Українська проза «згадала» про війну в Придністров’ї. Пантюк написав роман.

На щастя, таке пафосне представлення книжки «Війна і ми» - не те, що не вичерпне, а ще й часткове. Придністров’я чи Карабах займають у творі далеко не домінантне місце, співіснують із зовсім іншими темами, від дитинства до психології.

Той, хто знає Сергія Пантюка переважно за його поезію, побачить у романі (повісті? «короткому романі»?) «Війна і ми» чимало несподіваного затишку, медитативності, рівноваги. Хоча місцями не відцурався Пантюк і динаміки, брутальності, драстичних штук.

Сюжет книжки рухається в кількох паралельних часових просторах. Власне, це спогади колишнього боксера на прізвисько «Слон», журналіста, учасника війни в Придністров’ї та Карабаху, а тепер письменника.

Найбільш забавний і вигадливий «сектор» - історії з героєвого дитинства, проведеного в подільському селі. Ледь не ідилія. Котра дзвінко розбивається спершу з переїздом до міста й переходом у нові підліткові реалії. Потім – зі службою в радянській армії. Ця служба «плавно» перейшла у миротворчі спроби між двох вогнів карабахської війни.

І нарешті «Слон» потрапляє у Придністров'я, в ролі «озброєного журналіста» до загону українських націоналістів, добровольців-найманців, які воюють проти Молдови та отримують «гонорар» за вуха кожного вбитого ворожого бійця.

Війни не руйнують психіку героя, вони його радше отуплюють – і ось уже в наші дні, в пошуках, чим би заповнити внутрішню порожнечу, «Слон» отримує пропозицію виступити на підпільних боях без правил проти одного депутата. А паралельно заводить довірливе онлайн-спілкування з психологинею, бо на сеанс її центру «в реалі» не втрапив. Листування, здається, ось-ось перетвориться на роман, проте закінчиться зовсім неочікувано.

Те, що події ці розгортаються не в чіткій хронологічній послідовності, а мозаїчно, накладаючись і забігаючи наперед одна одної – лише перевана книжки. Адже типовий роман-виховання на такому матеріалі, мабуть, вийшов би занадто банальним і передбачуваним. А так – перемішування часових пазлів дає приємне врізноманітнення, створює підстави для цікавих паралелей, асоціативних ходів, непогане тло для пошуків на рівні самої тканини письма – образів, ритмічної гри тощо.

Те, в чому й показує успішно свій рівень письменницької майстерності Сергій Пантюк. Хоча й читачі, схильні не до смакування формальних страв, а до стеження за сюжетними перегонами, можуть не лякатися перспективи занудьгувати: інтрига не губиться, події не пропадають і не провисають, а хіба розтягується. Подекуди напруга навіть б'є через край та вибухає в описах таких сцен, що незагартованому на бойовій тематиці читачу варто їх пропустити.

Сумніви, правда, викликає розв'язка книжки «Війна і ми». З одного боку, вона ефектна і, сказати б, позитивна. Але якась… трохи в дусі індійського кіно або формалістичної прози ХХ століття.

Сюжетні лінії настільки стрімко сходяться у «фінальний візерунок», насамкінець відбувається стільки неочікуваних і вирішальних зустрічей, що виникає відчуття пародійності. Може, це і є веселе «оголення прийому» (тоді воно корелювало б із грою слів у назву твору)? Важко сказати, питання залишається, хоч і не руйнує вщент загального позитивного враження від роману Пантюка.

Книжка про війну чи книжка, частково присвячена війні, написана в країні, якій останні кількадесят років щастило відвертих бойових дій уникати – факт, що привертає увагу.

І хоча соціальне чи, тим більш, політичне перебуває в Сергія Пантюка на цілковитому й безнадійному маргінесі (тут вельми показово, що загальний хід обох воєн залишається абсолютно за кадром, а причини конфліктів пояснюються схематично та побутово), в його тексті, якщо уважно вчитатися, таки можна вловити суспільне резонування.

«Війна і ми» явно, недвозначно, незалежно від волі автора, вказує на умовність миролюбного й погідного образу українського суспільства.

Рівень «неінституалізованої» агресії та насильства в ньому зашкалює, його «трудові будні» часто нагадують бойові дії, хоча й не так наповнені звірствами та садизмом.

