«Тут Вам не Гарвард». В Україні вища освіта, як цілісна система, існувати перестала
За останні роки мені «пощастило» ознайомитися з українськими вишами різних рівнів. І не тільки. Цей репортаж, по суті, зроблений «зсередини» впродовж тривалого часу. Ми всі розуміємо «гнилість» нашої освітньої системи, проте усвідомити всю катастрофічність ситуації можна лише ознайомившись з нею безпосередньо. Отже, ключові моменти по черзі.
Автор: Олесь Кульчинський, перекладач
Момент перший. Система богадільні.
Дослідивши один із київських вишів, чиї абітурієнти, згідно з рейтингом ТЕКСТІВ, мають бал ЗНО нижчий від середнього, я ще довго відходив від шоку. Шокувало вже те, що сам заклад ділить своє приміщення зі школою. Умовно кажучи, ситуація має такий вигляд: «Оце закінчив нашу школу – от тобі під боком й інститут!» Неподалік розташований і дитячий садочок. Так, узагалі, щоб здобути повну освіту, можна й за межі свого Солом’янського району не вилазити.
Зрештою, достоту те саме і в багатьох наших містечках. Скажімо, в Дубні Рівненської області: отут у садочок пішов, тут школу закінчив, а там за рогом – і університет «Україна», який згідно із тим таки рейтингом має найбільше філій по усій країні. Усякі батьки порадять своєму «чадові»: «Куди ж тобі, дитино, їхати? Дивися, як усьо тепленько, як хорошо».
Та, повертаючись, до згаданого київського вишу, то він і зберігає шкільні правила. На уроках у викладачів я мимоволі став і свідком «димових шашок» в аудиторіях, і дикого галасу «студентів», коли викладачам доводилося їх лупцювати, й геть шкільних лекцій-уроків.
Власне, більшість колишніх школярів приходили в цей виш, що навчав менеджменту в сфері державного управління, з однієї причини: бо куди ще? Про жодні фахові інтереси цих дітей, за винятком одиниць, і не йшлося. Освіту вони розглядали виключно в системі пострадянських цінностей: «аби бумажка, аби образованіє, а там буде видно, батьки кудись прилаштують і далі». Доходило до ідіотизму. «Студенти» третьому на курсі юриспруденції могли не знати, хто зараз у державі Президент, чи, скажімо, яка функція прокурора. І це реальність!
Відповідно, й контроль за таким контингентом викладачі здійснювали достоту як учителі. Згідно з усякими безглуздими кураторськими планами, ці отари, наче дітей у школі, потрібно було водити в музеї чи на якісь культурні «заходи», вручати найкращим з усякої нагоди «грамоти», куплені в крамницях канцелярських товарів, та ще й проводити виховні бесіди. Окрім того, майже в усіх наших вишах зберігається ще одне унікальне реліктове правило – інспектувати студентські гуртожитки. Туди, власне, іноді, і явитися страшнувато, якщо викладачка, скажімо, жінка, а не те, що інспектувати їх.
На такому тлі позиція навіть справді якісних викладачів стає доволі жорсткою, і вони не «скупляться» на висловлювання.
–Боже, вони ж тупі, Олексію Петровичу! – волала в мене на очах одна з викладачок ВИШу значно вищого рівня, Медичного Інституту ім. Богомольця. Цьому культурологу перескладали «двійки» кілька другокурсників. – Я їм не можу пояснити, що Кафка – це не період Відродження! – у жінки вже виступали на очах сльози.
Тим часом Олексій Петрович коротко відрубував якомусь «мажору» на прохання поставити на перездачі «трійку»:
— Пішов вон!
Як потім зізнався мені цей викладач, особливо він незлюбив у Інституті «білорусів».
– Ну, тупі! Тупі! Не знають навіть приблизно, коли був князь Володимир, і що він хрестив Русь!
Момент другий. Багатьох викладачів та студентів це влаштовує.
