, саме в строкатому наборі «міст-героїв» криється причина нерівності книжки (а відтак, можливо, її довгого народження). Є міста, про які Андрухович має що сказати, які глибоко відчуті. Наприклад, чудовий, розмаїтий і яскравий текст про Львів, начинений начерками забавних потенційних сюжетів для потенційних романів – мені здається, найліпшим адресатом і втілювачем цих начерків і натяків міг би бути Юрій Винничук.

Пружний і цікавий, хоча й похмуро-нав’язливий епізод про Москву. Настроєвий андруховичів Нью-Йорк. Сентиментальна Прага. Загадкова і дуже переконлива Венеція. Натхненний Берлін. Жаский Чорнобиль. Скрізь своя стилістика, свій підхід. Це прекрасно, але з’являються й інші міста – вони, здається, потрапили до «Лексикону» винятково заради абетки. Ні, тобто часом міста, про які немає чого сказати, виглядають на доречний грайливий прийом, як-от у випадку з Цюрупинськом (чомусь помилково написаним як Цурюпинськ) – не був я там, мовляв, «та й навряд чи колись буду».

Але в інших випадках усе якось трохи вимучено. Наприклад, не надто вмотивований опис похорону королеви-матері у Лондоні, нуднувате провінційне бурмотіння в Ленінграді, банальна антибанальність у Будапешті, надмірне занурення в нескінченні списки колись контркультурних знакових імен практично в усіх американських містах…

На щастя, «словниковий», «енциклопедичний» формат книжки дозволяє спокійно перегортати нудні «статті» й переходити до цікавіших, навіть без особливо драматичного ризику для читацького інтересу.

Усі «інтимні міста-герої», звичайно ж, подаються через призму авторського «я» та психології. Андрухович тут, як і в попередніх творах, а може навіть виразніше, постає добрим майстром такої собі «психології потоку свідомості», тобто не самого потоку, а вправної, ефектної, талановитої фіксації його поворотів, швидкостей, островів і закрутів.

Дезорієнтація на компасі

Так само до психологічної сфери належать і численні фобії та комплекси, масштабно представлені у «Лексиконі». Подекуди вони відверто корелюють із тими знаменитими сентенціями, що їх Юрій Андрухович висловлював у інтерв’ю та есеях. Але все ж таки це не привід однозначно ототожнювати їх із автором, бо маємо справу з художнім виданням.

І тим не менш, ці геопсихологічні штуки промовисті. Найперше впадає в око «сходофобія» на рівні України. Причому, під Сходом Андрухович явно розуміє все, розташоване з «іншого» боку Збруча (включно зі «східняком Тарасом Шевченком»).

Для міст Центральної, Південної та Східної України зазвичай не знаходиться натхненних, захоплених і динамічних фраз (за винятком Харкова), на ці регіони припадають головно похмурі, депресивні, їдкі, ба навіть образливі чи розпачливі історії.

Окремий випадок – Київ Андруховича з чи не єдиною світлою плямою у вигляді Помаранчевої революції. Зрештою, чим не виклик («Ну то напишіть про ваш Київ краще, напишіть, який він класний!»)?

Такий самий морок – у його Росії, ледь не чистому втіленні Світового Зла. Майже всі асоціації з будь-чим російським винятково негативні. Цікаво, це справжні неконструктивні постколоніальні комплекси Андруховича чи переконливе відтворення настроїв, притаманних частині української інтелігенції, її безнадійної боротьби з власною меншовартістю?

Повторюся: якщо ми маємо до діла з літературою, то відповідь на це питання насправді неістотна. Головне, наскільки переконливо і виразно це все прописано, а вже тут претензій до «Патріарха» немає. Хоча, як в анекдоті, «осад лишився».

«Позитив» починається з Західної України, посилюється у Центральній і Західній Європі й переходить у цілковитий захват у Північній Америці. Остання виглядає якимось навдивовижу наївним втіленням совдепівських підліткових марень про заборонені джинсуваті плоди капіталізму.

А насамкінець – про те, що видається мені найголовнішим. Про саме письмо, стиль книги. Кращі частини «Лексикону» написані легко, грайливо, настроєво.

Ігри Андруховича з мовою нагадують любовні ігри. До ваших послуг фірмовий набір іронії, алюзій, натяків, співзвуч. І, звичайно, розлого-зворушливих самоцитувань, жартівливих самомилувань. А ще тут майже немає «очепяток» (про казус Цюрупинська я вже згадував, кілька разів ще трапляются проблеми з іншомовною діакритикою) – нонсенс для українського книговидання!

«Лексикон» читається з задоволенням і навіть у найслабших місцях уповні не розчаровує. Та й у цілому нова книжка Андруховича – аж ніяк не провал. Але – через самоповтори й нерівність – також і не вибух. Прочитати її однозначно варто. Як і варто чекати на його нові потужні твори, Юрій Андрухович на них цілком здатний.

Епізоди з книжки.