А поєднується такий «екшн» із хронічною схильністю до забування, непомічання, витіснення болючих і недостойних моментів. Символом чого можна вважати неодноразово підкреслене Пантюком забуття й ігнорування українським суспільством придністровської війни, яка відбувалася на українських кордонах і за участі українців.

Взагалі ж «Війна і ми» свідчить про поступове опанування нашою сучасною прозою ще однієї тематичної, смислової ніші. Опанування не механічне, екстенсивне, а виконане цікаво та зі смаком.

Уривки з роману «Війна і ми»

***

Особисто для мене дуже швидко стали зрозумілими всі перипетії збройного конфлікту, в епіцентрі якого я опинився у ролі журналіста й добровольця. З одного боку була територія, яку контролювали місцеві, а насправді занесені вітрами совєцкої політики сепаратисти. Їх відверто підтримувала Росія зброєю дислокованої там же фахової армії. З іншого боку була незалежна держава Молдова, яка прагнула відстояти свою територіальну цілісність, але не мала для того достатньої сили – ані політичної, ані військової. Тому й зазнавала поразки за поразкою.

Біля російської армії крутилося кілька так званих «казацкіх формірованій», які насправді нічим, окрім грабунків та інших злочинів, не займалися. А ким же були ми? Але в якийсь момент мені пояснили, що насправді наша справа – добре воювати за домовленістю з тими, хто пропонує роботу, заробляючи гроші для подальших великих звершень; що тут усі довкола – вороги, окрім хіба що мирного населення, але й від нього не завжди знаєш, чого чекати. І якщо я тут затримаюся довше, то зрозумію багато нюансів, моментів і підводних течій.

Усе це мені відкрилося після загибелі Самсона, який, як виявилося, був незамінним комунікатором і постачальником роботи. Але в чомусь він таки, вочевидь, проколовся, якщо потрапив під кулі. Мирон, повернувшись із похорону, куди зі ще двома хлопцями їздив під прикриттям леґенди про давніх буковинських приятелів покійного, повідомив, що зумів налагодити інший контакт – через Самсонового двоюрідного брата, але для цього ще доведеться попрацювати. Найближче ж наше завдання – рейд, ми мусимо жорстоко і справедливо помститися за побратима.

Його родичі знають, хто причетний до вбивства, до речі, геть підступного: Самсон саме відчиняв хвіртку на батьківське подвір’я, коли з автомобіля, що проїжджав вулицею, пролунала автоматна черга. На його спині нарахували сімнадцять кульових отворів. Могутній у житті, цей козарлюга ще знайшов у собі сили поборотися й зі смертю – він устиг розповісти, хто нещодавно приходив до нього з певною пропозицією, а він їх послав подалі. А пропонувалося йому, до речі, – тут Мирон Грень гупнув кулаком по столу, біля якого стояв, – пропонувалося йому, побратими, здати всіх нас молдовській міліції! Тому сьогодні, хлопці, пом’янемо нашого Самсона, добре виспимось, а завтра формуємо групу для нічного рейду в глибину ворожої території.

«Мене візьмеш?» – я встиг підійти першим. «Подивимось!» – буркнув він, а я вже знав, що його мовою це означає «так».

***

Такого разючого контрасту, який ми побачили між убивцею та його жертвою, годі було й уявити. Перед нами посеред густої лісосмуги лежав на клаптику трави, освітленому млявим світлом ліхтаря, маленький, худий до гострих кутів чоловічок у звичайних полотняних трусах і майці кольору хакі. Він увесь тремтів і голосно дзиґонів зубами.

«І оцей нікчемний черв’як розстріляв нашого велетня Самсона!» – блиснула думка. Бо коли, за півгодини до цього, ми витягали чолов’ягу з ліжка і запихали до багажника автомобіля, дрібноти його не помітили. Адже він таки добряче пручався і навіть спробував вихопити пістолета зі своєї мєнтовської кобури, що висіла на спинці стільця.

Мирон вимагав від мєнта відповідей на свої запитання щодо вбивства нашого побратима, навіть копнув кілька разів ногою, але той лише белькотів своє «ну штіу» та «ворбеште нумай молдовеняске».