Якщо вести мову про виші саме низького рівня за рейтингом, то це, справді, так. Усе просто. Скажімо, в одному із західноукраїнських містечок кількість контрактників так званого «комунального» (йопс!) інституту становить дві третини. Це, приблизно, 350 вступників щороку. Їхня плата за навчання – від 5 до 6 тисяч гривень за кожен навчальний рік. Таким чином, лише від одного курсу виш отримує близько 200 000 грн.. Вступні та екзаменаційні хабарі сюди не приплюсовуємо.
Звісно, левова частка цих коштів розходиться невідомо куди, проте щось та й перепадає викладачам. Між тим, різноманітні надбавки за «вислуги-стажі» та наукові звання дають можливість і геть комфортно почуватися в провінції на тлі решти її мешканців.
Утім, така ситуація не всюди. У згаданих київських вишах ситуація в плані зарплатні може бути просто злиденна: від 1400 гривень молодому викладачеві до 2000 з лишком тому, хто простирчав там кілька років. Проте нерідко люди тримаються за такі місця, ніби потопельники за солому. Там їм батьки трохи допоможуть, тут – курсову комусь за плату напишеш, а там – «заочники» якось віддячать.
Створюється свій мікроклімат маленького «прибуткового підприємства». І хоча воно все одно дає мізерний дохід, однак зайнятість на ринку праці та ще невпевненість у власних силах змушують багатьох горе-викладачів терпіти всі «злигодні» долі й нікуди не «рипатися» з таких «ЗАО». Утратити свої «інститути» означало б для них ще гірше — взагалі залишитися без роботи. Словом, замкнене коло тієї ж богадільні, яка виступає притулком і для самих її «няньок-викладачів»., і для їхніх «інвалідів-студентів».
Звісно, за такої ситуації й самі викладачі втрачають всякий авторитет. Адже вони достоту нагадують шкільних учителів: той-таки принцип подачі матеріалу, що й у школі – і давай його на якомусь примітивному рівні, бо інакше до студентів, узагалі, нічого не дійде. Від такої роботи можна просто деградувати й інтелектуально, й морально.
Тут мені згадується один із молодих «освітян», який щороку видавав по кілька книжок у сумнівній типографії з сумнівними назвами, штибу: «Мово моя калиново!», «Рідний наш звичай», або «Українська мудрість». І це не анекдоти. Ще молода людина, цей «освітянин» сумлінно наслідує совкові традиції, складаючи собі резюме.
Коли згаданий персонаж згодом наймався до більш «престижного» вишу, уся ця його графоманія, справді, впливала на роботодавців.
. Зрештою, про що мова, якщо такого штибу сумнівні видання готуються до друку і в тому ж КНУ ім. Т. Шевченка. Цитую лише одну з їхніх назв: «Українські тости». Або ще: «Український етикет». Такі «брошурки» наче відображають якесь негласне звичаєве право й наш корупційний традиціоналізм.
Момент третій. Та, і який тут авторитет? Фіктивність.
Наразі я не хотів би зачіпати конкретні теми багатьох дисертаційних досліджень наших науковців, або ж їхній зміст. Сам навчаюся в аспірантурі й хотів би там довчитися. Однак, достатньо заглянути в інтернет, чи каталоги бібліотеки Вернадського. Зрештою, можна просто проглянути чимало наукових часописів — і вся картина буде як на долоні. Коли в наших аспірантурах нерідко досліджують якісь абсолютно загальні тематики, а джерела дисертацій, скажімо, з історії іноземних країн можуть складати лише праці українською та російською мовою, то про який авторитет вести мову?
Якось, маючи за плечима вже щонайменше кілька тисяч сторінок художніх перекладів із турецької мови нобелівського лауреата Орхана Памука, я прийшов влаштовуватися на роботу на кафедру тюркології в один із наших «престижних» вишів. Утім, перше, що мені порадили: «Заради Бога, не кажіть ніде, що Ви – митець! Не зрозуміють! Та й куди влаштовуватися! Ви шість років ніде не були офіційно оформлені. От якби Вам ступінь, ну, хоча би аспіранта. Причому, перебування в аспірантурі цю ситуацію, насправді, нітрохи не виправило, а радше ускладнило.
