Навіщо я туди поїхав? Сповідь емігранта (ЧАСТИНА 2)

Першу частину сповіді читайте тут

Восени зблизька побачив російську кризу 1998-го: за кілька днів долар підскочив з 6 до 20 рублів, тисячі людей втратили роботу, збереження... Було враження, що все це влаштовано кимось "на горі". Жити у такій країні було небезпечно: ніколи не знаєш, коли влада тебе кине. Коли ж до влади прийшов Путін, усі мрії про Петербург зникли остаточно.

Переїхати до Києва, Харкова чи Львова? Але там - майже як в Одесі. Тільки вдома - півміста знайомих, а там нікого не знаєш: нема з ким поговорити.

Білорусь? Там царював Лукашенко.

Подивився на мапу світу. Країни поділялися на бідні (куди не варто емігрувати) і багаті (де дуже важко легалізуватися - живеш на пташиних правах і тимчасових візах). Єдине виключення - Канада. Тут зрозумілі імміграційні правила, надійний статус, а за три роки можна подаватися на громадянство.

Але Канада лякала: вона здавалася безкінечно нудною країною. Знайомий знайомих, одесит з Онтаріо, розповів про Квебек. Опис вийшов лаконічний: "Культура там близька до європейської. Але вони там всі націоналісти - тому треба знати французьку".

Тож, вибору, власне, й не було: Квебек і французька.

Хтось познайомив мене з Григорієм. Григорій жив у сусідньому будинку і теж збирався до Квебеку, тільки вже розпочав процес. Було йому за 30, одружений, діти. Мені тоді було 22...

Гріша став моїм гідом. У складному імміграційному процесі він "випереджав" мене на кілька місяців. Тож завжди міг підказати, де, коли і який папір треба дістати, яку анкету заповнити, куди і про що написати... За півтора роки я проводжав його сім'ю у одеському аеропорті, а ще за півроку він зустрів мене у Монреалі...

Пізніше, коли я й сам став "спецом" у імміграційних питаннях, почав ділитися знаннями з університетськими товаришами. Але бажаючих було стільки, що довелося встановити "таксу": пляшка пива за консультацію. Швидко відмовився від ідеї - щоб не спитися. Втім, ніхто з них так і не подав жодної анкети - навіть не намагався. Тим краще для Батьківщини.

Є така порада письменникам: "Якщо можеш _не_ писати - не пиши". Так, приблизно, і з еміграцією.

Можеш не емігрувати - не емігруй.

Це складний шлях. Пішов ним - не жалійся потім на життя.

Провінція Квебек має власну імміграційну програми, зі своїми критеріями відбору. Але головна ідея - та сама що й в федерального уряду Канади: кандидат має набрати певну кількість балів. Бали зараховують за вік (чим молодший, тим більше балів), за фах (треба мати потрібну і країні професію), за знання мов (у Квебеку - французької, у Канаді - англійської чи французької).

Це - левина частина балів. Ще кілька балів - за знання країни, за наявність там родичів чи друзів та інші "дрібниці". Якщо кандидат - сімейний, додають бали за дружину чи чоловіка, за дітей до 18 років (або старших, але студентів). Повнолітніх дітей, які ніде не вчаться, взяти з собою не можна. Так само, не можна взяти батьків. Але якщо по імміграції ви станете на ноги і матимете добрий дохід - можна зробити на них "спонсорство"...

Квебекська і канадська програми мають тий самий кінцевий результат: ви отримуєте "федеральну" канадську візу і право жити/працювати у будь-якому куточку Канади.

Процес взяв в мене менш ніж 2 роки. За цей час встиг підучити французьку - достатньо, щоб говорити/читати/писати - хоч і з трудом і зі страшними помилками. "Шліфував" мову вже у Монреалі. Взагалі, коли мова нерідна - вчиш її ціле життя. І щоразу тобі відкривається щось нове. І ніколи не досягаєш повного ідеалу...

Чи важко було їхати? Важко. Залишав за спиною усе, що знав і любив, усіх друзів, майже усіх знайомих... Але залишатися вже не міг. У Одесі було враження, ніби ходиш по колу. Хотілося це коло розірвати.

Я часто думаю, що б зі мною стало, якби в Україні була нормальна ситуація: відносна соціальна захищеність, західноєвропейська зарплатня, можливість подорожувати світом без віз...

Думаю, я теж опинився б "на чужині" - мені не сиділося вдома. Звісно, Канаду не обрав би. Може Францію чи Італію. Чи Норвегію. Мабуть, поїхав би за студентським обміном на кілька років. Потім залишився б "ще трошки". Звик би. Мабуть, частіше і на довше їздив би додому...

А так - "поїзд у один кінець". Перші пару років ще листувався з одеськими друзями. Але чим далі, тим менше залишалося спільних тем. Мінявся я, мінялися вони.

Монреаль...

З літака місто нагадувало дитячий конструктор: рівні квадратики приватних будинків; на задніх дворах де-не-де - сині кола басейнів. І сонце...

Я думав: "То ось ти який, Монреаль". Хоча насправді це був Дорваль - район на заході монреальського острова. Тоді, у 2000, він формально рахувався незалежним містом. Центр Монреалю, звісно, інакший.

Аеропорт Дорваль. Перші кроки у новій країні. Розмова з митниками. Вибачаюся, що говорю з ними англійською (вона тоді була в мене кращою). Це дурість: у аеропорті англійська - майже робоча, особливо в тих, хто працює з мандрівниками. Мене питають, чи привіз я машину чи яхту. Відповів: якби в мене були машина та яхта, я б сюди не приїхав.

