Роман «Сині води»: перша премія, два томи, третій сорт. Зате картинки гарні

У листопаді 2011 року були оголошені результати щорічної премії "Книга року ВВС": переможцем став двотомний історичний роман Володимира Рутківського «Сині води». Став, зауважимо, несподівано для багатьох, причетних до конкурсної процедури. Однак на об’єктивність ВВС навряд чи можна нарікати: серед п’яти претендентів обрали кращого.

Взагалі історична проза – «вдячний» жанр в українській літературі, починаючи від «Чорної ради» Куліша і закінчуючи «Чорним вороном» Шкляра. Тому «Тексти», які регулярно цікавляться літературними новинками і які підняли активну дискусію на «чорноворонівську» тему, не могли проминути «Сині води».

Літературна критика художніх текстів на історичну тему, на відміну від «просто прози», повинна враховувати два аспекти: історичний (достовірність та адекватність викладених у книзі подій) та власне художній, де оцінюється письменницька майстерність автора. Почнемо з першого – історичної канви «Синіх вод».

Від самого початку очевидно, що тема, обрана Володимиром Рутківським для свого роману, є близькою до ідеальної. Справді, битва на Синіх Водах (орієнтовна дата – кінець 1362 року) – це видатна перемога литовсько-руського війська над Ордою, завдяки якій південно-західна частина колишньої Київської Русі була фактично звільнена від іга. Куликовська битва, яку російська, а згодом радянська історіографія розглядала як саме таку перемогу, відбулася на 17 років пізніше, більше того, перемога над ханом Мамаєм не завадила іншому хану, Тохтамишу, через два роки взяти Москву, розграбувати її і спалити. А загалом татаро-монгольське іго на московських землях тривало ще сто років. Так що вибір теми – першосортний.

Не менш вдалим є вибір головного героя: князь Дмитрій Боброк є дуже цікавим (але при цьому не «затертим» в інших творах) історичним персонажем. За походженням із відомого рода Коріятовичів, внук Гедиміна, великого князя литовського, видатний полководець, зять і права рука московського князя Дмитрія Донського, командувач у декількох вдалих походах Москви. І при цьому – походженням з Волині (про що говорить його повне ім’я Боброк-Волинський). Саме Боброк передбачив перемогу Дмитрія Донського над Мамаєм у знаменитому пророцтві перед битвою на Куликовому полі, саме він утримав серпуховського князя Володимира, який командував засадним полком, від передчасної атаки, і змусив його дочекатися найкращого моменту для удару в тил військові Мамая.

І саме цей непересічний князь стає отаманом вільних мешканців Порубіжжя, т.зв. бродників, потім отримує від литовського князя Ольгерда прабатьківське князівство в Каневі, і зрештою, відіграє одну з головних ролей у битві під Синіми водами...

Стоп. А яким це чином Боброк опинився на Синіх водах? У історичних документах, що описують цю подію і згадують князів-коріятовичів, немає жодної згадки про Боброка. Так само нема жодної згадки про якесь князювання в Каневі, не кажучи вже про отаманування в бродників.

Що не дивно – у цей час молодий князь, найімовірніше, князював на Львівщині (імовірно, його вотчиною було містечко Бібрка), перебуваючи у васальному підпорядкуванні в литовського князя Любарта. У 1366 році Любарт зазнав поразки від польского короля Казиміра ІІІ, після чого, вірогідно, Боброк втратив свій уділ, нового не отримав і вирушив шукати щастя й почестей в московських землях, що йому блискуче вдалося. У цій загальновизнаній версії подій для Синіх вод просто нема місця, тим більше його нема для якогось отаманування в броднків.

Ну а може, Дмитро Боброк все ж міг брати участь у битві на Синіх водах? Теоретично так. Але з таким же успіхом він міг брати участь, скажімо, в битві при Пуатьє 1356 року, де англійці отримали блискучу перемогу над французами і полонили їхнього короля. Або в битві при Андріанополі 1361 року, де османи розгромили візантійців. Справді, а чому б і ні: якщо допускати таке вільне поводження з історичними свідченнями, то принципових меж тут не існує, окрім меж фантазії.

Треба зауважити, що сама тема бродників є вельми цікавою: з 11 по 14 століття на порубіжній території між Руссю та кочовим степом селилися вільні люди, як кочівники, так і вихідці з Русі. У історичних пам’ятках учасники цих процесів неодноразово згадуються як «бродники», «берладники», «галицькі вигонці» - це нетотожні поняття, але споріднені.

Це населення зрештою сформувалося у такий собі субетнос, який не був формально підпорядкованим ні Степові, ні Русі чи Литві, але при цьому мав певну політичну організованість і виступав як самостійна військова сила, що діяла або самостійно, або в якості найманців. Імовірно, ті ж процеси, які спричинили появу бродників, зрештою призвели до виникнення козацького субетносу на приблизно тих же територіях і в тих же умовах.