Тобто, цей наш «папірець» і далі відіграє ту особливу роль, що й за радянських часів. Його вага не вимірюється знаннями, а лише «державними печатками», «планами», тощо.
Цей момент фіктивності присутній навіть у різних конференціях, наукових семінарах чи на круглих столах – отак просто провести їх, бо треба по плану, достоту як мєнтам – когось посадити, розкривши певну кількість злочинів. Причому нерідко – бережи Боже, на таких заходах влаштовувати якісь особливо бурхливі дискусії, та ще й з нашими іменитими «вченими». Усе маємо бути мило, чинно, в межах, у рамках.
—Пардоньте, тут Вам не Гарвард, щоб дискутувати, – якось іронічно зауважила одна з моїх знайомих науковців. Тим часом інша розповіла, який переполох був у багатьох представників старшого покоління під час її захисту кандидатської. Батьки гадали, що вона просто «не захиститься», коли влаштувала з нагоди такої оказії справжні дискусійні баталії. Але ж таким і має бути справжній захист.
Момент четвертий. Це ж усе вдячність.
Отже, українська освіта – це, по суті, замкнене коло богадільні. Утім, окрім фіктивності весь цей механізм, власне, тримається на ще одному суттєвому елементі, про який стільки мови в суспільстві. Це, звісно, хабарництво. І тут часто створюються прецеденти, за які, розібравшись, у ситуації важко й осуджувати.
Якщо зарплатня якогось викладача становить дві тисячі гривень, він смалить у вас на очах дешеві «Прилуки», дотримується якогось дикого міксу «сталінсько-капіталістичних» поглядів, має двоє дітей, ходить у потертому піджакові та сорочці з брудним коміром, й ось студентки-заочниці, чиновниці років сорока з глухої провінції, тицяють йому по три ста доларів за написання дипломної. А ще якийсь курс заочників – гривень 600-800 за всіх, щоб добре скласти, то… Тут, мимохіть, не знаєш, що думати. Осудити? А його діти? Хай іде сторожем-прибиральником-вантажником? «Святе місце не буває порожнім». Прийде хтось інший, не виключено що ще з гіршими знаннями й меншою долею совісті.
Отут такого плану хабарництво, при максимальних зарплатах у наших вишах по 70 гривень за каторжну академічну годину праці, й починає багатьма сприйматися як якийсь елемент українського традиціоналізму. Така собі вдячність за важку долю «викладача» й не менш важку студента в загальному замкненому колі не лише нашої системи освіти, а — в цілому держави й наших обтяжених клопотами та докорами совісті облич.
По-справжньому протистояти їй наважується небагато осіб.
Зрештою, потрібно віддати належне й тим багатьом викладачам, які сумлінно виконують свої обов’язки й діляться з молодшими поколіннями ґрунтовними знаннями. Це все також є. Як і те, що в багатьох вишах ще можна зустріти обдарованих студентів, або ж сильні групи чи курси, набрані з тих випускників шкіл, котрих відбирали за критеріями ЗНО.
Однак суть проблем — це зачароване коло, де переважає цікавість до виживання або наживи та аж ніяк — не фахові чи наукові інтереси. Причому ще одне не зайве спостереження — розірвати це коло можна, лише знаючи його особисто, переживши на власній шкірі від периферії до центру. Його легко критикувати збоку, утім зовсім інакшими очима починаєш дивитися на це коло, якщо потрапляєш у нього сам.
Здається, саме таким реформатором був колишній міністр освіти І. Вакарчук.
Принаймні, якщо людина такого ґатунку, глибоко ознайомлена з усіма тонкощами української освіти та проектами її порятунку, знову не з’явиться на наших обріях найближчими роками, то подальший крах цієї системи навіть страшно уявити.
Про те, як функціонує вища освіта на Заході читайте тут. Приклад Канади
