Візит Кирила підтвердив, що РПЦ зомбує вірних сектантськими методами
«Російська нація непереможна… Нам потрібно бути разом тільки з Росією… На духовному рівні найсильніший президент світу - це Медвєдєв...», - чув я обривки фраз за сусіднім столиком у кав’ярні неподалік парламенту. Думаєте, це розмовляли вітренківці з регіоналами чи якісь напівбожевільні православні фанатики? Зовсім ні - це український письменник Євген Пашковський розповідав своєму співбесіднику про нещодавно відкриті істини.
Автор: Роман КУЛЬЧИНСЬКИЙ
Дивно, подумалося - адже, судячи з його текстів Пашковський був далекий від проросійського дискурсу. Наступні уривки фраз випадково почутої розмови ставлять усе на свої місця: «Тільки російська церква канонічна».
Все ясно, - думаю, - робота, умовно кажучи, «Лаври», в усій красі. Один із «наших» став «не нашим». Ланцюжок перетворення виглядає так: письменник сильно хворів, неймовірними зусиллями вилікувався, знайшов Бога, пішов у церкву – там розповіли, що віра і Російська імперія речі неподільні. Все, капкан захлопнувся.
Ще одна історія: молодий хлопець, пластун з інтелігентної україномовної київської родини. Після ряду проблем звертається до Бога, починає ходити в церкву. Спершу не надає значення, в яку. Потім знаходяться просвітителі, які пояснюють, що таке «канонічне православ’я», і в яку церкву можна ходити, а в яку - ні. Результат - наш пластун поїхав у Росію записуватися воювати добровольцем в Чечню.
Наступний приклад: викладач в університеті Шевченка, активіст «Смолоскипу» (організація, яка займається підтримкою просування укрсучліту і вітчизняної книжкової класики). Починає ходити в церкву, потрапляє під вплив УПЦ МП. Тепер теж розповідає про непереможність російської нації.
Знаю ще декілька таких історій. Мені здається, що кожна людина може пригадати своїх знайомих, котрі почали активно ходити в православну церкву і стали дещо неадекватними.
Хтось може пригадати про те, як зіштовхнувся із неадекватною агресією в храмі. Як правило, такі розповіді стосуються УПЦ МП.
Щоправда, серед активних вірних цієї церкви є й абсолютно нормальні і адекватні люди і є священники, які у проповіді розповідають, що останнім часом забагато славлять Ніколая І. Але й описані вище приклади і діяльність різноманітних православних козачків з царем Ніколаєм і Сталіним у голові свідчать про цілеспрямовану політику роботи з вірними. Важко скзати чи цю роботу веде вся церква, чи якась особливо агресивно налаштована фракція в середині неї, чи просто існує частина духовенства із шовіністичними поглядами, які підтримують між собою горизонтальні звязки. Але аналізуючи ідеологеми, які вбивають у голови вірних, відчувається координація дій.
Останніми роками зявилася надія, що офіційна церковна політика УПЦ МП зміниться. Першою ластівкою була заява МП про відмежування від "політичного православя", яке активно пропагували різні навколоцерковні братства. Потім почалися зустрічі з предстанкивами УПЦ КП і обговорення можливості створення єдиної української помісної церкви. Врешті решт в МП сформувалася проукраїнська фрація, і її представники навіть вступили в дискусію зі своїми російськими колегами з приводу анафеми Мазепі.
І саме аби здолати ці проукраїнські тенденції і підтримати проросійську фракцію в УПЦ МП Патріарх Кіріл здійснив такий тривалий візит в Україну. Адже втрата впливу на українське православя це сильний удар по намірах Кремля повернути Україну назад до Російської імперії.
Путінські пропагандисти довго не знали, як достукатися до українців: під жодним соусом ідея входження України до складу Росії не віталася. Навіть на Сході. Так, там народ був за зближення з Росією, за двомовність і т.д., але ідея відновленя імперії сприймалася туго і обмежувалася прихильниками Вітренко. Та й то на них дивилися, як на міських божевільних. І от, здається, знайшовся механізм навернення українців до імперії - ним виявилося православ’я у російський редакції.
Сам Кіріл застосував традиційну тактику обробки віруючих. Спочатку - аби завоювати прихильність - говорив про віру, про пастирську місію, про жертв Голодомору.
