Як врятувати Францію. Бюрократія довела велику країну до ручки

Автор: Michel Gurfinkiel, http://www.commentarymagazine.com

Хоча стан справ в Україні радикально відрізняється від французьких, але деякі згадані в цій статті проблеми можуть здатись знайомими, наприклад: демографічний провал, зарегульованість економіки, роздутість державного апарату, обсяг доходів, який споживає неефективна та розгалужена система державного добробуту, високе безробіття, конкуренція з боку інших, ефективніших економік в глобалізованому світі.

Після публікації статті в 2007 році, на думку автора, ситуація не поліпшилась, а навіть погіршилась. Бюджетна криза (фактичний дефолт) Греції вдарила і по Франції. Кредитний рейтинг країни був понижений з ААА до АА+.

Вступ

Вибори Президента Франції можуть бути так само непередбачуваними, як російська рулетка. На початку 1995 року вважалось, що Едуард Балладур, прем'єр-міністр консерватор, без жодних проблем здобуде перемогу на виборах і стане наступником Президента-соціаліста Франсуа Міттерана.

В ті часи соціалісти були повністю знесилені. Так само знесиленим був Жак Ширак, інший консерватор та голіст, колишній прем'єр-міністр та претендент на президенство. Але сатиричне ТБ-шоу Les Guignols de l’Info додало персонаж Ширака, який, подібно Форресту Гампу у відповідь на будь-які запитання, економічні чи політичні, казав «їжте яблука». В квітні 1995 року Жак «Яблуко» Ширак переміг як Балладура, так і Ліонеля Жоспена.

Через два роки, Ширак розпустив парламент не заради усунення протистояння між гілками влади, а просто заради примарної політичної вигоди. Хоча конституція і дозволяє достроковий розпуск парламенту, але цей випадок був першим в історії, який, на додачу, не сподобався виборцям. Ширак програв соціалістам більшість в парламенті. Прем'єр-міністром в наступні п'ять років став Ліонель Жоспен.

Наступні президентські вибори, в 2002 році, стали ще більш сенсаційними. На них Шираку знову протистояв Жоспен, який, здавалось, вже мав гарантовану перемогу. Але тут зіграв свою роль другий тур. В першому турі величезна кількість лівих кандидатів відтягла на себе стільки голосів Жоспена, що він посів лише третє місце, поступившись Жану-Марі Ле Пену, та вибув з перегонів. В другому турі близько 80 відсотків виборців віддали голоси Шираку. Ширак виявився достатньо недалеким, аби повірити в те, що виборці обрали саме його.

Книжки про «занепад» та «поглиблення кризи нації» були бест-селерами у Франції щонайменше протягом чотирьох років до виборів 2007 року.

Першою, та досі найгострішою була «La France qui tombe» (Занепад Франції, 2003) юриста Ніколя Бавареса, випусника дуже престижної Національної школи адміністрації (ENA). Того ж року була надрукована книжка «Le Grand Gaspillage» (Велике марнотратство) відомого історика з Сорбонни Жака Марселя, а в 2004 році була надрукована «La Guerre des Deux France» (Війна двох Францій), і в 2007 році побачила світ «Les Bons Chiffres pour ne pas voter nul en 2007» (Правильні дані для вірного вибору 2007).

Обох, і Бавареса, і Марселя, можна назвати поміркованими консерваторами, прибічниками вільного ринку, обидва пишуть колонки для тижневика з правим ухилом Le Point. Два інших занепадники мають інше походження.

Мішель Годе, професор промислової економіки, спочатку був прихильником лівого християнства, але з плином часу ним була написана гостра критика промислової та соціальної політики Франції. В книжці 2003 року «Le Choc de 2006» (шок 2006) він вказував на неймовірно зависоку ціну, яку платить держава за розгалужену систему державного добробуту; ця ідея була докладно викладена в книжці 2007 року «Le Courage du bon sens» (сміливість здорового глузду).

Клод Аллєгре, геолог за фахом, працював в уряді Жоспена, де зробив невдалу спробу реформувати освітню систему Франції. Потім він став одним з найкращих колумністів, спочатку в тижневику з лівим ухилом L’Express, а згодом в Le Point.