Я завжди вважав себе сентиментальним і в схожих ситуаціях почувався некомфортно. Але цього разу так і не зміг відшукати в душі бодай краплину співчуття до людини, яка, вочевидь, відчуваючи свою безмежну владу та безкарність, чинила поза усякими законами, зокрема, і війни. Адже стріляти в спину завжди було поза честю, казав я собі. Коли ворог утікає, йому варто залишити шанс на життя. Самсон же ні від кого не тікав, він просто входив на подвір’я хати, в якій народився і виріс, а цей недолюдок підступно вистежив його – і…

Я вийняв свого ТТ і запропонував прострелити негідникові коліно. «І коліно можна, – зморщив лоба Мирон, відступив на крок від мєнта і запалив цигарку. – Але я думаю, зараз ми його краще розговоримо. Хоча він може й далі мовчати – мені й так усе зрозуміло...

Журналісте, а візьми-но отам у баґажнику сокиру, – Грень гойднув вказівним пальцем чи то в мій бік, чи то в бік автомобіля, – і вирубай он з того грабка добру палю. Отак, метра на півтора від землі. Посадимо цю суку так, щоб зо три дні тут конав, і рота тряпками наб’ємо, щоб не репетував, а то ще хтось почує і дострелить…»

Загострювати кола, б’ючи сокирою знизу вгору, було незручно, але я сяк-так упорався. Щоправда, попрохав у Мирона бойового ножа, щоб заокруглити нерівні краї гостряка. Щойно я закінчив свою роботу, сталося диво – наш полонений миттю перетворився на поліглота.

«Рєбята, хльопці, нє треба так ґєлать, вот етот коль нє треба, я всьо скажу, то я, да, я пагарячілься, но то нє я стріляу, правда, я сідєль ззаду в машінє, а цє Вітька Пупушой і Слявік Сурларь, ну, Вітька стріляу, Слявік за рульом биль, да, я сказаль, шоб ето, напугать трохі Самсона, ну там одну пулю в плічо, а Вітька нє переставіль автомат на одіночниє і очередь полючілясь…»

«Де ці твої виродки живуть, швидко розказуєш, як їх знайти, і все буде добре», – Мирон спробував зобразити щось схоже на підбадьорливу посмішку, але все ж вийшла гримаса.

«Так, так, только коль нє треба, запісуйтє…» Мирон усе власноруч записав на сірому шматку паперу, який дістав із кишені, щось перепитав, швидко намалював схематичний план, потім поволі підвівся і, потягнувшись, кинув у бік мєнта: «Ну все, молися!»

«Ти ж гаваріль, всьо буде добрє, як я всьо скажу! – істерично зарепетував той. – Я всьо тєбє сказаль, а ти обманщік! А-а-а, нє убівай, нє убівай мєня, ну, пажаляста…»

«Бачиш, яка гнида! – Мирон простягнув руку до мене і перехопив свого ножа, яким я грався, перекидаючи з долоні в долоню. – Як іншого убивати в спину, то він сміливий, а як свою смерть гідно зустріти, то на гімно розтікся. Ще й каже, що я обманщик! Ану скажи, бля, я тобі що, життя обіцяв? Коли я сказав, що все буде добре, мав на увазі, що подарую тобі легку смерть. Ти ж не знаєш, як це – здихати на палі. Коли ти ще живий, мозґи ще варять, а тебе вже черв’яки жруть, мухи їх за сім секунд кругом твоє сраки розірваної накладуть! Тому дякуй, сучара, що я передумав, дякуй! Але мені для тебе навіть кулі шкода, гадюко! Ти що, не доганяєш, що ти убив Самсона, мого єдиного справжнього друга!»

«Я ж сказаль, то нє я, то Вітька…»

Мирон схилився над дрібним тільцем мєнта, рвучко перевернув його долілиць, притис до землі і швидким рухом перерізав горло. З рани спочатку зашипіло, потім забулькало. Кров, яка у світлі ліхтаря видалася мені темно-зеленою, вдарила товстим струменем у траву.