ЄНАКІЄВЕ, 2007

Пам’ятаю ту зовсім коротку мить істини: десь на шляху поміж Донецьком і Луганськом усі ми водночас і вголос читаємо з дорожнього знаку слово «Єнакієве». Після цього багатозначно переглядаємося і більше ніхто нічого не каже.

(…)

ЗАЛЬЦБУРҐ, 1997

Першого разу Зальцбурґ видався мені не таким дивним. Це було місто, в якому надвечірні цитати з поезій Ґеорґа Тракля промовляють до перехожих безпосередньо зі стін: їх вибито в камені та бронзі й ніби навіки вмонтовано в намацальну речовину існування. У нас такі предмети бюрократично називають малими архітектурними формами – меморіальні дошки, барельєфи, пам’ятні стели тощо. Ви ходите Зальцбурґом, час від часу опиняючись у незрозуміло-герметичному Траклевому полі, ви читаєте його – дослівно – забронзовілі строфи, але часу на дешифрування у вас майже немає, тому ви змушені йти далі, скорившись особливому чарові недомовленості. Можливо, це найкращий спосіб поводження з Траклем – іти далі, нічого не збагнувши. (…)

ЛЬВІВ, завжди

(…) У романі місто перетвориться на перманентний і гіпнотичний сеанс або суцільний атракціон, підозріло дешевий і демократично загальнодоступний, з парковими оркестрами, джазом, першим звуковим кінематографом та механічними ляльками. Місто в романі – це запаморочливі каруселі, палац привидів, бочка сміху, криві дзеркала, незліченні кіоски та кабінети, де скуповуються наївні й зачаровані душі приміського пролетаріату.

В останній сцені цирк виявиться блошиним, а всі перипетії роману – галюцинацією хворого скарлатиною школяра, що прогулюючи уроки в луна-парку, забрів до павільйону розваг і задивився на шоу дресированих бліх.

КИЇВ, 1972-2017

(…)Утім, і ненависть одного разу вся вичерпалася. Чи якось непомітно для себе самої перетекла в любов. Може, це трапилося у зв’язку з літочисленням? Тобто от просто надійшов 2000 рік — і все?

Апогеєм любові стали помаранчева осінь і такий же грудень 2004-го. Якщо в цього міста бували золоті дні, то це вони. Я страшенно люблю не впізнавати Києва. Але так красиво, як наприкінці 2004-го, я ще не не впізнавав його ніколи раніше. (Пізніше я вже його, на жаль, виключно і тільки впізнавав).

Що це було, хто мені скаже нині? Політична технологія? Колективне збожевоління? Масовий психоз-гіпноз? Отже, то був сон? Відродження нації? Народження нації? До речі, якась дивна ця нація — вона спочатку відроджується, а щойно через тринадцять років народжується.

Гадаю, це було все перелічене і значно більше. Це коли всі якось раптово, майже вмить робляться красивішими й вищими, бо це притягає і зачаровує. Таке трапляється жахливо нечасто і в цьому сенсі Києву просто пощастило на багато століть уперед. Чому саме він переміг у кастинґу і отримав право на проведення найкрасивішої з революцій, ми не дізнаємося ніколи. Напевно, він чимось на це все-таки заслужив.

(Моя кохана Пат вигукнула своє «І любов!» просто в обличчя тим пацанам у бойовому спорядженні. Вони стояли навпроти, як кажуть у таких випадках, тісно зімкнувши свої шереги. Ці шереги могли стріляти, але могли й розступитися — не вгадаєш. Облич, до речі, за ґратами забрал на шоломах не було видно. Тому невідомо, чи хтось із них бодай посміхнувся на заклик Пат до любові. Як невідомо й те, чи справді наказували їм одягнути памперси. Усе діялось однієї з перших ночей, коли напруга ще видавалася надзвичайно високою — десь на підходах до президентського будинку, таке собі унаочнене вичікування у протистоянні — демонстранти і бійці спецпідрозділу, останні дуже схожі на хокеїстів. «Хлопці! — заманювали бійців помаранчеві дівчатка, — ідіть сюди, до нас! Тут у нас тепла їжа, кава і чай з термосів!». А моя кохана Пат гукнула їм навздогін «І любов!». Аж усі навкруги зааплодували. Можливо, це Пат врятувала мирний перебіг революції?).

Просто у ті дні й тижні саме в Києві розігралась одна з вічних містерій масового навернення людей у людське. Шкода лише, що воно виявилося не тільки масовим, але й тимчасовим. Точніше — настільки ж масовим, наскільки й тимчасовим. Здавалося, от воно прийшло — і відзавтра починається щось інше, життя після смерті, вищий ступінь буття. А виявилося, що воно прийшло і пішло. «Воно» — це майбутнє. Бо той страшенно короткий проміжок часу, про який я тут зараз намагаюся ще трохи сказати, був моментом особливо інтенсивного переживання майбутнього. Інтенсивного — і в найкращому сенсі наївного.