Слід згадати і п'ятого автора: Люї Шавеля, молодого соціолога з Institut de sciences politiques de Paris (Парижського інституту політології, SciencesPo), який написав стислий та сухий огляд процесу зникнення середнього класу, «Les Classes Moyennes à la dérive». Подібно до Годе та Аллєгре, Шавеля сприймали та досі сприймають як прибічника лівих, що робить його критику ще більш помітною.

Аби зрозуміти, звідки взялись ці книжки, важливо пам'ятати, що Франція є однією з найдавніших національних держав Європи.

З часів Великої Французької революції 1789 року, правління Наполеона, в ній існувало сучасне, секулярне суспільство. В XIX та XX століттях Франція стала світовим лідером в науці, технологіях, фінансах, культурі, мистецтвах, та літературі. Вона створила, а потім і звільнила, величезну колоніальну імперію. Франція також відіграла вирішальну роль в створені Європейського Союзу, організації, яка має перетворитись в надпотугу XXI століття.

Небагато країн можуть похизуватись такою яскравою долею, або стійкішою національною ідентичністю. Мати окрему національну долю та ідентичність є політичним благом. Але що буде, коли слава більше не сяє, а національна ідентичність слабшає. Якщо основи Франції — єдина культура та спільний спадок — розпадаються?

Таке вже колись траплялось. На початку XX століття Франція, раптово отримавши демографічний спад та уповільнення економіки, коливалась між національною гордістю та розпачем. Це завершилось катастрофою 1940 року, коли Франція була швидко розгромлена, та потрапила в німецьку окупацію.

На щастя, Німеччина була розбита коаліцією Англо-Саксів та Радянським союзом, а Франція отримала можливість відродитись. Що вона із завзяттям і зробила. Починаючи з 1950 до 1970-их точилось багато розмов про Японське диво, Німецьке диво, навіть Італійське диво. Франція була четвертим, і не менш вражаючим дивом. Були відновлені національна незалежність та впливовість, поліпшилась демографія, економіка переживала піднесення. Франція знову виглядала як Франція.

Незважаючи на ознаки проблем, як одночасне піднесення Національного фронту Ле Пена справа, та різних троцькістів та інших радикалів зліва, новоявлений оптимізм тривав ще протягом двох десятиліть. Починаючи з 1990-тих, однак, він пішов на спад. На основі чотирьох книжок та інших матеріалів, можна створити приблизно такий портрет сучасної Франції.

Демографічний переворот

До революції 1789 р. та Наполеонівських воєн, Франція, дуже заможна аграрна країна, мала 27 мільйонів мешканців — чи не найбільше населення в Європі. Одразу після поразки в битві при Ватерлоо, народжуваність стала зменшуватись, та в останню третину XIX століття досягла рівня природного відтворення. За століття між 1800 та 1900 роками, населення Франції зросло на 30 відсотків, а зростання населення в інших Європейських країнах досягло від 100, до 300, та навіть 400 відсотків. (Хоча називаючи різні причини, більшість сучасних демографів вважають, що Франція була на одне-два покоління «попереду»циклічного демографічного спаду, який торкнувся всього Заходу).

Франція стала демографічно поступатись сусідам — один з основних чинників поразки від Німеччини в 1870 р., та відчайдушна необхідність укладання анти-Німецьких союзів з Росією, Англією, та Сполученими Штатами, з невеликими центрально- та східно-європейськими країнами, з будь-ким. Звідси, і ще більш принизлива поразка в 1940 році.

Після 1945 року країна пережила вражаюче демографічне відновлення. Частково, його можна пояснити повоєнним демографічним бумом, коли в повоєнні роки постраждалі в ній нації стали народжувати в середньому три-чотири дитини на родину. У Франції мали місце додаткові чинники, такі як еміграція з інших європейських країн та заморських колоній. В решті-решт, за 15 років з 1945 до 1960 рр., населення Франції зросло на 25 відсотків, що дало підстави першому прем'єр-міністрові в кабінеті генерала де Голля, Мішелю Дебре, складати плани про «Францію з населенням 100 мільйонів» в 2000 році.

Але вони не справдились. В кінці 1960-тих в Франції, як і в схожих Європейських країнах, на заміну буму народжуваності прийшов глибокий спад. Народжуваність впала нижче необхідних для відтворення населення 2.1 дитини на жінку. Завдяки щедрим стимулам до народження дітей та, більшою мірою, вищій імміграції з іноземних країн з дуже високою народжуваністю, спад не був таким глибоким, як в інших країнах Європи. Тим не менш, в 2007 р. населення Франції становило лише 63 мільйони людей. За прогнозами ООН, до 2050 населення Франції залишиться не більше за цей показник.

