Критика «Чорного Ворона» Шкляра. Роман шкодить українській справі

Одна читачка пояснила, що їй сподобалось у "Чорному Вороні" Василя Шкляра:

«Книжка, де українці показані вояками - які мають природнє право ... боротися за рідну землю і за волю. Те, що можна кожному народу, але українцям допіру, як правило, тільки рука об руку з росіянами або ще якимись братніми народами. Книга, де головний герой - українець - і ух, ти! ... - не гине в кінці, а виходить до певної міри переможцем. Українець-переможець - справа теж незвична.»

Справді, роками нам пояснювали, що Росія - "наше всьо ". Образ українця у радянських фільмах - доброзичливий простачок зі смішним акцентом, завжди на других ролях. Україномовного не показували, припустимо, головним інженером заводу чи офіцером високого рангу. На війні він був, як правило, рядовим.

Виходить, будь-який твір, де "українці показані вояками", та ще й б'ються за незалежність проти Росії, приречений на успіх - принаймні у патріотичних колах. Головне, що ми - "не гірші від росіян" і можемо навіть дати московитам здачі. Усе, що починається зі слів "Слава Нації!", проходить на "ура". Ще б пак: людям, нарешті, кажуть, що вони герої, вояки, переможці та й взагалі чогось варті.

"Чорний Ворон" - не просто історичний роман, а маніфест на тему: хто такі українці і як їм жити. Так його і сприймає більшість читачів - і шанувальники, і ненависники. Тож подивимось, як показані герої-повстанці і навколишній світ.

Зазначимо, що частина тексту - від імені отамана Чорновуса (Чорного Ворона), а решта - "авторський голос за кадром". Автор - наш сучасник - описує події ззовні і розставляє акценти.

Шляхами Тарантіно

За Шкляром, повстанці не стільки воюють, скільки вбивають полонених. Нападуть зненацька, обеззброять майже без бою, а далі – ріжуть. Різанина у ті часи справді була страшна, але Шкляр це подає, як якусь розвагу. Вбити купу неозброєних людей - річ легка і приємна. І ніяких тобі сумнівів. Нагадує фільми Тарантіно чи "Контроль" Віктора Суворова ( «А Настя Жар-птица до начала расстрела собрала букет.» ). Різанина полонених - річ суто позитивна, без нюансів. Де тут героїзм?

Коли ж ворог не кидає зброю, а вступає у бій, це, як правило, закінчується для повстанців плачевно. Образ переможця?

"У колотнечі з вошивою кацапнею"

Навіть у двадцяті, в Україні жило чимала росіян, багато з них - протягом кількох поколінь. Але в Шкляра абсолютно усі "москалі" — окупанти. "Голос за кадром" описує росіян красномовно: "кацап'юги ... дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров'ю мармизами", "кацапидла", "вошива кацапня". Може у тодішньому селі так і говорили, але автор це пише сьогодні і від свого імені. Знов ніяких нюансів.

Знав я одного дядька-східняка, який кричав, що "москалі - нелюди, бо не мають біологічних ознак людини". Деякі рядки роману - наче цитати з того "біолога".

В Україні кілька мільйонів мешканців - російського походження (і не обов'язково українофоби). Називати їх всіх "кацапидлами" - все одно, що писати на паркані "Вася - дебіл". І сміливо і патріотично.

Інші марсіани

Усі, хто не українець - якісь дивнуваті: або жорстокі, або підступні, або смішні. Щоправда, є кілька добрих "жидів" (лікують повстанців і шиють їм кожухи, за що їх деколи вішають "москалі") - стареньких і горбатих. А хто з євреїв помолодше та погарніше - обов'язково негідник.

А ще є китаєць Ходя - дикий, смішний, жере усе підряд: "замість того, щоб закурити, розірвав цигарку, висипав тютюн на долоню й, запхавши до рота, почав жувати." Коли повстанці рубили голови полоненим китайцям, Ходю пожаліли: "Може, обтешемо і вимуштруємо, як собаку". За таку доброту Ходя вірно служить отаманові.

Не-українець фізично не здатен бути водночас добрим, не старим і не карикатурним (таке вміють лише дві жінки: одна на сході, інша - за Збручем). Взагалі ж "не-етнічні" - переважно вороги.