«Не підходьте близько, щоб не зафейдатися, – Мирон ще трохи потримав голову мєнта закинутою назад, а потім, акуратно задкуючи від тіла, яке вже перестало конвульсувати, звівся на рівні. – Їдьмо, друзі, нам ще тих двох уродів до ранку виловити треба!» «А з оцим що? – ковзнув поглядом по трупі Віталік Льотчик. – Може, ото бензинчиком полити та й на попіл?» «От ще я бензину на всяку гидоту не витрачав! Хтось знайде, то закопають, а ні – собакам та воронам їжа буде. – Грень знову запалив цигарку і сів у наш старезний джип. – Поїхали, поки сонце не почало сходити!»

Вітьку Пупушоя ми знайшли протягом найближчої години, а от «Слявіку» поталанило – напередодні він, напевне, передчуваючи біду, саме чухнув у невідомому напрямку. Мирон, який уже злив свою лють на мєнта, спокійним голосом запитав Вітьку, який виявився чи то дрібним бандюком, чи то просто сільською шпаною, навіщо той убив Самсона. Вітька миттєво підтвердив уже відому нам версію – ідея була просто шуганути, але він не перемкнув «калаш» на окремі постріли. «Уважним треба бути в таких випадках. Це ж у спину стріляєш, не отако собі!» – Мирон примружився, бо на обрії вже помітно червоніло, а ми стояли недалеко від села, в старому винограднику.

Вітька, на відміну від свого колеґи-мєнта, зціпив до білого губи і мовчав, як риба. «Лягти! Мордою вниз, сука!», – скомандував Мирон, але Вітька і далі стояв, мовби здерев’янілий. «Допоможи йому», – Грень зиркнув на мене. Я підсік тому ноги, одночасно штовхнув у спину. Вітька упав рівно, наче був уже мертвим. На мене війнуло запахом свіжого калу.

«Давай, Журналісте, ти ж там поривався, – Мирон торкнувся до мого плеча. – Не мняцкайся, нам пора повертатися». «Та я ж не сталінський кат, щоб отак – у потилицю…» «То розверни його на хер, хай в очі своїй смерті дивиться!» Я ступив крок уперед, але Вітька, незважаючи на зв’язані за спиною руки, перевернувся сам. «Моя душа буде літати за тобою!» – промовив він саме в ту секунду, коли я натиснув на спусковий гачок. Механічно я вистрілив ще двічі й тільки після цього збагнув, що його останні слова прозвучали українською. «Певне, як і Самсон, зі змішаної сім’ї був», – сказав я, коли ми сіли в автомобіль. «Усяке буває…» – пробурчав Мирон, пригощаючи всіх цигарками…

Я добре запам’ятав ім’я та прізвище цієї людини, але рис його обличчя досі не можу згадати. І не снився він мені жодного разу.

(…..)

***

Сьогодні тиждень, як ми ретельно патрулюємо й охороняємо територію та периметр нашого сектора. Наш офіційний статус, який було оголошено – військові охоронці порядку. Ні мєнтів, ні цивільних уже з нами немає, ми самі за все відповідаємо. У нас більш-менш спокійно, лише протягом цього часу то тут, то там знову з’являлися діти з катапульками.

Висновок простий – хтось їх спеціально посилає з провокаційною метою. Але на що вони розраховують? Що ми відкриємо вогонь по дітях? Це ж якими треба бути ідіотами! Ми доповідали командирові роти про ці випадки, він жорстко завважив – не дай Боже, щоб хтось навіть торкнувся до зброї! Міліція ними також не займається, якось Сомов зателефонував, то відповіли, що це дрібниці, а в них значно серйозніших справ по горло. Але ж не втікати воїнам совєцкої армії від дітей! Тому терпимо їх обстріли, це справді боляче, особливо, коли вціляють в обличчя, доводиться руками затуляти то очі, то яйця.

Потім хтось зривається на матюки, робить кілька кроків уперед, роблячи вигляд, що знімає з плеча автомат, і малі зловмисники, мов горобці, кидаються врозтіч.

Солдати шепочуться, що в секторах, які контролюються іншими ротами нашої частини, вже були сутички з озброєними місцевими жителями. Особисто мене дуже цікавить, у чому ж суть конфлікту між двома націями, які, здається, мешкали тут завжди. Але офіцери відмовчуються. Ми у своєму колі прагнемо з’ясувати все самі, та до інших висновків, крім того, що одні – мусульмани, а інші – християни, не доходимо. Також знаємо, що єдиного вірменина в частині – добродушного велетня з першої роти Тіграна Танделяна перевели на інше місце служби, здається, навіть у європейську частину союзу.