Насправді, населення інших європейських країн також швидко скорочується; з огляду на це, стагнація може бути і доброю новиною. Але населення Франції, в цілому, старіє: в 2005 р., майже чверть населення старіше 60 років, а кількість осіб у віці від 20 до 59 років — тобто, тих, хто утримує решту населення, прямо чи не прямо — складає лише 50 відсотків. Та імміграція, яка підтримує населення поступово заміщує тубільне населення Франції. Але тут ми маємо перейти до наступного фрагменту картини.

Міграційний шок

За останні 30 років до Франції приїхало 6 мільйонів легальних іммігрантів, 90% з них родом з ісламських районів південного Середземномор'я та суб-Сахарської Африки. Темпи імміграції пришвидшуються, а за ними і темпи натуралізації: 150 000 нових громадян щороку з 1999 року.

Нелегальна імміграція також не збавляє обертів, — за різними оцінками, від 100 000 до 200 000 осіб потрапляють до Франції щороку нелегально. Більшість з нелегальних мігрантів залишаються, та з часом отримують право натуралізації. Крім того, будь-яка дитина, народжена у Франції, навіть якщо її батьки нелегальні іммігранти, отримує французьке громадянство.

Загальну кількість легальних та нелегальних іммігрантів в країні оцінюють на рівні понад 15 мільйонів осіб. Мігранти зазвичай молодші за тубільних французів, а народжуваність в родинах іммігрантів вища. Все вказує на те, що їхня частка в населенні країни істотно зросте в наступні два десятиліття, аж до того, що прогнозовані 63 мільйони громадян Франції мешкатимуть в ісламській, африканській, середземноморській країні з нечисленними анклавами тубільного населення.

Тенденцію посилює відчуття самоідентифікації серед іммігрантів та 5 мільйонами мешканцями заморських «департаментів» на Карибах та острові Реюньйон, та в самій Франції, які також приймають Іслам.

Президентські вибори 2002 року стали першими, коли іммігранти та їхні нащадки продемонстрували свою силу: після поразки противника імміграції Ле Пена в другому турі, тисячі вийшли на святкові демонстрації з прапорами своїх рідних країн, особливо Алжиру та Марокко.

Передвиборна кампанія 2007 року, висвітила ще більш разючі зміни. Всі політичні партії, включно з партією Ле-Пена, заграють з виборцями іноземного походження, які тепер мають помітний вплив на результати голосування. Всі кандидати мають в оточенні помічників-іммігрантів, на телевізійних зустрічах кандидатів з громадянами, зазвичай присутня непропорційно велика кількість іммігрантів в першому та наступних поколіннях та інших французів з темною шкірою. Політичні лідери свідомі того, який вплив ці «нові французи» матимуть в майбутньому.

Соціальний безлад

Класичне французьке суспільство — яке існувало починаючи з революції до кінця XX століття, яке зображене в творах видатних французьких письменників та кінематографистів, від Ренуа до Трюффо, від Шаброля до Соте — трималось, в першу чергу, на міцній нерозлучній родині. В цивільному кодексі Наполеона розлучення було дозволене, але на практиці було дуже ускладненим; законні діти, хоч і рівні між собою, мали переваги над незаконними; батьки мали більший авторитет за матерів.

Французьке суспільство також спиралось на розгалужений, але дуже поважний державний апарат з армією, державними службовцями, та школами, університетами, та цілим набором державних підприємств; на франк, прив'язану до золота валюту; на особливі домовленості в релігійних справах, завдяки яким секулярна влада та велика меншина вільнодумців співіснували з католицькою більшістю та іншими релігіями; на великий прошарок малих фермерів, та ще більший прошарок міських робітників, з окремою соціалістичною та комуністичною субкультурами; на панування Парижу, «міста вогнів»; та, нарешті, на широкий та життєво важливий середній клас, який складається (за словами Льюїса Шавеля) з «державних службовців, академіків, інженерів, підприємців, торговців, керівників та чиновників, ремісників та власників магазинів», які мають спільну освіту, культуру, та разом працюють на збереження національної спадщини.