"Добродушний хитрий хохол"

Спершу здається, що у натовпі "кацапні" автор не помічає ані Хвильового, ані Скрипника, ані інших червоних українців.

Виявляється, помічає. Але це - не українці, а "хохли": справжній українець сидить у лісі або допомагає партизанам. Впіймавши червоного "хохла", повстанці вбивають його, як "москаля".

Надійний українець - з села. А вже киянин (з Шулявки) - людина непевна: періодично переходить на російську, а як розчарується у Петлюрі - то взагалі йде до більшовиків; але у душі співчуває лісовикам.

Моє ж рідне місто здатне породити лише огидного чекіста Птіцина "с Адєси", який "между прочім, хахол" ("єщьо в дєда моєго била фамілія Птах"). Зрозуміло, що одесит годен лише брехати та заманювати у пастки.

"В лісі ви вже нічого не виходите. Вертайтеся додому"

Як тільки відмінили продразвьорстку, повстанці "почали втрачати найбільшу опору — селянина". "Ще зовсім недавно село ... несло хліб, сало, курей, давало кращих своїх синів, а тепер - відвернулося". Більшовики - тут як тут: "Лісовиків уже ганяли, як солоних зайців. Гинули один за одним. ... Дехто не витримував, виходив із лісу".

Повстанців їсть безнадія. Їх мало, усі їх залишили... але б'ються до кінця, "за ідею".

Що ж у залишку?

Якщо для патріотично налаштованої громадськості війна Ворона «до останнього», це твердість духу на кшталт подвигу 300 спартанців, то точка зору людей котрі виросли в російськомовних містах може бути кардинально іншою. Спробую її змалювати.

Справжні українці - це ті, що партизанять у лісі. Російськомовні для них вороги, "хохли" не кращі від "кацапів". Усе, що поза селом - чуже, усі неукраїнці - інопланетяни. Українські ж селяни справжніх українців не розуміють ("пора б і вам братися до якогось діла"). Вся надія - на військо УНР з-за кордону, або ж на всенародне повстання. Але військо чомусь не приходить, а повстання чомусь не починається.

Залишається сидіти у лісі і ненавидіти усіх, хто не з нами.

Виходить, що українці - секта, меншина і від усіх відстрілюються.

Тепер головне: у якому контексті це писалося?

Чимала ідейних українців на Сході почуваються приблизно як ті лісовики. Україномовні у містах - як якесь підпілля. Усюди домінує російська. Навколо святкують радянські свята, шанують радянських та російських героїв. Нічим українським не цікавляться. На українську систематично відповідають по-російськи.

Багато хто почувається емігрантом у власній країні. На їхні почуття усім плювати ("А какие проблемы? Им же никто не запрещает говорить по-украински").

Україномовні селяни, замість боротися за національні ідеали, швидко асимілюються у місті: "масна кістка" (як сказав би Ворон) для них важливіша від мови чи національних ідей.

Патріоти-східняки - як і шклярівські повстанці - у меншості, а меншиною бути не легко. Справжні емігранти хочаб знають, що вони на чужині. Але наші, "внутрішні", - у власній країні, а іншої в них немає. По ідеї, всі мали б бути як вони - чи, як мінімум, відповідати українською. Але це не так. І що робити? Русифікуватися чи бути "останнім героєм" (до тебе російською - а ти йдеш проти течії)?

Ситуація досить стресова. Не дивно, що декому інколи хочеться стиснути кулаки і лупасити усе навколо - від офіціанта, що не переходить на українську, до радіоприймача, з якого лунає шансон. Саме цим і займаються герої "Чорного Ворона". А Шкляр, "за кадром", коментує: молодці, добре б'ють "кацап'юг"!

Це якби людину у трамваї всю дорогу штовхали - і навіть цього не помічали. А вона - давай поливати матом усіх підряд!

Чому "Ворон" - бестселер.

Головний промоутер «Ворона» це Віктор Янукович, як правильно підмітив дослідник української літератури з Кембріджу Уїаллем Блакер «коли минуле опинилося під загрозою з боку влади, а тому пам’ять знову стає щитом,чи навіть зброєю».

Коли керівники держави вихваляють СРСР, з провідних каналів раптово зникає українська мова, а кількість фільмів, котрі вихваляють російську армію різко збільшується, коли в «патріотичних політиках» існує повне розчарування, тоді художній твір, котрий заперечує офіційну ідеологію «дружби із старшим братом» стає не просто літературою, а політичним маніфестом. Під час промо-туру Шкляр збирав зали яким би позаздрив будь-який опозиційний політик.

