Як окремішність та егоїзм перетворити на взаємодопомогу. Досвід фермерів Шрі-Ланки

Ситуація в ЖКГ України є яскравим підтвердженням цієї тези – українці виявилися нездатними вирішувати навіть такі елементарні питання, як ремонт їхнього власного ліфту в багатоповерхівці.

Між тим, багато спільнот – співвласників схожих спільних ресурсів – виявилися цілком спроможними вирішити аналогічні проблеми, перебуваючи в навіть значно гірших "стартових умовах".

Як їм це вдалося?

Нобелівський лауреат Елінор Остром наводить у своїй геніальній науковій праці "Керування спільним" прекрасний приклад. Мова йде про іригаційну систему в Шрі-Ланці.

Загнані в глухий кут фермери, під загрозою самознищення та голодної смерті, з використанням методичної допомоги вчених-інституціоналістів – таки знайшли вихід. І налагодили взаємовигідний діалог як усередині своєї спільноти, так і із представниками влади, змінивши ставлення останніх до себе.

Труднощі розвитку

З 1950 років у Шрі-Ланці єдиним найбільш важливим фактором, що вплинув на обсяги вирощеного рису, був екстенсивний розвиток – використання додаткових земель. Але більша частина землі, з якої планувалося отримувати по два врожаї на рік, давала лише один урожай.

Проблема полягала в специфіці використання води.

Рис дуже чутливий до нестачі води, і відносно нечутливий до надлишку води. Надмірне використання води на полях дозволяло фермерам економити на обробці землі – це запобігало вегетації бур’янів. Але ніхто не зважав на те, що вода є дефіцитним і дорогим ресурсом.

Тому фермери застосовувати набагато більше води, ніж це було економічно виправдано. У результаті – загальна врожайність була меншою, ніж прогнози інженерів-іригаторів. Фахівці визначили, що для отримання двох урожаїв рису-сирцю на рік можна використовувати вдвічі менше води.

Проте це потребувало високого рівня самоорганізації та суворої самодисципліни самих фермерів при розподілі води.

Зусилля уряду для досягнення цього ні до чого не призвели.

Фермери брали – законно або незаконно – стільки води, скільки здатні були втримати їхні поля, та саботували спроби обмежити використання водних ресурсів. Кожен із них діяв у форматі короткострокових, "індивідуалістичних" стратегій, і, навпаки, перешкоджав зусиллям, спрямованим на розбудову структур для координації колективних дій.

Така егоїстична тактика призводила до того, що іригатори, розташовані вгору за течією, завдавали серйозної шкоди іригаторам, розташованим униз за течією.

Не було ефективних можливостей фізично обмежувати кількість води, яку отримувала будь-яка група фермерів. Фермери легко блокували канали й примусово спрямовували воду на свої поля, при цьому не отримували протидії з боку своїх сусідів, які від цього страждали.

Для окремих фермерів єдиною розумною стратегією в рамках такої системи, де інші безкарно крадуть воду задля боротьби з бур’янами – стала практика заливати свої власні поля якнайсильніше, використовуючи для цього будь-які можливі засоби. Для великих землевласників одним зі способів забезпечення "захисту" такої незаконної практики були активні політичні контакти з національними лідерами. Політики, у свою чергу, заважали адекватному розподілу води, забезпечуючи "мародерство" для отримання політичної підтримки.

Така система перешкоджала ефективному управлінню водними ресурсами. Структури контролю було легко корумпувати. Проблеми поглиблювалися поганою політикою центральної влади, яка не бажала забезпечувати неупереджене дотримання правил.

Як результат, співпраця між фермерами було мінімальною.

Соціальні відносини між поселенцями, які приїхали з різних районів країни, часто були напруженими.

Відносини між фермерами та чиновниками Департаменту іригації відрізнялися недовірою й взаємними звинуваченнями. Фермери не мали ніякої впевненості в компетентності або надійності персоналу Департаменту іригації.

Багато чиновників на місцях "славилися" корумпованістю й бандитизмом.

Головною перешкодою на шляху ефективного управління водними ресурсами, з точки зору фермерів, були місцеві посадовці, які відчували свою політичну та бюрократичну силу.