Зрозуміло, що весь час відбувались різні зміни; але вони, досі, відбувались поступово та невеличкими кроками. І хоча політичне життя Франції було неймовірно бурхливим — чотирнадцять конституцій, три королівських династії, п'ять республік, близько 50 революційних криз від штурму Бастилії в 1789 р. і до заколотів в передмістях в 2005 р. — французьке суспільство залишалось дуже стабільним.

Яскравий приклад: бакалаврат, вступні іспити до французьких університетів, та дуже вимогливі вступні іспити до «великих шкіл», були скасовані лише один раз, коли Німеччина напала на Францію в червні 1940 року. Через чотири роки, вони знову проводились, незважаючи на запеклі бої за визволення союзниками.

Все це відійшло в минуле.

Основним чинником, ймовірно, можна назвати розпад родини. Частка розлучень зросла з 12 відсотків в 1970 р. до майже 40 відсотків в 2005 р.; 20 відсотків всіх французьких пар не одружені; третина всіх матерів виховуть дитину самі; 40 відсотків всіх дітей народжені у неодружених батьків.

Насправді, «відновлена родина» стала соціологічною та етичною нормою, наслідком численних одружень та розлучень, коли діти переходять з дому в дім через «поділ батьківської відповідальності» та мають вчитись співіснуванню з такими самими дітьми своїх біологічних батьків. Цивільний кодекс був оновлений аби встигати за тенденціями, що ще більш пришвидшило процес. Була запроваджена повна рівність тат і мам, законними та біологічними дітьми, одруженими та неодруженими парами, і хоча одностатеві шлюби досі не легалізовані, одностатеві громадянські союзи дозволені.

Ряд аналогічних зрушень змінили всі аспекти французького стилю життя. Хоча держава розрослась до небачених розмірів, більшість функцій з написання правил зникла. Всі знають, що реальний центр влади, в сенсі законодавства та регуляторної політики, а також судочинства, знаходиться в ЄС, в Європейському парламенті та комісії, а не у Французького парламенту та уряду.

Державні школи, колись чудові, були послаблені спільними наслідками фемінізації викладацького складу та імміграцією. В більшості міст, шкільні подвір'я фактично захоплені підлітками-хуліганами, які розважаються тим, що постійно чіпляються та принижують вчительок та директорів.

Державні університети, колись неперевершені, невпинно занепадають з 1968 р., а «великі університети», або Grandes Ecoles, тепер змагаються за своє місце на глобальному освітньому ринку. (За даними 2007 р., жодна французька академічна установа не присутня серед 100 найкращих університетів світу). Після скасування призову в 1995, армія скоротилась до символічного ядерного потенціалу та невеличких сил особливого призначення для миротворчих місій. Франк був замінений на євро.

Що стосується релігії, то Католицька церква пережила крах наприкінці 1960-тих, й від тоді не відродилась: за останніми опитуваннями, лише 51 відсоток французів вважають себе католиками, і лише 17 відсотків з них виконують католицькі канони. Протестанти євангелісти намагаються заповнити порожнину — євангелістів зараз може бути вдвічі більше за звичайних протестантів, та і сама католицька церква намагається повернути свою популярність, хоч і без особливого успіху. Стан справ у секулярних релігій, вільнодумців, так званих «гуманістичних» шкіл думки, старих соціалістичних та комуністичних субкультур, зараз ще гірший.

Сільське господарство, індустріалізоване та фінансоване ЄС, все ще має важливу роль в економіці Франції, але селяни як клас майже зникли (складаючи лише 3 відсотки робітників), великі ділянки землі тепер покинуті та не обробляються.

Робітничий клас в промисловості також зникає: з 38.5 відсотків з усіх робітників в 1974 р., до близько 20 відсотків в 2005 р. Працівники виходять як з профспілок, так і з політичних партій лівого спрямування.

Через спустошливі проекти реконструкції міст, з історичного Парижу були викинуті традиційне робітниче населення та середній клас, та перетворене на тематичний парк: унікальний динамізм зник, а інші міста Франції не змогли замінити його та не можуть змагатись з іншими євромістами, такими як Лондон, Брюссель, Амстердам, Мюнхен, Берлін, Цюрих, Мілан, чи Барселона.

Середній клас у Франції, підсумовує Шавель, переслідує «відчуття неминучого зникнення». Зарплати не зростають достатньо швидко з 1980-их; меритократія вже не діє для соціальних ліфтів; безробіття зростає, руйнуючи життя людей, вже позбавлених підтримки справжньої родини; придбати нерухомість неможливо, якщо тільки не успадкувати; перспективи забезпеченої старості зникають із року в рік.