Формальності взяли час.. До того ж, авіакомпанія ж загубила багаж половини пасажирів - і мій теж: треба йти до їхнього офісу, розбиратися... (за кілька днів валізки привезли прямо до дверей).

Гріша чекав на мене. Ми сіли до якогось автобусу, потім - до іншого...

На зупинці я почув розмову африканського подружжя і дуже здивувався: легко розумію їхню французьку. А де ж цей жахливий квебекський акцент, яким мене стільки лякали? (Квебекська вимова відрізняється від стандартної французької - іноземцям важко її зрозуміти).

Спитав у Гріши.

- Это иммигранты, - пояснив він.

Я тоді не розумів, яка глибока прірва лежить тут поміж квебекуа та іммігрантами, франкомовними і англомовними, та й взагалі різними етнічними групами.

У Одесі прийнято пишатися своєю "національністю" (а у багатьох з нас їх три, чотири чи більше). Але насправді усі наші "болгари", "поляки", "греки", "українці", "караїми", "євреї", "чехи", "росіяни", "грузини" тощо тощо складають один народ.

Нема й чіткого кордону поміж носіями української та російської (якщо не брати ідейних націоналістів з обох боків).

Тож я думав, що і у Квебеку так: усі - один народ. І у Монреалі, мабуть, говорять англійською, по селах - французькою, але всі себе вважають квебекуа.

Це - абсолютно не так. По перше, квебекуа і англоканадці - два абсолютно різних народи. Тримаються вони окремо. Квебекуа - це тільки той, хто з дитинства говорить французькою і походить від колоністів XVII-XVIII століття. У кожної мовної групи - свій всесвіт: свої газети, телебачення, університети, коледжі, школи. А мішані компанії чи сім'i' - справді мішані, тобто зустріч двох культур.

Іммігранти - хоч тричі франкомовні - це не квебекуа. Ніхто їх так не назве - ані місцеві, ані вони самі (окрім яснооких квебекських націоналістів, для яких "хто за нас - той наш" та особливо ідеалістичних іммігрантів-патріотів - але і ті і ті у меншості).

В кожної іммігрантської групи - своя церква чи мечеть, чи ще щось. Є румунські православні церкви, і українські православні церкви, і сирійські православні церкви, і російські, і грецькі, і сербські, і болгарські. І у всіх них "чужинців" дуже мало, або й зовсім нема.

Російські православні церкви у Монреалі менш націоналістичні ніж інші: серед парафіян, окрім росіян, є й українці, і хрещені євреї та татари, і грузини, і вірмени, і... список вийде довгий, увесь екс-СРСР плюс сусідні країни.

Але вже у російському монастирі у Мансонвілі, де зібралися нащадки білої еміграції, вам розкажуть і про "Русь святую", і "про русского православного мужика", і про інше патріотичне "причандалля", варте наших, українських націоналістичних міфів.

Це я кажу лише про православних. Уявіть собі антагонізм поміж африканцями усіх конфесій, арабами-мусульманами, арабами-католиками, ортодоксальними євреями, світськими євреями, гаїтянами, китайцями, японцями, італійцями, поляками, латиноамериканцями. Насправді, ніхто нікого не ненавидить (окрім зовсім вже хворих на голову), але світ чітко ділиться на "наших" і усіх інших.

При цьому усі чудово співпрацьовують, коли треба. І їздять у тих самих автобусах, і працюють разом, і вчаться... Є й багато міжнаціональних шлюбів, але, на відміну від одеських, вони справді міжнаціональні, міжкультурні.

Монреаль - місто здебільшого франкомовне: схід переважно франкомовний, захід - англомовний, хоча є багато виключень з цього правила.

Всього цього я ще не знав. Крізь вікна автобуса дивився на нову землю. Місто здавалося мені порожнім. Це був район навколо аеропорту: довгі вулиці, по яких треба не ходити, а їздити. Машин було небагато, а пішоходів - ще менше. Було тепло і темно. Усюди - ліхтарі.

Ми доїхали до метро, сіли у поїзд. Вагон як вагон... Десь пересіли на іншу лінію.

- Это - Сноудон, - сказав Гріша. - Тут живут русские.

На станції справді було написано "Snowdon" . Я вдивлявся у перехожих, але ніякої особливої російськості не помітив. Тим часом Гріша - російськомовний одесит, що вважав себе росіянином і ходив до "Русской Истинно-Православной Церкви Заграницей" - розповідав, що від "русских" треба триматися якнайдалі.

Пізніше я дізнався, що це загальна тенденція. Одна відома у Монреалі сім'я - росіяни з Москви - хвалилися: "У нас очень хороший район - тут почти нет русских".

Часто буває, що люди розмовляють поміж собою російською, але коли розуміють, що поряд інший російськомовний, миттєво переходять на англійську чи французьку. Щоправда, бувають і протилежні випадки: навпаки, хочуть познайомитись. А більшості народу просто байдуже.

У Монреалі треба вважати, що ти говориш на людях.

Ніколи не знаєш, хто яку мову розуміє. Наприклад, африканець чи китаєць можуть чудово розуміти українську чи російську (вчилися в нас).Блакитноока блондинка може вільно володіти арабською (бо батьки працювали у Сирії і вона там виросла). Тощо тощо.

Тому розумна людина ніколи не говорить на людях чогось образливого про інші народи. Також не можна говорити нічого особистого: тут досить невеликі етнічні громади, багато хто знає один одного, якщо не напряму, то через знайомих.

Далі буде...

Першу частину сповіді читайте тут

еміграція канада сповідь