Як чудово бути наївним! Я бажаю всім вам хоч раз у житті таке пережити. Ви стоїте на київських схилах, нижче Жовтневого (ого, досі ще Жовтневого!) палацу, з нічного неба сиплеться сніг. Унизу під вами, навколо вас і над вами — мільйон людей і всі вони жовто-гарячі. Це єдино можливий спосіб не змерзнути і не здатися — бути гарячим. Отже, внизу під вами те, що зоветься Майданом, ви вже зрозуміли. А на сцені — ВВ і Скрипка, Скрипка й ВВ й рок-н-рол, і народна музика, бо Джимі Пейдж казав, що рок-н-рол це народна музика наших днів, і такого щастя ви не знали ніколи за всі попередні життя, а не те що за це одне-єдине дотеперішнє, і ваша дочка цілується з вашим другом, і коньяк, і чай з термосів, і коньяк, і Скрипка й ВВ й рок-н-рол, і Скрипка в зимовій з вухами донизу шапці носиться сценою, обіцяє Весна прийде, і два пальці, розгалужені знаком перемоги, і все ясно, як два пальці, і ніяким танкам сюди не продертися, ніяким газам, ані спецназам.

На цій темі мене завжди заносить.

У тому, що сталося з Києвом пізніше, що стається з ним сьогодні, я нікого не звинувачую. Я взагалі нікого не звинувачую, цього ще не вистачало. Просто я дозволяю собі не любити і роблю це останніми доступними мені словами.

Палійка скаже про нього краще за мене, бо вона в ньому присутня все своє життя і щодня. «Я не впізнаю його останнім часом», — пише вона. (Зате я впізнаю, так, я впізнаю, чорт забирай, ох, як я його впізнаю!). «У ньому практично не лишилося місць, — пише вона далі, — де збереглася б енергетика часу. Раніше можна було почати мандрівку від Університету попри Золоті Ворота, Софію, через Андріївський узвіз, зробити коло на Подолі, піднятися Володимирським узвозом, збочити на Володимирську гірку, а тоді повз Маріїнку вийти на Липки і повернутися додому через Бесарабку. І всюди були сліди — людей, подій, історії. А зараз місто нічим не пахне. У ньому не залишилося замкнених кіл, де можна сховатися від самої себе. Місто замацали, захапали, зачовгали подихами, згуками, кроками».

Сьогоднішній Київ — це знову місто, здане якимись невідомими нашими якимось невідомим загарбникам. При цьому наші вкотре виявилися лопухами, боягузами і зрадниками, а на додачу — не такими вже й нашими, як здавалися спершу. Сьогоднішній час — це ще одні 90-ті в найгіршій версії. Тобто Києву вказано на двері і виставлено геть із третього тисячоліття — хай довчається у минулому, хай ще раз із головою пірне в усе його лайно, хай вилазить з нього по другому, третьому, сьомому, дванадцятому колу — раз не склав іспиту на майбутнє.

Але позаяк знову злетіло це слово, хочеться в нього хоча б на мить зазирнути. І позаяк усе найкраще з Києвом трапляється раз на 13 років, то нам усім тепер важливо дожити до 2017-го. Якого кольору буде ця революція? Якщо це буде вона? І чи буде ця третя спроба останньою? У сенсі — вирішальною й переможною? Дуже хочеться дочекатися.

(...)

Я хочу сказати, що Київ трохи як Кобра. У нього душа огрядної й доброї повії і він ще молодий, а тому нерозумний і, наче тісто, піддатливий. Ні, не так: «а тому» тут ні до чого, він просто нерозумний. Та й ніякий він уже не молодий, якщо йому справді 1527 років. Тобто якщо Рим — це вічне місто, то Київ — це вічне тісто. Заради виживання він, як і Кобра, готовий переходити з рук у руки — і не дванадцять разів, а безліч. На відміну від більшості столиць він не антипод власній країні, не її заперечення, а підтвердження, тобто її ж згусток, есенція, концентрація. І тому він до неї такий байдужий. Адже й вона до себе байдужа. Іншої столиці для такої країни в мене і в нас немає.

«Місто замацали, захапали, зачовгали подихами, згуками, кроками».

Ну так, хочеться погоджуватися мені, ну так. «Замацали» — саме те слово. Палійка знає, що пише. Але в одному з листів я врешті знаходжу щось таке, за що вона його досі любить: «А найбільше мені в Києві бракує одноколійного трамвайчика, який ходив у нас під вікнами вздовж Ботанічного саду по Толстого. Він був із двома кабінами для водія і в цього маршруту не було кільцевого повороту. Просто їздив туди-сюди. Тобто на кінцевій водій переходив з передньої кабіни у задню, і задня ставала передньою. Це було років двадцять три тому, коли все навколо здавалося дуже великим і таємничим».

Я віднімаю двадцять три і це дає 1986. Я додаю тринадцять і це дає 1999. Я додаю, віднімаю, це якісь такі пазли з датами — і все, що в мене виходить, обов’язково складається в якийсь неймовірно важкий і важливий рік.

література культура книги андрухович