Старіші представники середнього класу, пише Шавель, «значно поліпшили власний рівень життя», але їхні діти «розуміють, що такого поліпшення вже не буде. Насправді, вони побоюються, що житимуть набагато бідніше».

Нарешті, якщо цього мало, існує ще проблема злочинності. До 1960-тих, Франція була безпечною країною: люди, як мої батьки, залишали ключі під килимком, або взагалі не зачиняли дверей. Зараз країна стала дуже небезпечною, випадки насилля, підпалів, пограбування та вбивства стали дуже поширеними. За даними Інститут національної статистики, загальний рівень злочинності, відношення зареєстрованих злочинів до населення, зріс з 12 відсотків в 1960 р., до понад 60 відсотків в 1980 р. до 70 відсотків в 2000 р.

Зростання злочинності можна пояснити різними причинами, включно з економічними. Але воно безсумнівно пов'язано з імміграцією. За даними поліції, понад 60 відсотків злочинців та понад 90 злочинних ватажків у Франції або іноземці, або іммігранти, або їхні нащадки.

Дефолт

Франція досі залишається однією з найбагатших та економічно найрозвиненіших країн Світу. ВВП дорівнює близько $2.2 трильйони. Національний дохід на душу населення дорівнює $30 000. Тобто, на рівні Японії та Німеччини, двох країн з більшим населенням.

Частково, нинішній добробут тримається на традиційних галузях, таких як сільське господарство, туризм, модельний бізнес; за останні 30 років вони перетворились на галузі з великою доданою вартістю.

Він також тримається на традиційних промисловостях та сферах послуг (Airbus в літакобудуванні, Carrefour в масовій дистрибуції, Accor в готельному бізнесі, Total-Elf у нафтовидобуванні, Renault та Peugeot в автобудуванні, Société Générale та BNP-Paribas у фінансовому секторі) так і високотехнологічних галузях (атомна енергетика, телекомунікації, фармацевтика). Але в останні два десятиліття стали відбуватись важливі зміни.

Хоча багато французьких компаній залишались прибутковими протягом років, ВВП країни зростав дуже повільно, якщо взагалі зростав. Це означає, що французька промисловість та постачальники послуг отримують доходи від діяльності закордоном, а не у Франції. Насправді, деякі компанії вже дійшли логічного висновку, та переїхали до інших країн: флагман промисловості, Рено, тепер зареєстрована в Нідерландах.

А ті, що залишились в країні, виявились нездатними створити достатньо робочих місць для майже 30 мільйонів працездатного населення. Тому понад 9 відсотків (10% в лютому 2012 р.) безробітні — майже вдвічи більше, аніж в Британії, Ірландії, скандинавських країнах, Японії, або Сполучених Штатах (станом на 2006-2007 рр.).

Серед працездатної молоді у віці до 24 років, середній рівень безробіття сягає 22 відсотків. Більше того, понад 50 відсотків сучасних робочих місць слід вважати більш «віртуальними», позбавленими економічного сенсу. За даними індексу Організації економічної співпраці та розвитку, реально роботі французи присвячують 617 годин на рік, 801 годину в Британії, та 865 годин в Сполучених Штатах.

Як французи справляються з цим? Просто: вони покладаються на зростаючу систему соціальної допомоги, яка піклується про безробітних та бідняків, на марнотратні державні підприємства, на численних державних службовців нижнього рангу, та соціальні служби. І це без врахування різноманітних соціальних видатків та дотацій, зазвичай у вигляді податкових знижок, які уряд дає підприємствам, аби тільки ті не зачинялись і не переїздили де-інде.

Ця частина системи з'явилась в 1936 році разом з впровадженням оплачуваних відпусток та офіційним визнанням ролі профспілок. Вона закріпилась в 1945 році разом з впровадженням соціального забезпечення (Securité Sociale), розгалуженої програми підтримки пенсійної системи, охорони здоров'я, та сімейних пільг. В 1950-ті роки з'явилось ще більше соціальних програм, включно з масштабними проектами державного житла.

