Музей шістдесятництва є, але головні активи у квартирах і спогадах.

Складається враження, що до музею немає нікому справи. Лише колишній дисидент Микола Плахотнюк стукається в усі двері і намагається щось зробити. Тим часом у сусідній Польщі аналогічні музеї є чи не в кожному містечку, туди регулярно ходять школярі - молодь має знати кому дякувати за свободу і благополуччя

У розмові з Миколою Григоровичем Плахотнюком, дисидентом, в’язнем каральних психіатричних «лікарень», а нині – директором Музею шістдесятництва я не ставив за мету розпитувати літнього співрозмовника про щось спеціальне. Декотрі його спогади викладені тут просто як окремі епізоди – своєрідна мозаїка з життя людини, яка так багато віддала за те, щоб українське в Україні було своїм, пошанованим. Попри те, що музею як закладу досі не існує, саме такі арабески спогадів можуть бути до певної міри «музейним артефактом»…

Біографічна довідка:

Микола Плахотнюк – народився 1936 р. у родині розкуркулених селян, яка рятувалася від голоду у Курській області. Вчився у Київському медичному училищі та Київському медінституті на лікувальному факультеті. У студентському середовищу організовував художні виставки, літературні та музичні вечори. Став ініціатором створення фольклорно-етнографічного гуртка та хору «Жайворонок». Разом з однодумцями апочаткував традицію зборів Клубу творчої молоді (КТМ) та Шевченківських читань 22 травня біля пам’ятника Тарасові Шевченку.

1963 р. з нагоди кончини Василя Симоненка провів у медінституті вечір його пам’яті, який ректорат намагався заборонити. Микола Григорович вважає цей вечір першим випробуванням його громадянської зрілості. Згодом виступив на захист арештованого студента стоматологічного факультету Ярослава Геврича, організатора інститутської капели бандуристів. Невдовзі через цей вчинок сам опинився під слідством. В органах Плахотнюка було визнало «неосудним» та застосовано традиційний на той час карально-попереджувальний засіб – примусове лікування у психіатричній лікарні.

1966 р. Микола Плахотнюк таки закінчив медінститут, продовжуючи громадську діяльність. 1967 р. у чергову річницю перепоховання Тараса Шевченка біля його пам’ятника в Києві (в 60-ті серед опозиційно налаштованої інтелігенції була традиція збиратися біля Шевченка 22 травня, в день його перепохованні і державного свята УНР) органи арештували учасників близько трьохсот активістів. Миколу Плахотнюка не забрали і він влаштували протестну акцію біля райвідділку МВС з вимогою звільнення заарештованих. Затриманих випустили, за кілька днів самого Плахотнюка звільнили з роботи в медінституті, де той працював асистентом на кафедрі невропатології – буцімто «за скороченням штатів».

1972 р. Плахотнюка було заарештовано під час другої хвилі репресій проти української інтелігенції. Експертиза Інституту ім. Сербського в Москві поставила йому традиційний діагноз: «шизофренія з манією переслідування», внаслідок чого Плахотнюка було вчергове засуджено до примусового перебування у психлікарні. Неодноразові висновки медичних комісій про припинення «лікування» 1974, 1976, 1977 та 1979 рр. систематично відхилялися судом Київської області. «Виписка» надійшла лише 1981 р. Але вже за кілька місяців Плахотнюка було знову заарештовано за сфабрикованою кримінальною статтею та засуджено до 4 років виправних робіт. За два роки звільнено умовно-достроково. Відтак Микола Григорович працював у Луганському тубдиспансері фтизіатром, а з травня 1989 р. у Києві лікарем міської туберкульозної лікарні.

З 1991 р. Микола Плахотнюк – член Українського Гельсінкського комітету, член проводу Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих. З 1999 р. – голова правління ГО «Музей шістдесятництва». Увесь цей час він невтомно бореться за право музею на власне приміщення у м. Києві, організовує численні виставки на базі інших музейних закладів. Остання виставка під назвою «По цей і по той бік ґрат» відбулася 26.05.2009 у музею Михайла Грушевського у Києві.

Сьогодні Микола Плахотнюк переймається виключно облаштуванням музею шістдесятництва – громадської установи, чиє буття вже як півтора десятиліття вперто саботується державними чиновниками від культури.

Формально музей розквартирований у цокольному приміщенні будинку головного офісу Народного руху Україні по вул. Гончара, 33, що у Києві. На першому поверсі садиби функціонує меморіальний музей-кабінет В’ячеслава Чорновола.

Внизу – такі собі «катакомби»: чимале приміщення з нетинькованими стінами, без опалення, освітлення і всього того, що бодай віддалено могло б нагадувати житлово-експлуатаційний фонд.