А тепер уявімо на хвилину, аби сталося неможливе і на другий термін був обраний Ющенко. Чи став би «Ворон» аж такою літературно-політичною подією? Навряд чи, скоріше б автора звинувачували у тому, що він прогнувся «під лінію партії».

«Ворон» вийшов у 2009 році, він відразу почав гарно продаватися, але культовим став тільки у 2011, коли тиск влади на українськість став доволі відчутним.

Атмосфера «back to the USSA» котру створив Янукович, унеможливила і критику роману. Будь-хто кому не подобався роман мовчали, щоб не виглядати, як прислужники нового режиму.

Але чи це забороняє критику Шкляра? Однозначно ні.

Нещодавно у Південній Африці один чорний політик заспівав пісню "Убий бура". Але Шкляр обігнав африканця: розвинув схожу ідею у пригодницькому романі.

Який ефект викличе книжка?

«Скажіть як нам загинути за Україну?», - якось запитали Шкляра на зустрічі студенти. Здається він і сам не був готовий до такого ефекту і порадив їм кохати, а не гинути.

Але реакція багатьох російськомовних (проплачених русофілів не рахуємо)- зокрема й патріотів залишилася невідомою. Не важко здогадатися - книжка викличе відразу до українства. Зрозуміло чому: повстанці ніби уособлюють український народ, мову та культуру. Виходить, ніби це український народ ненавидить усіх росіян; ніби це український народ бачить неукраїнців "ходями" чи ворогами; ніби український народ - виключно сільський і агресивний, а усі російськомовні для нього — зрадники. Важко не заразитися алергією на все українське.

Пишу це, як професійний зрадник: виріс у російськомовному місті, жоден знайомий не говорив у побуті українською, родичів у селі не було. Таких "несвідомих манкуртів", як я, в Україні мільйони. До четвертого класу не знав, що прізвища бувають "українські", "російські", "єврейські" тощо. Однокласники поділялися за характерами, а не за "кров'ю". Походження не впливало й на знання української: "не етнічний" міг володіти нею краще від "титулярного". "Не титулярних" у місті було чимала. Багато хто походив від кількох народів - і дуже цим пишався.

Для мене, єдина прийнятна форма націоналізму - щоб усі вивчили українську і відчули Україну своєю країною (з першим зараз проблема, а друге вже відбувається спонтанно). Україна "Чорного Ворона", де моноетнічні селяни усіх ненавидять, не є моєю. А Шкляр наголошує, що тільки вона й має право на існування (і зараз ото візьме шаблюку і виборе правдоньку).

Як зауважила та сама читачка, книжка "національно-повна - героям діла немає ні до кого, крім як до своїх."

Краще й не скажеш: значна частина населення для них "не своя" і до неї "діла немає". Замість інтегрувати, Шкляр усіх заздалегідь відштовхує: росіян, інших "не-етнічних", російськомовних українців, несвідомих "хохлів"... Залишається патріотична меншина, що палить крамниці та сільради.

Кінець роману

Кінець та початок книжки – повна протилежність. Чи то поразки пішли героям на користь, чи то автор змінився... Повстанці стають людянішими. Якщо вбивають українських міліціонерів, то жалкують. Іноді взагалі вбивають лише чекістів, а решту не чіпають. Перед тим, як повісити чиновників-росіян, спершу поговорять. А міліціонерів та комсомольців інколи навіть відпускають на волю.

"Москалі" вже не такі огидні. З'являється й гостинна, але не карикатурна єврейка. А от українці стають складніші. Спочатку усі вороги говорили російською, а під кінець з'являються перевербовані УНР-івці з бездоганною українською і патріотичною риторикою: видають себе за своїх і здають червоним. Виходить, не все у світі чорно-біле.

Якби видали лише кінець книжки - то критикувати її було б значно важче, й ідеологічних причин для відмови у екранізації в Гофмана не зайшлося б.

Інший погляд на «Чорного Ворона» читайте тут у рецензії Олега Коцарєва

Інтерв’ю ТЕКСТІВ з Шкляром читайте тут

література шкляр книги дискусія мова