Гарантована мінімальна зарплата була запроваджена в 1950 р., в 1968 р. вона була замінена «індексованою мінімальною зарплатою». Робочий час був поступово скорочений, або через подовження оплачуваної відпустки (з двох тижнів в 1936 р. до п'яти тижнів в 1982 р.), або через скорочення робочого тижня з 40 до 35 годин. Звільнення на пенсію стало обов'язковим по досягненню віку в 65 років, а в деяких випадках, набагато раніше.

«Дострокові пенсії», тобто, звільнення на пенсію зі збереженням всіх пільг, стало поширеним явищем в 1970-ті. Звільнення стали предметом бюрократичного розгляду, звільнені часто-густо отримували спеціальну допомогу. Як державна служба, так і державні підприємства мали створювати робочі місця заради створення робочих місць.

Держава також оплачує освіту. Навчання в початкових та середніх школах стало безкоштовним ще в часи Третьої Республіки; здійснені в 1960-ті спроби підвищення плати за навчання у вищих навчальних закладах гучно провалились, як і спроби підняття рівня вступних іспитів.

Процес досяг апогею, коли в 1982 р. була впроваджена Revenu minimum d’insertion («мінімальний дохід для соціальної інтеграції») — державна допомога для тривалий час безробітних, громадян чи ні — та в 1999 р. Couverture médicale universelle («загальне медичне страхування»), яким та сама група осіб отримала безкоштовний доступ до (вже сильно дотованої та дешевої) медичної допомоги. В підсумку, державний бюджет складає 54 відсотки ВВП, а податкові збори поглинають 44% національного доходу.

Як Жак Марсель пише в Les Bons Chiffres, Франція перетворюється на роздвоєну країну, де більшість живе на «мінімальну індексовану зарплату» а не так вже і багата меншість платить «податки з багатства».

І навіть так, держава не здатна вкластись в кошти, і весь час влазить в нові позики. Державний борг зріс з 213 мільярдів сучасних євро в 1978 році, до 454 мільярдів в 1990 році. Потім він підстрибнув до 740 мільярдів в 1995 році, та 1.2 трильйонів євро в 2006 році, та 1.6 трильйона (82.3% ВВП) в 2010 році.

Але державний борг Франції враховує лише половину того, що враховується для таких країн, як США або Канада. Тут не враховані борги пенсійного фонду для державних службовців (від 800 мільйонів до трильйона євро, станом на 2007 рік), дефіцит системи охорони здоров'я, та різні приватні борги (як, наприклад, Crédit Lyonnais) взятий на себе державою. Насправді, державний борг станом на 2007 р. ближче до 2.7 трильйона євро, або 130% ВВП. Марсель попереджає, що він може подвоїтись в наступні 15 років. Такий борг вже можна порівняти з боргом Османської імперії в кінці XIX століття.

Державний лад

Жак Ширак був найгіршим, або найнеефективнішим Президентом в історії П'ятої Республіки, створеної Шарлем де Голлем в 1958 році. Саме протягом його двох президентських термінів, 1995-2002 та 2002-2007 рр. криза перетворилась на катастрофу.

Заради справедливості слід зазначити, що Ширак від початку розумів, що ситуація погіршується, та наказав першому прем'єр-міністру, Алену Жюппе, здійснити декілька важливих реформ. На жаль, ані він, ані Жюппе, не подбали про поліпшення обізнаності населення з проблемами та запропонованими реформами. Менш ніж через рік після виборів, потужні страйки та демонстрації примусили його відкликати більшість з реформ. Йому не вдасться відновити сили, та він вже не рятуватиме країну по справжньому.

Номінально, Франція є демократичною республікою, з виборним Президентом, двопалатним парламентом, 22 регіональними урядами та близько 40 000 місцевими радами, конституційним судом, та більш-менш незалежними судами. Франція виконує закон про права 1789 року, та інші декларації та закони, включно з хартією про права людини ООН 1948 року, та обидві хартії про права людини ЄС, ради Європи 1950 року, та Європейської Спільноти 2000 року.

Але насправді ситуація дещо інша. Конституція 1958 року має дуже дивні, авторитарні риси, та відповідну інтерпретацію. Президент може оминати звичні законотворчі процеси та скликати референдум з приводу будь-яких законодавчих змін та змін до конституції.

Стаття 16 дає йому можливість оголосити надзвичайний стан та правити з майже диктаторськими повноваженнями протягом місяців. «Domaine réservé» — «особиста відповідальність» — поняття, яке не зустрічається ніде в конституції, але є невід'ємною її частиною, дає Президентові особистий контроль за національною безпекою, міжнародними відносинами, та державною безпекою.

