Архітектура старого Києва - символ колоніалізму. Даєш ультрасучасні висотки!
В українців є така дурнувата риса – часто захищати щось, не задумуючись, що саме. Наразі це стосується старої архітектури Києва, яку так затято захищають чимало мешканців міста. Відома річ із психології – довколишні символи, лад у хаті впливають на особистість. Давно відомо: оточуюче середовище впливає на психіку. Те саме стосується й архітектури міст.
Над містобудуванням розмірковував: Олесь Кульчинський
Та годі міркувати про символи. Їхня вагома роль усім зрозуміла. Однак на практиці люди часто про них забувають.
Активним у громадському житті киянам варто щиро зізнатися собі – переважна Певна річ, серед цього сміття минулого трапляються й цінні речі, які варто зберегти для наступних поколінь.
Давайте згадаємо культурне відродження 30-х років. Ну що могла відстала хуторянська країна протиставити традиціям «ермітажів» та «луврів»? А от вам наше революційне мистецтво – авангард та «бойчукізм» разом із літературними витівками та харківськими архітектурними химерами, і заткніться про аграрну відсталість молодої республіки!
Власне, повертаючись до київської архітектури, ми маємо ту саму ситуацію. І прикро, коли чимало киян не розуміють цього. Хоча, щоб переконатися, достатньо трохи помандрувати Росією та неодмінно заїхати в Петербург. Уся ця наша «ліпнина», яку так завзято захищають чимало киян – не що інше, як провінційні зразки імперської «столичної» архітектури, перемішана з провінціними уявленнями про красу. Це достоту, як сучасне бикоко, над яким усі насміхаються, чи «євроремонти». Усяка імітація смішна.
Ось як описує один із істориків архітектури забудову Києва в минулих століттях: «Значительные изменения в архитектурно-художественный облик города внес XIX в. Застраивать Киев, особенно центр, разрешалось исключительно по «образцовым» (типовым) проектам… В этот период в архитектуре Киева господствовал типичный стиль классицизма (образцовый). В застройке принимали участие видные русские архитекторы, по их проектам возводились крупные здания. Одним из лучших памятников архитектуры русской классической школы первой половины XIX в. на Украине является здание университета… Передовые архитекторы пытались отразить в сооружениях Киева лучшие черты русской классической школы и украинской архитектуры XVII—XVIII вв. Эти разработки в новых типах зданий получили свое дальнейшее развитие в строительстве социалистического Киева…»
Чи треба цитувати далі? Певна річ, ніхто не закликає зносити справді цікаві та нестандартні будівлі, або споруду КНУ ім. Шевченка. Утім, в архітектурному безладі Києва варто добре розібратися та відсіяти зерно від полови перед тим, як зберігати різний мотлох. Інакше ми й далі будемо ходити чи то великим «губернським городом», чи то «столицею УРСР».
Зрештою, в такому підході – анічого дивного. Інакше «для історії» слід зберігати й пам’ятники Леніну та Дзержинському.
Та й, узагалі, це не завжди адекватно носитися з історією, як «дурень з милом». Адже сама історія знає різні підходи до її збереження. Країни південно-східної Азії, які бурхливо розвиваються, часто пожертвують історичним центром заради розвитку міста. Цим шляхом йде навіть ультратрадиціна Японія
Математично доведено, що великі міста схожі на слонів.
А для живих організмів характерне постійне відмирання і оновлення кожної клітини.
Старий Шанхай чимось схожий на старий Київ, якщо дивитися з пагорбів на Поділ і Лівий берег. Але новий Шанхай вражає куди більше
Тим часом мешканці української столиці й далі оточені важким минулим. І багатьом із них навіть страшно від нього звільнятися. Вони чіпляються за цю колоніальну архітектурну спадщину, як бідняки, що бояться ставати заможними й опираються долі, або люди, яким приємно бути недужими чи нещасними, бо не наважуються уявити себе інакшими.
Такі внутрішні підсвідомі страхи homo sapiens, закорінені в її звичках, також давно відомі.
Ультрасучасний Київ міг би стати символом ультрасучасної України. Українські міста-мільйонники часто схожі на великі села, і таким були усю свою історію. Місто центральної і східної України в будь-яку історичну епоху мало чим нагадує місто європейське. Це вдало підмітив історик Ярослав Грицак. Нас не обтяжують вузенькі вулички, ратуші, "ринки", мури, замки і магістрати - нам легко з лимона зробити лимонад: на місці села збудувати ультрасучасне місто.
Чому б не вдарити по нашій затхлості і провінційності новими символами та спорудами. Це можуть бути висотки, від яких забиває дух, чудні засклені форми, хай-теківський блиск, як у Шанхаї, та арт-гіганти, де постмодерні витівки шокують здоровий глузд.
Зрештою, якщо на шедеври сучасної архітектури у нас не вистачає знань, умінь і сміливості, то все одно вже краще бачити новітні жлобуваті українські будинки, ніж такі самі жлобські та до всього – імітовані з петербурзьких конур для різних чинуш, які слугували прототипами персонажів Гоголя. Принаймні, багато з того, що будується в нас із 2000-их хоч якось відображає нову епоху, а не цілковито стиль «губернії».
Провінційний стиль минулих сторіч міг би лише стати надійним фундаментом для нової київської архітектури. Щоправда все залежить від того, ким себе мислитимуть кияни – і далі провінційними російськомовними задвірками, чи таки столичними мешканцями.
