Навіщо я туди поїхав? Сповідь емігранта (ЧАСТИНА 3)

Першу частину сповіді читайте тут

Другу частину тут

І коли спочатку нічого не виходить, люди лають Квебек (чи Канаду). Тут і іммігрантів дискримінують, і дипломи не визнають, і взагалі життя неправильне. А от вдома усі були на керівних посадах, п'ятикімнатні квартири, у всіх були круті машини... Принаймні так люди кажуть - і самі у це вірять (адже погане забувається, а добре помножується на 10). Але повертатися вже запізно.

Мені було легше. Я поїхав фактично відразу ж після політеху. Звісно, я теж працював, але серйозної кар'єри не було. Тому я ніколи не винуватив Квебек чи Канаду, що вони мені чогось не додали. Навпаки!

Найгірше, що я твердо знав, що мої негаразди - провина моя, а не країни. Я не любив свій офіційний фах і не почувався у ньому впевнено. Це не провина Квебеку. На мене усі тиснули: "Ти що, дурний?! В тебе ж такий фах! Та за це ж стільки платять! І стільки робочих місць!" Я слухав, і намагався знайти компроміс з нелюбою спеціальністю - а треба було відразу перевчатися на щось інше. Хіба і це провина Квебеку?

Натомість, коли я остаточно вирішив змінити фах - Квебек допоміг. Адже університетські програми мають якийсь стосунок до того, що вимагатимуть на ринку праці (в Україні 1990х цього не було). Та й навчання недороге, і на стипендію можна прожити. Та й першу роботу після навчання я знайшов у державній організації.

Ну й за що мені дорікати цій країні? А от ті, хто був заввідділу і їздив на крутій машині, а тут має починати як "молодший спеціаліст" (якщо повезе!) - тим важко. Справді по-людськи важко.

Та й поїхав я у 24 роки: усе навколо здавалося новим і цікавим. А якщо людина їде у 40? Чим ми старші, тим важче адаптуватися.

У перші монреальські тижні я про це не думав. Переді мною було велике місто. Дуже тихе, дуже зелене, безпечне, затишне (минули місяці, поки я зрозумів, чому квебекуа вважають Монреаль брудним і небезпечним).

Перший ранок у Монреалі. Прокидаюся. Двері на задній двір відкриті. Виглядаю: грядки помідорів. Як у Одесі на фонтані. Ну й як не відчути себе вдома?

(Виявилося, що це плантації пані Анни, українки з Полтавщини, що жила у Німеччині, у Чилі, а з 50х років - у Монреалі).

Навколо - квартали старих двоповерхівок. Поза кожним - діляночка землі. А ще є парки (у Квебеку парк - це будь-який шмат зелені, навіть якщо там майже нема дерев, я є лише газони). По проспектах повзли ліниві автобуси. Заходити треба через передні двері, а виходити - де вже вийде.

У місті - багато етносів, рас, культур і мов. Народи, про які раніш читав у книжках, були тут, поруч. Що може бути цікавіше? Особливо я радів перуанцям - вони асоціювалися з Варгасом Льосою та його "Тіткою Хулією".

Пам'ятаю, як уперше прийшов у організацію з допомоги іммігрантам. Organisme communautaire (громадська організація) - таких у Квебеку десятки.

Це маленькі неприбуткові організації, які займаються корисними справами і отримують за це держфінансування. Наприклад, деякі з них допомагають іммігрантам інтегруватися: вивчити мову, знайти роботу, розшукати житло тощо. На практиці, не треба чекати, що вони щось за вас зроблять - але дещо можуть і підказати. От що в них дуже добре виходить, так це курси французької.

Кожен нефранкомовний іммігрант у Квебеку має право на державні курси французької (за моїх часів вони називалися COFI - Centres d'orientation et de francisation des immigrants, тепер, здається, інакше). На КОФІ навіть платять невеличку стипендію. Але туди - колосальні черги, особливо на початкові рівні.

А у агенціях допомоги іммігрантам черг немає. І якість не гірша, ніж на КОФІ. Натомість, нема й стипендії.

Але головна користь від таких агенцій - добра атмосфера. Вони просто морально підтримують людину. Це дуже важливо, особливо у перші місяці, коли майже нікого не знаєш.

Це, насправді, досить нелегко - опинитися на самоті у незнайомому місті у чужій країні - особливо без роботи, без знайомих і навіть без помітних грошей.

Пам'ятаю свої почуття на Фестивалі джазу у Монреалі. Навколо - куча народу. Молодь ходить компаніями від сцени до сцени. П'ють пиво, сміються. Якби це було б у Одесі - обов'язково зустрів би старих друзів, а через них - ще б з кимось познайомився. А тут - жодного знайомого...