Навіть право ухвалювати законопроекти, основна функція в сучасних демократіях, було відібрано у парламенту, оскільки подані урядом проекти законів, або «проекти», мають пріоритет над парламентськими проектами, або «пропозиціями».

Зрозуміло, існують і сили протистояння, більшість з них непередбачені авторами конституції. Реферундум можна і програти. Виконавча гілка послаблена змаганням між Президентом та прем'єр-міністром: перший може призначати останнього, але не може його звільняти. Навіть якщо обидва належать одній партії, між ними часто стаються конфлікти, і такі конфлікти можуть призводити до стану роздвоєння влади («співіснування»).

Тоді Франція має вдаватись до безглуздих кроків, як відправляти як Президента, так і прем'єр-міністра на важливі міжнародні події, як засідання Ради Європи або зустрічі G-7 та G-8.

Але насправді великого удару Французькій демократії завдає інша конституція прихована за конституцією: її невибірною державною бюрократією.

За словами Шовеля: Те, що казали про Пруссію — інші держави мають армію. але в Пруссії армія має власну державу — можна сказати і про Францію, але з маленькою відмінністю. Інші країни можуть мати державних чиновників, але у Франції державні чиновники мають власну країну.

Проблема етатизму у Франції зовсім не нова. Токвіль присвятив цілу книжку, «Старий режим та революція», дослідженню цієї проблеми. Він дійшов висновку, що революція 1789 року, попри весь запеклий радикалізм, завершилась посиленням, а не усуненням, монархічної природи французької держави; влада залишилась централізованою, зосередженою навколо ієрархічно організованих установ. Бюрократичний етатизм мав ще більшу роль в кінці XIX та особливо протягом XX століття.

В 1940-ві, режим Вічі створив близько 60 «шкіл для лідерів». Після звільнення Франції одна з них, розташована в південних Альпах, стала моделлю для заснованої в 1945 році де Голлєм Національної школи адміністрації (Ecole nationale d’administration).

Краще відома за ініціалами ENA, нова установа стала синонімом меритократії. Вступні екзамени були важкими, а дисципліна суворою. Перелік предметів був дуже широким, від економіки та менеджменту, до адміністративного права та державної служби. Студенти ENA багато подорожували, як в середині країни, так і за її межами. Та важливим був дух школи: затяте прагнення повернути велич країні, і тому випускники бачили себе не так державними службовцями, як вчителями та провідниками нації.

ENA знадобилось понад десятиліття, аби вирости з простого проекту, в повноцінну організацію. Саме тоді, коли її випускники, яких називають «енархами» стали досить численними, аби заповнити головні посади в державному апараті, Франція опинилась напередодні чергової катастрофи.

Четверта Республіка була слабкою парламентською державою, яка страждала від безладу в кабінеті міністрів, корупцією та поразкою в Індокитаї та початком війни у Алжирі. З іншого боку, тривало «французьке диво», спричинене демографічним вибухом, повоєнним економічним розвитком, планом Маршалла, та європейською інтеграцією. Треба було лише вловити момент.

Де Голлю вдалося і це. Починаючи з 1950-тих він жив у відносній ізоляції в Коломбе-ле-Де-Егліз, муніципалітеті на сході Франції, але зберіг багато лояльних, навіть фанатичних, прибічників. В 1958 році, коли розпочались заколоти в частинах французької армії в Алжирі, переляканий політичний клас звернувся до старого генерала аби «врятувати республіку». Він погодився, якщо конституція буде змінена та отримає підтримку на референдумі. Так народилась П'ята Республіка, де Голль обраний Президентом, та залишився на цій посаді на наступні десять років.

Проект конституції 1958 року був написаний Мішелем Дебе, головним ідеологом голлізму, та одним з головних творців ENA. Жодна конституція в історії Франції починаючи з Другої Імперії такою великою мірою не посилювала виконавчу та послаблювала законодавчу гілку влади.

Важливою особливістю були надані новою конституцією переваги державним службовцям в порівнянні з обраними політиками. На відміну від Вестмінстерської моделі, члени парламенту мали відмовлятись від статусу для переходу у виконавчу гілку влади, але адміністратори могли бути обраними до парламенту чи призначені міністрами без звільнення з державної служби.