Цікаво, що на чолі бродників справді могли опинятися безземельні князі – відомий як мінімум один такий приклад (князь Іван Берладник). І на чолі берладників справді міг би опинитися литовсько-руський князь (втім, Дмитро Боброк таким князем бути не міг – бо «кар’єра серед бродників» автоматично унеможливлювала б його «кар’єру у Москві» - тут або те, або інше).

Дуже шкода, що таку цікаву тему, як імовірна політична організація бродників, у «Синіх водах» описано вкрай побіжно, якщо не сказати примітивно. Дмитро Боброк стає отаманом бродників просто тому, що він «гарний хлопець» - убив кількох «поганих бродників», заприятелював з «гарними бродниками», прийшов на віче (фактично сам, не маючи за спиною ні військової, ні фінансової сили), відкрився, що є «новим канівським князем» - і вуаля. Якщо оцінювати бродників за логікою роману, то зовсім не зрозуміло, яким чином ці розрізнені й неорганізовані групи "волоцюг" могли утворювати досить потужну військову силу - а це історичний факт, який до того ж свідчить про наявність у бродників владної ієрархії.

Кидаються у вічі ще декілька типових «неісторичних» ситуацій. Так, князь Боброк у романі поводиться в стилі Олександра Невського з ейзенштейнівського фільму – як такий собі «народний товариш князь». Беж жодних рефлексій приятелює з найнижчими верствами населення (хоч смердами, хоч волоцюгами), власноруч мурує стіни свого замку в Каневі – а насправді такої демократії у часи пізнього Середньовіччя не було за визначенням, і представники вищої знаті так поводитися просто не могли.

Інший приклад. Автор чомусь вперто називає князя Димитрія, підпорядкованого татарам князя Малого Поділля, (судячи з імені, він явно не належав до татар і не менш явно був хрещеним), ханом Салтаном (в одному місці – навіть Солтисом, але це явно жарт системи автоматичного виправляння помилок), перетворюючи титул на ім’я. Більше того, змальовує цього Деметра-Салтана як типового татарина. Хоча ситуація, коли руські за походженням князі були васалами татарських ханів і воювали на їхньому боці, була на той час типовою.

Не дуже вдалося автору й пояснення того, чому литовське підпорядкування Русі було вигіднішим, ніж татарське чи московське. У Рутківського вийшла така собі гіпотеза Погодіна-Соболевського, тільки навпаки. Нагадаємо, ця вважала, що після монгольскої навали корінне населення Київської Русі втікло на північ, у Володимиро-Суздальські, згодом московські землі. Натомість Рутківський відправляє киян до... Литви: «бо ж кияни завжди були безстрашними бійцями, а дівчата руські ставали вірними жонами (???) литвинськими (мабуть, у той час, коли кияни-чоловіки безстрашно воювали :-) ).

Ну і нарешті – про відвертий історичний анекдот, що мимовільно з’явився на сторінках роману. Кульмінація сюжету – битва на Синіх водах, де відзначили себе кінні арбалетники князя Кейстута: вони здалеку розстрілюють татарську кінноту і чинять у її рядах люте спустошення. При цій фразі у людей, що полюбляють історичну літературу та «близькоісторичну» фентезі має з’явитися посмішка на обличчі: адже термін «кінні арбалетники» увійшов у число навкололітературних інтернет-мемів. Річ у тім, що автори-дилетанти дуже полюбляють цей рід військ, а насправді ж перезаряджати арбалет у сідлі так само зручно, як бігати по траві з лижами на ногах.

Дехто, можливо, зауважить: ну й що з того, що автор "Синіх вод" вільно повівся з історичною достовірністю? Дюма-старший чи Вальтер Скотт і не таке собі дозволяли, але на популярність їхніх книг це жодним чином не вплинуло. Справді, не вплинуло. Чому? Та тому, що історична достовірність приносилася в жертву динамічному сюжетові. Письменникові можна пробачити будь-який "кінний арбалет", якщо в нього вийшов захопливий текст з нетривіальними героями.

На жаль, "Сині води" не є шедевром і в цьому сенсі.

Зазначимо, що до мови й стилю особливих претензій нема – книга цілком читабельна, і поодинокі русизми не псують загального враження (зрештою, над цим мав би попрацювати літредактор). «Сині Води» читаються легко, і за бажання здолати майже вісімсот сторінок двотомника можна днів за три.

Натомість є претензії до сюжету, точніше, до тих сюжетних прийомів, за допомогою яких читання стає захопливою розвагою, а не банальним перегортуванням сторінок в пошуках цікавішого епізоду. Тут у Володимира Рутківського теж особливих здобутків нема. І дуже шкода, адже початок роману інтригує: ватага бродників рятує від татарської погоні князя Боброка, щоб відразу після цього... перебити його поранених супутників, а самого Боброка взяти в полон.