З іншого боку, інженери-іригатори вважали, що фермери нездатні використовувати воду відповідально й ретельно. Вони стверджували, що необхідно організувати, навчити та дисциплінувати фермерів для того, аби вони робили те, що від них вимагав Департамент іригації.

Отже, фермери розглядалися владою як частина проблеми. А насправді – вони були її рішенням.

Вихід з інституціональної кризи

Для вирішення проблеми – зменшення обсягів споживання води та збільшення врожайності ферм – Аграрним інститутом досліджень і навчання, АІДН, разом із Корнельським університетом, США, був розроблений відповідний проект.

По-перше, було запроваджено так званих "інституційних організаторів" (ІО) або посередників між фермерами та між фермерами й чиновниками. Цих людей, зазвичай безробітних випускників – було ретельно навчено роботі з людьми з метою навчання їх прийняттю колективних рішень.

Ці ІО провели зустрічі з кожним із фермерів – для обговорення тих проблем, з якими вони стикалися. За підсумками спілкування був підготовлений детальний інформаційний звіт щодо відповідної території.

Після знайомства з фермерами та з їхніми проблемами, ІО проводили неофіційні зустрічі вже з невеликими групами фермерів, які спільно використовували воду з польових каналів, для планування стратегій самодопомоги, без створення додаткових структур.

Крім того, ІО виявляли труднощі, які не могли бути вирішені спільними зусиллями фермерів – проблеми, які повинні були бути сформульовані для посадових осіб з Іригаційного департаменту та інших чиновників.

Як тільки фермери звикали працювати разом і отримували конкретні результати від колективних дій, IO допомагали їм сформувати місцеві організації й обрати фермерів-представників на основі консенсусу. Ці представники представляли інтереси інших фермерів на великих нарадах та інформували інших про те, що відбувалося на суміжних територіях.

Команда AIДН та Корнельського університету намагалася сформувати низові організації на місцях, щоб забезпечити майданчик для дискусій між фермерами та інженерами щодо локальних планів реабілітації каналів. Це дозволило під час проектування польових каналів отримати від фермерів гарні ідеї. Зрештою, іригаційні чиновники почали змінювати своє ставлення до фермерів на більш позитивне.

Організаційна розбудова об’єднання фермерів відбувалась від найменших форм до найбільших. З кожним новим рівнем відбувалося структурне ускладнення та створення більш серйозних керівних органів.

На першому рівні діяли "організації польових каналів", ОПК – від 12 до 15 фермерів, які стали основними інституційними цеглинами майбутніх позитивних перетворень. Це структури оперативного вирішення проблем, без зайвої бюрократії – найчастіше без регулярних засідань, порядку денного чи письмових протоколів.

Другий рівень – Організації розподільчих каналів, ОРК. Вона об’єднувала декілька десятків ОПК, або 100-300 фермерів. Кожна ОРК розробила свої власні організаційні механізми, які зазвичай передбачали участь у Генеральній Асамблеї, що охоплювала всіх фермерів шляхом представництва ОПК. Посадові особи обиралися на основі консенсусу.

Третій рівень організації складався з декількох ОРК і мав назву "Територіальна Рада". Всі фермери-представники в межах території, яка обслуговувалася певним розподільчим каналом, мали право бути присутніми на загальних зборах ради території.

Четвертий рівень організації – Проектний Комітет. Він забезпечував форум, на якому фермери могли безпосередньо брати участь у політичних дискусіях.

Завдяки такій покроковій інституціалізації, фермери побачили реальні зміни у відношенні й поведінці іригаційних чиновників по відношенню до них. Поведінка фермерів помітно змінилася з розвитком нових інституцій для колективних дій.

На тих територіях, де були створені ОПК та ОРК, стала практикуватися система водної ротації. До цього часу постачання води було вкрай ненадійними, і фермери відзначали навіть випадки вбивств на ґрунті водних суперечок. Через кілька місяців після створення ОПК сингальські та тамільські фермери почали роботи з очищення своїх каналів. Фермери регулярно брали участь у групових проектах, організованих їхньою ОПК, і навіть іноді очищали розподільчі канали, які не чистилися чиновниками через відсутність фінансування.

Рівень конфліктності між фермерами також знизився. Створення ОПК дозволило фермерам мати свій майданчик для обговорення проблем та врегулювання суперечок.

Змінилося як ставлення фермерів до посадових осіб Департаменту іригації, так і ставлення чиновників до фермерів.