І аж сьогодні на ранковому розводі наш замполіт Цибулін розповів, що насправді конфлікт розгорівся через взаємні територіальні претензії. Свого часу частина однієї республіки випадково потрапила в територіальний склад іншої, але етнічно там переважає корінне населення. Тож тепер, коли в країні «перестройка і ґласность», у республіках загострилася політична боротьба, яка й переросла в низку міжетнічних сутичок на спірних територіях.

У якому населеному пункті представники якої нації переважають кількісно, ті й перемагають супротивників. Годі сказати, хто пролив першу кров, головне, щоб вона не проливалася далі. Отже, наше завдання, наголосив замполіт, запобігати ескалації конфлікту, гідно нести службу і бути вірним присязі совєцкого солдата!

Вулиця 26-ти бакинських комісарів – головна в нашому секторі, вона й переходить у заміську дорогу, яку наша рота з першого ж дня перебування тут перекрила блок-постами. Але з місцем несення служби – у нас суцільні ротації. От сьогодні я – старший патруля на визначеному відрізку головної вулиці, це в місті, але не в самому центрі. Зі мною дотепний Вася Величко, без якого мені сумно ходити на патрулювання, та Ігор Подлєсних, ще один сибіряк, кандидат у майстри спорту з кульової стрільби, теж любитель пожартувати.

Одного разу він із серйозним виглядом запитав мене, чи це правда, що українською «табурет» буде «підсрачник»? Я, впевнений, що він кепкує, з такою ж дерев’яною пикою відповів, що правда. Потім Подлєсних, коли хотів зробити приємність комусь з українців, обов’язково приплітав туди «підсрачника». Врешті, йому пояснили, що це такий же жарт як і «чахлик невмирущий» стосовно кощія безсмертного чи «ґумовий нацюцюрник» щодо презерватива. Він прийшов до мене з претензією, результатом якої став спільний регіт і приятельські стосунки…

Тих чоловіків виокремив саме натренований зір Ігоря Подлєсниха, як його, супроти всіх філологічних правил, відмінював наш Сомов, котрий, попри російське прізвище, виявився «хахлом із Запорожжя». Чому саме вони викликали підозру, Ігор сказати не міг і згодом, просто відчув. Їх було двоє, в одного велика сумка через плече. Коли ми почали наближатися, вони прискорили крок і звернули в провулок. Я скомандував: «Швидше!», і ми зі всіх ніг кинулися за ними. Коли ми виринули з-за рогу, я побачив, що наші підозрювані вже без сумки, але в руках у них по автомату, і зброя ця націлена на нас.

Заторохтіла перша черга, та ми вже встигли впасти за високу купу щебеню на вузенькому тротуарчику під самою стіною старого будинку. Цей щебінь і створив нам перевагу, бо провулок виявився не наскрізним, а звичайним під’їздом до чийогось помешкання, огородженого височезним муром. Ми теж відкрили вогонь і примусили наших ворогів залягти просто на бруківку.

Стало помітно, що вони, лежачи, потроху задкують, прагнучи доповзти до воріт помешкання, з-за муру якого нам буде їх дістати дуже складно, або й неможливо. «Ігорьоха, Подлєсних, чуєш? – шепочу я. – А спробуй-но прицільно одиночними!» Ігор починає підсуватися до гребеня нашої щебеневої купи, щоб знайти зручну позицію для стрільби. Я знаю, що він не схибить, він же в нас «почті мастєр спорта!»

Але після того, що сталося наступної миті, я завжди довірятиму своєму другому я, внутрішньому голосові чи просто передчуттю – як би це явище не називали, воно врятувало нам життя. Мене просто щось примусило озирнутися, розвернуло голову мало не на сто вісімдесят градусів, наче сові, і я побачив за кілька десятків метрів позаду ще двох чоловіків, один із яких саме відводить руку убік. Я швидко стрибаю їм назустріч, одночасно реагуючи прицільною чергою, бачу, що саме цього чувака відкидає назад, але периферія мого зору ловить, що від руки його злетів у повітря невеликий темний предмет. У голові моїй яскраво зблискує, і я розумію, що падаю в глибочезне провалля…

література книги пантюк придністров'я уна-унсо культура