Більш того, після виходу з політики, вони могли повернутись на попередню роботу зі збереженням всіх державних пільг.

Процес «енархізації» став невпинним. За різними оцінками, починаючи з 1970-тих, близько 70 відсотків всіх депутатів були державними службовцями, професорами університетів, та викладачами в інститутах. Енархи складають майже 90 відсотків від складу ради міністрів.

Із 17 прем'єр-міністрів починаючи з 1958 року, шестеро були енархами, і ще дев'ять були державними службовцями, або колишніми державними службовцями, військовими, або працівниками державних компаній. Серед президентів, лише один, Міттеран, мав досвід роботи в приватному секторі; інші чотири були по суті державним службовцями, двоє з них, Валері Жискар д'Естен та Ширак, були енархами.

Державні службовці мали ще більше влади завдяки контролю над економікою. Починаючи з 1936 року багато великих компаній: банки, страхові компанії, залізничні та авіаперевізники, гірничі та сталеливарні підприємства, радіо, телебачення, агенства новин, автовиробники — були поступово націоналізовані.

Після 1958 року П'ята Республіка пішла ще далі, реалізувавши масштабні промислові плани, які великою мірою стерли різницю між державними та приватними підприємствами.

Останні стали так сильно залежати від перших, що перетворились на фактично підрозділи останніх. Деякі державні контракти були написані так, аби сприяти зацікавленим приватним підприємствам здобути переваги над конкурентами. І якщо одні енархи керували державним сектором, інші енархи, або навіть ті самі, переходили на роботу до приватних підприємств.

Не треба читати «Шлях до Кріпацтва» Фрідріха фон Хаєка, аби зрозуміти, що такий всеохоплюючий контроль в країні поступово стане деструктивним, якщо не гірше.

Чим міцнішою ставала влада енархів, тим більш схильні вони були керувати Францією у власних інтересах, а громадськість заспокоювати різними подачками. Наприклад, однією з таких подачок, хоч і риторичною, але не менш від того ефективною, стало націоналістичне вихваляння, зазвичай спрямоване проти США; улюбленим гаслом енархів є місія Франції врятувати та відстояти вищу континентальну цивілізацію державного добробуту проти англо-саксонської моделі «хижацького» ринкового капіталізму. Структурні проблеми, такі як старіюче населення, хвиля імміграцію, державний борг, залишились в стороні.

Деякий опір енархістам все ж таки мав місце, переважно у вигляді хвиль протестів серед найбільш постраждалих. Була так звана студентська революція 1968 року, яка трясла П'яту Республіку протягом декількох тижнів та знизила особистий авторитет де Голля, та на початку 1970-их був нетривалий романс з тероризмом лівих.

Однак, великою мірою етатизм переміг. Зокрема тому, що здавалось, що він працює, та виконав головну місію — врятував країну. До цього додався заспокійливий ефект від невпинно зростаючої системи державного добробуту.

Нарешті, за соціаліста Франсуа Міттерана, майже вся еліта та квазі-еліта, включно з комуністами та інтелектуалами, була залучена до, або куплена системою. В наступні десятиліття, єдині реальні зміни відбувались через європейську інтеграцію, особливо через вимоги «єдиного рику», які дали європейській економіці більше прозорості, конкурентності, та динамічності.

Післямова

Тож які шанси були в 2007 році на якісь зміни? Варто згадати, що серед основних кандидатів на посаду Президента троє: Саркозі, Байру та Ле-Пен, не належали до енархів. А Руаяль, хоча і енарх, начебто втратила зв'язок з цим середовищем. З цих чотирьох лише один, Саркозі, відверто про-американських поглядів, обережно висловлював критику на адресу системи державного добробуту, справляв враження людини, яка замислювалась про важкий стан справ у Франції, та натякав на різні реформи. А Байру навіть обіцяв взагалі ліквідувати ENA.

Та, припустімо, був би обраний Президент-реформатор, противник етатизму. Хто б йому допоміг здійснити задекларовані перетворення, якщо все, що він має в своєму розпорядженні, це енархи та державні службовці?

Але це було п'ять років тому, коли Франція мала менший державний борг, вищий кредитний рейтинг, а фінансово-боргова криза в ЄС ще тільки починалась.

інозмі саркозі борги франція ширак економіка криза історія досвід