Музей шістдисятництва у офісі НРУ. Голова КМДА Попов обіцяє виділити кошти на ремонт. Чекаємо.

Микола Григорович веде до підвального приміщення, на силу відчиняє іржаві двері: «Вперше нам пообіцяли відкриття музею ще у 2006 році, коли ми нагадали про це тодішньому президентові Віктору Ющенку. Сталося це у знаменний час на у знаменному місці – на могилі Надії Світличної, одразу після панахиди. Тим не менш, справа далі паперу з київського Управління культури не зсунулася».

Ініціатива створення музейного закладу надійшла 1994 року від Надії Світличної – сестри Івана Світличного, яка передала на його створення свою Шевченківську премію. Лише 2003 року цокольне приміщення по вул. Гончара, 33 було передано музеєві у суборенду з оплатою 2 тис. грн. на місяць (!) – стільки ж тоді коштувала оренда 3-кімнатної квартири на Гончара з євроремонтом. Натомість приміщення майбутнього музею було абсолютно непридатне не лише для експонування й зберігання музейних артефактів, а й для використання його суто під складські потреби.

«Тимчасом на матеріалах музею шістдесятництва, розпорошених нині по приватних квартирах, вже захищено дисертацію, створено кілька документальних фільмів. Ними постійно цікавляться журналісти з різних країн. Це й кілька персональних бібліотек, і практично увесь самвидав, і особисті речі, аудіо записи, унікальні рукописи та малюнки Алли Горської, листування, різноманітні артефакти табірного виробництва».

Але детальнішу розмову про музей Микола Григорович просить перенести на пізніший час. Мовляв, з’явилася нагода зрушити справу з місця – буквально напередодні Державна міська адміністрація столиці після звернення народного депутата до голови КМДА Олександра Попова вирішила виділити на облаштування приміщення музею шістдесятництва 2 млн. грн. Важко сказати, чи вдасться на ці кошти довести до ладу 300 кв. м. нежитлового фонду, навіть у разі їхнього одночасного надходження. Але є ще одне «але»…

Як відомо, ще на початку 2007 року КМДА зобов’язалося виділити на ремонт цього приміщення 1,5 млн. грн. Звісно, лише на папері. Микола Плахотнюк сподівається, що цього азу обіцянку виконають. Нам залишається хиба що відмоніторити ситуацію. Тож, далі буде…

Під час розмови зауважую, що Микола Григорович не любить пригадувати те, що пам’ятає, з його погляду, дещо туманно. Каже, що боїться помилитися в іменах та датах, а особливо – дозволити собі перебільшення.

Про отримання засудження за кримінальною статтею у 1982 році Микола Григорович, на жаль, воліє не розповідати. Каже: «Завжди була можливість накинути як не відсутність політичної лояльності, так, принаймні, кримінал. І тоді, і сьогодні влада діяла однаково».

Але те, що брутальне побиття у Києві напередодні арешту переслідувало мету саме політичного тиску, навряд чи підлягає сумнівові: «Ані портфелю з документами, ані грошей в мене не взяли ні копійки. Просто били до нестями». Як тут не згадати нещодавнє побиття журналісту російського «Комерсанту» Олега Кашина…

Припускаю, йшлося про спробу викурити «неблагонадійну» особу з Києва – подалі від зайвої опіки столичного КДБ, якому з 1982 року роботи і без Плахотнюка вистачало. Водночас, тримати у психлікарні надалі теж не могли, бо в СРСР почали відмовлятися від практики примусового лікування «нелояльних» співгромадян через несприятливий для керівництва країни міжнародний резонанс. Про жодну лібералізацію як таку не йшлося. Отож, практика фабрикування психдіагнозів просто поступилася на користь фабрикування проти дисидентів кримінальних справ.

Тут розумію, що вдерся у не надто приємні спогади, намагаюся перейти на особисте родину, друзів: «З дружиною ми побралися, коли я вже був у неволі, у 1982 році. Невдовзі Валю звільнили з роботи. За рік дивом влаштувалася на роботи у Тальному, куди вона доїжджала 22 км. щодня», – йдеться про Валентину Чорновіл, рідну сестру дисидента В’ячеслава Чорновола.

Після кількох обережних спроб поговорити про особисте, зупиняюся на цілком «нейтральній» темі – спогадах про обіг української мови у добу «шістдесятництва» та сьогодні. Тут, розмова йде значно легше.

«30-40 років тому, коли українське книговидання було не до порівняння більшим, ніж сьогодні, коли кіностудія Довженка знімала кілька українських стрічок щороку, а на республіканському телебаченні обов’язково транслювалися дитячі україномовні програми, люди з біллю за українське все одно почувалися білими воронами у середовищі інтелігенції. На них завжди дивилися з підозрою на «мазепинство» та політичну чужинність».