Крім досягнення скоординованості зусиль, після завершення проекту АІДН і Корнельського університету залишилися інституції, які дозволили й надалі розвивати нові колективні навички й здібності фермерів та чиновників у вирішенні проблем.

Взаємна довіра й взаємодія стали результатом того, що фермери спершу організовувалися на низовому рівні, і лише потім – у більші групи.

На рівні розподільчих каналів формальні організації створювалися фермерами так, як їм було зручно, а не по єдиній, зовнішньо авторизованій моделі. Урешті-решт, фермери організувалися на чотирьох взаємодоповнюючих рівнях і отримали визнання й підтримку.

Найголовнішим стало те, що фермери переконалися: вирішення їхніх проблем – перш за все в їхніх власних руках.

Українці!

Аби зрозуміти, наскільки неможливе вдалося здійснити ланкійським фермерам та чиновникам, майте на увазі: в "голові" каналу, як правило, знаходяться поля сингальців, а в "хвості" – як правило, поля тамілів. На одному розподільчому каналі, наприклад, який обслуговує й сингальські, і тамільські території, обслуговування каналу було мінімальним протягом багатьох років. Через кілька місяців після створення ОПК сингальські та тамільські фермери почали роботи з очищення каналів.

Один із вчених, Апхофф, описав зміни, що відбулися, так:

"... я помітив п’ятнадцять тамільських і дванадцять сингальських фермерів, які закінчували очищення каналу. Товщина кореня дерева, яке проросло крізь канал, була німим свідченням того, що вода не досягала хвоста каналу близько двадцяти років. Фермери працювали разом, щоб встигнути розчистити канал якраз до прибуття першої черги води в сезоні".

Але найвищий ступінь взаємоповаги було продемонстровано, коли банди сингальських молодиків палили магазини тамілів на ринку: сингальські ж фермери встали на захист будинків тамілів-чиновників Департаменту іригації...

* * *

... Найголовніша проблема України, наявність якої вперто не визнається –відсутність законодавства, яке запроваджувало б адекватні алгоритми прийняття колективних рішень щодо спільного майна.

А реальна трагедія полягає в тому, що абсолютна більшість тих чиновників та політиків, від яких залежить ухвалення відповідного законодавства – є настільки ж безграмотними невігласами, як і пересічні мешканці багатоповерхівок. І вчитись не бажають абсолютно. Вони переконані, що наявність депутатського мандата та владно-розпорядчих повноважень автоматично робить їх спеціалістами буквально в кожній галузі.

Одночасно, є доволі велика група чиновників та політиків, які прекрасно все розуміють, але чинять шалений саботаж будь-яким спробам вирішення зазначеної проблеми.

В основному це – "комунальні мафіозі", добробут яких залежить саме від безладу в "комуналці" та нездатності "манюпасів" навіть до мінімальної самоорганізації з метою прийняття колективних рішень щодо такого спільного майна, як багатоквартирні будинки та інші об’єкти колективної власності – муніципальної та державної.

Розірвати це замкнене коло могли б такі самі інституційні організатори, які були задіяні вченими в Шрі-Ланці. Підготовка ІО для навчання співвласників багатоквартирних будинків базовим алгоритмам прийняття колективних рішень – коштує копійки в порівнянні зі збитками, які несе вся країна через феєричний безлад у ЖКГ. Не кажучи вже про той дерибанний жах, який коїться з комунальним та державним майном.

На жаль, наші чиновники, на відміну від своїх колег зі Шрі-Ланки, ніяк не можуть зрозуміти, що вони ніколи, ніколи, ніколи – !!!– не зможуть "розрулити" ані ЖКГ, ані територіальні громади, ані державу в цілому – замість самих людей.

Їхня стратегія полягає в тому, аби "залити свої поля халявною водою" – байдуже, що це гробить усю ресурсну систему "Держава Україна", а їх самих час від часу приводить на нари, або навіть на кладовище.

Я вже розробила методику навчання тих, хто зміг би навчати безпосередньо інституційних організаторів. Якщо раптом хтось захоче вчитись, або якимось іншим способом сприяти реалізації подібного проекту – звертайтеся!

Якщо багато що вийшло навіть у ланкійських фермерів – то в нас має вийти тим більше!

комуналка самоорганізація