П

Паркани в головах

Українці люблять паркани. Люблять великою і відданою любов’ю. Якщо десь поселиться українець - він обов’язково поставить паркан. А з часом ще один, потім ще один, і так далі. Кожна дорога, стежка чи прохід буде перегороджена воротами із замком чи шлагбаумом. А якщо українець розбагатіє, то він зробить свій паркан у тричі вищим. Російський прикордонник із бородатого анекдоту, який прочитав на в’їзді в Україну «Нєх..й шастать» замість «Нехай щастить» - виявився пророком.

Джерело: Інфопорн

Раніше, коли я не знав, що таке київські приватні будинки, то думав, що високими парканами захоплюються лише політики і олігархи: всілякі клюєви, януковичі, литвини, симоненки і прочая.

Переселення з квартири на землю відкрило мені очі. Паркани - це не хиба еліти, це - пристрасть кожного.

У Києві є чудова місцинка над Дніпром, серед чистих озер і всього лише в 40 -50 хвилинах їзди громадським транспортом від Хрещатика. Це дачі на Осокорках. За західними мірками - район в серці країни. Багато хто мешкає тут цілий рік. Ваша уява, мабуть, вже малює ідилічну картинку з реклами: охайні будиночки і затишні вулиці, все у зелені і квітах. Насправді ж, тон тут задають бетонні паркани і різні загорожі, які красуються вздовж і впоперек неасфальтованих і неосвітлених вулиць.

Чим вищий і огидніший з естетичної точки зору паркан, тим багатший хазяїн живе за ним. Як правило, у найбагатших - бетонна огорожа, така, як навколо київських будівництв.

Люди із середнім достатком живуть за середніми парканами, а зовсім бідні - переважно дачники-пенсіонери - огороджують свої наділи сіткою. Для багатьох з них відгородитися - це мрія: щойно з’являться гроші, вони в першу чергу поставлять паркан.

Охайні огорожі у квітах і зелені - це не для нас. Круті мужики люблять бетон. У них і морди такі. Якщо середнячки ще можуть прикрасити свою огорожу квітками чи якоюсь зеленню, то для багатіїв це - жорсткий моветон.

За парканом ліворуч шикарний маєток Волкова, екс-правої руки Кучми. І чому б не зробити більш естетичну загорожу?

А ще є зварені з підручних матеріалів ворота і хвіртки на замках, якими закриваються цілі вулиці. Тобто - суспільний простір. «Щоб чужі не ходили», - пояснюють мешканці. Чим такі страшні «чужі» - ніхто відповісти не може.

Злодіїв тут особливо ніхто не боїться, бо їх майже немає. Принаймні, крадіжки трапляються значно рідше, ніж у селах чи класичному приватному секторі. Та й ворота посеред вулиці з доісторичним замком грабіжника не зупинять.

Але закрити «чужим» доступ до води, тобто Дніпра, озера чи затоки - мрія кожного дачника. Про це говорять на зборах і в приватних розмовах, і навіть скидаються грішми.

Одну сусідню зі мною вулицю, котра йде вздовж Дніпра, перекривають, одні за іншими, аж троє воріт. Благо, влітку їх не зачиняли, поки я не почав там кататися на велосипеді. Їздив - і спиною відчував лихі погляди з-за парканів. І не помилився - одні з цих воріт таки почали закривати.

Ворота часом виринають несподівано, ніби з-під землі. Ходив я однією вулицею на пляж, що на затоці Дніпра. Захотілося восени поніжитися на останніх теплих променях сонця, помедитувати над водою. І на тобі. Частина дороги, якою я ходив, перекрита воротами, а на них замок. Дачники восени з’їхали і закрили частину спільної вулиці: нє фіг шастать! На пляж я так і не потрапив: інші ворота, які завжди були відчинені, теж виявилися на замку.

Парадокс: дай українцям свободу - і вони почнуть зводити паркани. Після розвалу Союзу в перші роки незалежності багато справ із державою вирішувалося набагато легше, ніж зараз. І от за 20 років ми самі навигадували безліч бюрократичних «парканів». Коли вирішуєш якусь справу у держустанові - ніколи не знаєш, яка перепона спіткає в наступному кабінеті. Точнісінько так само, як на моїх Осокорках.

ментальність

Знак гривні
Знак гривні