«Пригадую, як мої однокашники у гуртожитку медичного інституту в Києві всі розмовляли українською, але, потрапляючи на заняття, вмить переходили на російську. Сьогодні я б сказав, що це було, радше, засобом уберегтися від недоречних закидів у «мезепинстві». А раптом україномовність стане приводом для перевірки на лояльність? Адже гачок знайшовся б на кожного».

«Утім, утиску чи ворожості у медінституті через мову не відчувалося ніколи. Лише один раз на факультетській хірургії доцент Василь Коваль під час мого виступу збурився: «да отвечайте же вы по-человечески». Це сталося коли я вжив слово «пропуклина» замість «грижа». У групі тоді всі промовчали, ніхто йому не заперечив, хоча присутні були самі лише україномовні одногрупники. Саме тоді я відчув, що є білою вороною».

Кінець 1950-х справді був золотим часом для поширення української мови в освітньому та адміністративному середовищах УРСР. Перше пов’язано з тим, що до викладацької практики повернулися реабілітовані представники університетської професури, що їй у значній кількості були притаманні національно-консервативні вподобання. Друге – з тим, що сам перший секретар київського обкому партії, а з 1963 року – перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест практично не вживав жодної іншої мови, окрім української – принаймні в українській період життя (що, втім, не заважало йому запекло придушувати дисидентський рух).

Зрештою, у Москві, де перше партійне крісло посідав Нікіта Хрущов (1953-1964), допоки генсек боровся проти беріївсько-молотовської когорти у партійній президії, особливих антиукраїнських тенденцій не спостерігалося. «Поки пани у ЦК билися, хохляцькі чуби відростали» – пожартував колись професор Одеського університету Анатолій Бачинський.

«У ці часи вся кафедра мікробіології була суцільно українізованою. Професор Дьяченко наприкінці 50-х років підібрав самих лише україномовних, навіть прибиральниць. Викладала на тій кафедрі професор Кострюкова. Вона була випускницею Ленінградського медінституту, а аспірантуру у 1920-ті роки закінчила у Відні. Тоді залізної завіси ще не існувало. От, приїхала вона до Києва, а тут, бач, на всіх парах – українізація, останній її виток на зламі 20-30-х. За рік вона вивчила мову, бо така вимога стояла перед усіма без винятку лекторами, і стала викладати. Лише один раз вона виголосила свою промову російською, чим не одного мене щиро здивувала. Це було на зборах з нагоди польоту Гагаріна у космос».

К. Ю. Кострюкова завідувала кафедрою біології з 1941 по 1968 рр. Зробивши чималий внесок у розвиток мікробіології у Києві, тим не менш, за підтримки академіка Трохима Лисенка вона активно сприяла ліквідації генетичних лабораторій і кафедр у вищих навчальних закладах УРСР, позаяк була переконана у хибності та антинауковості генетики.

«На анатомії ж спостигалася цілком протилежна ситуація. Усі підручники були надруковані українською, проте викладачі читали лекції російською. Але, загалом, майже на кожній кафедрі траплялися професори або асистенти, які за будь-яких обставин читали лекції та викладали лише українською. Так, на кафедрі гістології – попри її показове зросійщення, якось з’явився аспірант, який так само демонстративно послуговувався виключно українською. Дивилися на нього як на динозавра. Іноді, видавалося, що в радянському суспільстві неначе боялися української мови, бо так розмовляли переважно вихідці з найменш лояльного до радянської влади західноукраїнського регіону».

«Загалом, якщо вас цікавить істотна різниця між минулим та сьогоденням українських процесів, то особисто мені іноді скидається, що латентна «деукраїнізація» триває й досі. Це безсмертне явище, як би не дико це виглядало на 22-му році незалежності. Тільки прояви цієї деукраїнізації набагато ліберальніші. Ну, не арештовують зараз за літературні читання біля пам’ятника Шевченку… Але хто отримує від проведенні цих церемоніальних ходів – чи то в Києві, чи то в Каневі – політичний зиск? Як зараз прийнято говорити, хто на цьому піариться? У молоді від такої показухи палкого бажання знайти в собі українське навряд чи побільшає…».

Спогад про молодість.

Микола Кульчинський, народний депутат.

Коли мене й нині покійного Івана Сокульського судили за наклеп на радянську дійсність Микола Плахотнюк якимось чином поник у зал суду. Туди нікого не пускали, сиділи тільки кагебісти. Його згодом видворили з приміщення, але почутого було достатньо щоб написати у самвидаві. Звідти інформація потрапила на Захід. До нас почали ставитися обережніше.

шістдесятники попов київ історія