Моя перша агенція називалася: "La Maisonnée". Як вам описати приймальну?

На réception - дві привітні гаїтянки. Одну вже не пам'ятаю по імені, а інша - Жізель. це ім'я легко запам'ятати (цитата з "Формулы любви": "Нет, Жизель была брюнетка, а эта - белая вся").

У черзі чекали троє: молодий алжирець, немолодий француз і неюний перуанець. Алжирець був у костюмі та краватці. Француз здавався "типовим французом". Йому бракувало лише берета та пляшки червоного вина.

Перуанець нагадував героїв Педро Камачо: "високий лоб, орлиний ніс". Взагалі, він виглядав дуже прєдставітєльно. У кожному жесті - самоповага. Пізніше я дізнався, що це поет-біженець.

Перуанець хотів спілкуватися. Він перезнайомився з двома сусідами і намагався завести розмову. Алжирець тримався трохи стримано - може через сором'язливість - тому розмова велася переважно з французом. Той виявився шеф-поваром у пошуках роботи. Поет заговорив з поваром про сири: у Квебеку вони занадто дорогі, на відміну від Франції.

- Правда ж? - питав перуанський поет.

- Oui, - відповідав французький повар. - Oui.

Я думав, що потрапив якщо не до раю, то принаймні до цікавої книжки.

Завідуючим агенцією був monsieur Hector. Був він невисокий, з дещо вузькими очима. Тримався привітно і гордо: він був капітаном цього корабля... ні, радше адміралом. На запитання, звідки він походить, відповів: "Я - громадянин світу!!!", але з часом зізнався, що він мексиканець.

Мсьйо Ектор записав мене на курси французької (він всіх туди записував - окрім, мабуть, французького повара). А ще - на курси пошуку роботи.

На курсах пошуку роботи було весело: наївне подружжя з Франції - симпатичні дівчина і хлопець (вони швидко знайшли роботу); китаєць, який три роки вчився у Парижі і незле знав французьку (він теж знайшов роботу; кілька берберів з Алжиру (як в них склалося з роботою - не знаю).

З берберами ми говорили про мову. У Алжирі в цьому плані - як в Україні після Емських указів. Більшість населення - берберського походження, але берберська мова майже заборонена. Берберських шкіл нема. Якщо дізнаються, що хтось викладає берберську - в нього проблеми.

Мені, після України, це було дуже близьке. (Між народами немає ніякої солідарності. За кілька років один україномовний іммігрант з Франківська казав: "Які ж оті араби дурні: деякі кажуть, що вони не араби, а якісь бербери". От і вся солідарність)

Викладала в нас румунка. Я спершу прийняв її за квебечку: іммігрантові здається, що всі білі, які вільно розмовляють французькою - це квебекуа.

Вона мені казала: ні в якому разі не йди на фабрику. Це не наш рівень, це маленькі гроші, важка робота. А потім - казала вона - якщо настане момент, коли ти відчуваєш, що більше не можеш це терпіти, і звільняєшся - тобі не дають ніякої фінансової допомоги, бо звільняєшся за власним бажанням.

Вона казала, що треба вчитися. А раніш, ніж обирати програму, треба перевірити, який рівень працевлаштування випускників.

Ще вона казала, що на державній службі “усі лише сплять і отримують добру зарплатню”; якщо пересунуть папірець з папки до папки - то це вже для них суперробота.

Багато хто так думає про чиновників. Але насправді - це лише доля правди. На держслужбі - така внутрішня політика і стільки бюрократії, що це компенсує "ненапряжну роботу". Дехто з чиновників мріяв би краще орати з ранку до ночі, аніж оце терпіти. Але тут - гарантована робота і добра пенсія. Тоді як у приватному секторі ніколи не знаєш, коли тебе звільнять.

Іншим викладачем був квебекуа з Нижнього Сен-Лорану. У молодості він працював вчителем. Потім вирішив подивитися світ. Перевчився на судового механіка (три роки коледжу) і пішов на корабель. За наступні роки відвідав усі великі порти Північної Америки.

Потім осів у Монреалі, працював у relations publiques. Там йому поставили французьку вимову. До того він говорив з акцентом свого краю, який не кожен зрозуміє. Але у Монреалі пройшов спеціальні курси стандартної вимови. Тепер його розуміють навіть іммігранти.

Курси французької були ще цікавіші. Але про це - потім...

Першу частину сповіді читайте тут

Другу частину тут

еміграція канада сповідь