Історія ніколи не завершується. Ми приречені ходити по колу?

Європейський Союз, Організація Об'єднаних Націй, глобалізація та сучасні технології мали разом взяти гору над стародавніми культурними, географічними, та національними відмінностями, об'єднати і примирити всіх.

Та, не зважаючи на високі технології XXI століття, світ виглядає багато в чому так само, як і в попереднє століття, якщо не в більш віддалені часи.

Після економічного краху Греції, та прояву домінування Німеччини у фінансах, Європа знову переймається так званим «німецьким питанням».

Чи слід європейцям захоплюватись справністю німців, чи слід вже зараз боятись, що така підприємливість та цілеспрямованість — як в 1870, 1914, та 1939 рр.— призведуть до політичної та військової гегемонії Німеччини.

Поділ Німеччини, спільна загроза СРСР, участь в НАТО, Європейський Союз, та відчуття провини за останню Світову війну придушували останні 50 років німецьку особливість.

Але перші два чинника вже зникли. Останні три можуть невдовзі піти слідом за ними. Як і колись, ніхто не знає, що робити з німецькою винятковістю. Вочевидь, змінюються німецькі кордони та валюта, але бездоганна робітнича етика та продуктивність німців залишаються незмінними.

Подивіться на поширеність насильства у світі, понад десятиліття після «11 вересня». В основному, воно зосереджене на Близькому сході, та стосується Ісламу зокрема. Протести Арабської весни можуть невдовзі перетворитись на репресії Арабської осені. Сирія у вогні. Бомби вибухають майже щодня в Афганістані, Іраку, та Пакистані. Ракети літають в Ґазі та Лівані. Іран або погрожує отримати бомбу, або скористатись нею.

Фашизм, комунізм, баатизм, пан-арабізм, пан-Ісламізм, різні диктатори приходять і йдуть. Але племінна природа Близького Сходу та непривітне ставлення Ісламу до інших релігій, модерного світу, та Заходу, якось залишається незмінною — як при Лепанто в XVI столітті, чи в Ормузькій протоці в XXI столітті.

Автократи знову правлять в Росії. Від царату до радянських комісарів, і до приятелів Путіна, в ідеях конституційної держави або ліберального урядування є щось таке, що дратує матінку Росію. Чим більше прогресивні іноземці читають нотації або намагаються реформувати Росію, тим більша ймовірність того, що росіяни розлютяться, а їх очолить або лівий або право-націоналістичний диктатор. Наразі, ми не знаємо, керувати буде Цар Владімір, товариш Путін, чи Путін Інк., але, ймовірно, це не так важливо.

Століттями Християнство часто воювало з Ісламом в гірських, роздертих війнами Балканах. Від замаху на ерцгерцога Фердинанда, та до етнічних чисток Слободана Мілошевича, Балкани залишаються пороховою бочкою Європи. Нинішні заворушення в Афінах і фінансовий землетрус на Балканах стрясають 500 мільйонів мешканців Європейського Союзу.

Подібні стереотипи не оминають і Америку. Як і раніше, Американці втручаються в події закордоном, намагаються переробити світ подібно до себе, в розпачі визнають, що це неможливо, та починають відступати і роззброюватись, повертаються додому та обіцяють вдома залишатись— поки це коло не розпочинається знову.

Після Першої та Другої світових воєн, Кореї, В'єтнаму, та, нещодавно, воєн на Близькому Сході, ми сказали «більше ніколи» — аби повчати інших, та, подібно шизофренікам, знову втрутитись.

Колись Вудро Вільсон, Франклін Рузвельт, Ліндон Джонсон та Джордж Буш мол. думали, що можуть захистити демократію в світі. Кальвін Кулідж, Джиммі Картер, та Барак Обама вважали, що немає ані грошей, ані здібностей для цього.

Нові дивовижні ідеології та організації виникали і занепадали. Фашизм, комунізм, соціалізм, та кейнсіанська держава загального добробуту обіцяли створити нову, кращу людину. Але переважно, вони не забезпечили ні миру, ні заможності.

У відповідь на цю депресивну передбачуваність, елітарні технократи мріють про міжнародні рішення. Ідея створення Ліги націй була шляхетною, але завершилась пшиком. Зараз нема таких, хто б вірив, що пафосна Організація Об'єднаних Націй є чимось більше за спільноту для дебатів.

Недемократичний Європейський Союз котиться вслід величним та невдалим мріям Карла I Великого, Наполеона Бонапарта, Гітлера про об'єднану в єдину систему, під єдиною ідеологією, Європу.

Що ж нам тоді залишається? Лише визнання того, що природа людини залишається незмінною.

Цей неприємний факт означає, що все, що нам залишилось робити, це розплутувати безлад, не втрачати пильності, та сподіваючись на краще, готуватись до найгіршого. Незважаючи на всі проблеми національної гордості, демократії, вільних ринків, союзів та військової підготовки, альтернативи виглядають набагато гірше.

Віктор Девіс Хансон, історик в Інституті Гувера при Стенфордському університеті й автор недавно випущеної книги Кінець Спарти. З ним можна зв'язатися по електронній пошті author@victorhanson.com

єс сша історія інозмі