Ну і чому б не розвивати цей напрямок далі, замість того щоб зводити все до банального протистояння «нашого добра» та «їхнього зла»? Тим більше, що автор, схоже, розумів це й без сторонніх підказок, і кілька разів спробував використати згаданий прийом: скажімо, «дружні бійки», які щороку відбувалися між татарським та руським селами, як виявилися, були дружніми лише доти, доки татари перемагали. А коли вони програли, то вчорашні нібито мирні сусіди організували «каральний набіг» на урусів, що посміли підняти голову. На жаль, зрештою все звелося до банальних кліше.

Ще один епізод – це інтриги між князями, де союзництво й дружба змінювалися ворожнечею, а потім навпаки, а потім знову навпаки, і все це супроводжувалося взаємними підступами. До цього цікавого і багатообіцяючого з точки зору створення сюжетної інтриги питання автор кілька разів підступається, але фактично так і залишає його невідпрацьованим: читачу лише натяком пояснюють, що були якісь інші мотиви, через яких «героя Синіх Вод» Боброка князь Ольгерд чомусь «знімає із князівства» і відправляє звичайним воєводою у Волинь. Більше того, зовсім не зрозуміло, яким чином Боброк із Волині потрапив до Московії і став правою рукою князя Дмитрія Донського (це історичний факт). Автор його просто «телепортує» до Москви і ставить читача перед фактом.

Окрема претензія – до персонажів. Вони настільки шаблонні, що це під кінець просто починає дратувати. Причому автор і тут вірний своєму підходові: щойно намітивши в персонажі якусь «некартонну» якість, він надалі ефективно множить її на нуль, перетворюючи героя з живої людини на манекен.

Візьмімо Дмитра Боброка – головного героя книги. Не зрозуміло, чому він діє так, як діє, які мотиви ним рухають. Хоче будь-якою ціною помститися за загиблу дружину та матір? Ні. Хоче стати на рівні з іншими князями, владарювати хай навіть серед покидьків-берладників? Теж ні. Є лицарем «без страху і докору», якого не цікавить політична кар’єра, а виключно воїнська доблесть та слава? Теж ні. Всього потроху, а в підсумку – нічого виразного.

Ще більше це характерне для другорядних персонажів: прочитавши роман, автор рецензії заради цікавості спробував згадати, чим відрізняється бродник Медовуха від екс-бродників Коцюби чи від Пилипа Берендея. І не згадав – одного можна спокійно міняти на іншого, і розвиток сюжету від цього не зміниться.

Показовий момент: найтрагічніший епізод у книзі – це загибель Боброкового... коня. Бродника Медовуху, який із ризиком для життя «згодовує» татарським ханам дезінформацію (правда, незрозуміло навіщо – адже його повідомлення на розвиток подій жодним чином не вплинули), автор «мимоходом» рятує від страти, а потім так само мимоходом убиває у погоні за одним з татарських князів. Зазначимо, що більше серед «гарних хлопців» загиблих нема.

Так само примітивно висвітлені й антагоністи: лідер «поганих бродників» Гирич гине від ножа Боброка ще на початку книги. Його сподвижник Барило – персонаж абсолютно вторинний, він виникає, коли треба вчинити якусь капость Боброкові (без жодних успіхів, звісно ж). Так само невиразною є і його загибель від рук «татарського начальства».

Сцена порятунку князя Ольгерда малим Петриком від «снайпера лучника» - настільки банальна, що замість очікуваного ї драматизму від неї нападає нудьга. З цікавих епізодів згадується хіба що один: коли два свати, татарин Сабір та русин Василь Хвощ вирішують мирно, за чаркою, поспостерігати за бійкою своїх земляків, і зрештою так захоплюються, що починають гамселити один одного. На жаль, «гумористичний напрямок», який теж міг би витягти книгу, автор також не став розвивати.

Чи не єдиний виняток у цьому переліку «картонних» героїв – хан Мамай, який, хоч і є персонажем другого плану, але виписаний краще і глибше, ніж Боброк і його сподвижники-бродники разом узяті.

Кумедний епізод – зумисно чи мимоволі – бачимо в епілозі книги. «Тут у нас такі ставридки водяться», - говорить Тиміш неодруженому Петрові, натякаючи на місцевих дівчат. Це що, прихована цитата з телевізійної реклами сушеної риби – адже саме там фігурували сексапільні «ставридки», ну і ще «повний тунець»? Якщо це постмодернізм із його грою в цитати, то їй-бо, не найкращого зразка.

Натомість незаперечний плюс книги – оригінальні ілюстрації, що поєднують зображення і текст. Виглядає стильно, естетично і водночас інформативно.

Підсумовуючи, мусимо винести прикрий вердикт: книга, що стала лауреатом премії ВВС, а отже, мала б належати до тих текстів, які заслуговують на увагу, насправді є «прохідною». На жаль, її справедлива оцінка – це трійка з плюсом, не вище. Трагедії в цьому немає, але висновки здалося б зробити. І журі ВВС під час визначення майбутніх призерів «Книги року», і авторів, які братимуться за написання історичних творів.

література історія критика