Проте через пару днів все стало на свої місця: очільник РПЦ пустився в пропаганду російської великодержавності. Тільки якщо рядові служителі працюють з простими смертними, то весь антураж візиту Кіріла з його помпезністю і демонстрацією могутності був спрямований перш за все на обробку еліти. Цього не приховував і неофіційний речник РПЦ дяк Кураєв, який розповів, що однією з форм повернення України до складу Росії є "особисті, інтимні розмови Патріарха" з предстаниками української еліти.
Наприкінці візиту Кіріл заявляє, що хоче порівну жити в Москві і в Києві - і мати подвійне україно-російське громадянство. Це ще одне підтвердження того, що основною метою цього візиту було підсилення імперського дискурсу в українському православ’ї і запобігання можливому від’єднанню УПЦ МП.
А зважаючи на те, що приходів у РПЦ і УПЦ МП майже порівну, а з п’яти Лавр, які знаходяться у віданні РПЦ, три перебувають під УПЦ МП, то відхід українських віруючих матиме катастрофічні наслідки не тільки для кремлівського проекту повернення України, а й для самої РПЦ - її впплив у православному світі суттєво зменшиться.
--------------------------------------
Механізми зомбування, які використовуються в російській церкві чудово, описані в статті, котра вийшла в Україні Молодій ще в 2004 році. Публікуємо зі скороченнями.
Храм на пропагандi
Як iз простих мирян «виховують» фанатиків російського панславізму
АВТОР: Олесь БЕЗВЕРШЕНКО
Не кожен довірливий прихожанин зможе відстежити, як його розум під час «духовного спілкування» у храмі МП по черзі атакують три кити пропаганди.
Кит перший: канонічність
Людина, яка знайшла Бога в православ'ї, рано чи пізно поставить перед собою запитання про розколи в цій гілці християнства. Істини за межами ортодоксальної церкви нібито не існує. Як гласить Символ Віри, Церква мусить бути «єдина». А якщо в нас їх три, значить, котрась із них несправжня, отже, від лукавого. Тоді й таїнства — суть церковного життя — там не дійсні.
За канонами РПЦ (а це для православного все одно, що статут для солдата), право називатися православним має винятково Московський патріархат, бо надати автокефалію Українській церкві може тільки Церква-мати. Це — закон.
Під Церквою-матір'ю в даному випадку мається на увазі та структура, в підпорядкуванні якої помісна церква перебувала останні роки. А що було колись і яким чином Українська церква потрапила під юрисдикцію Московського патріархату — не має значення.
А якщо враховувати проголошену Москвою анафему Філарету... Візьмімо десяте правило апостолів: «Если кто с отлученным от общения церковного помолится, хотя бы то было в доме: таковой да будет отлучен». На таких прикладах «виховують» інтелектуальних прихожан парафій Московського патріархату. Менш освічених просто залякують: тільки спробуй помолитися з філаретівцем, чи, помилуй Боже, зайти до них у храм — гріх! Там же — престол сатани!
Наприклад, монахи Почаївської лаври (на Волині проблема розколу особливо гостра) часто запитують у сповідників: а ти до Філарета не ходиш? Якщо так — то висповідайся. А якщо ще й визнаєш УПЦ КП, то навіть сповідатися не можна!
Така практика набагато дієвіша, аніж переконування панотців з УПЦ КП про потребу незалежної церкви в незалежній державі. Вона грунтується на віронетерпимості, а нетерпимість — на «беззаперечній істинності православ'я». «Неможливо спастися, якщо ти — не православний, а не спасешся — потрапиш до пекла». Як тут не боятися? УПЦ КП залишається одне — просвіщати.
Кит другий: віра
Психічний стан людини, яка, беручись за непосильні для неї духовні практики, втрачає глузд, святі отці називають «прєлєстю». Отці вважають, що таким чином мирянин або монах розпалює свою гординю й потрапляє до рук лукавого.
У стані «прєлєсті» людині здається, що вона обрана, що досягла неабияких духовних висот. Нині в російському православ'ї акцент на боротьбі з «прєлєстю» особливий. Та, з іншого боку, складається враження, що там людей навмисне доводять до екзальтованого, фанатичного сприйняття своєї віри.
Нерідко можна спостерігати, як віруючі ведуть монаший спосіб життя, не будучи монахами. Такий стан багато в чому спричиняє література, яку поширюють в УПЦ МП. Самі по собі «батюшки» — це абсолютні авторитети (що, до речі, не характерно для традицій українського православ'я), проте і вони не змогли б утримати новоспечену паству великих міст без відповідних друкованих видань.
І от звичайні прихожани читають твори святих отців, призначені для монахів, дуже часто за порадою свого «батюшки». Візьмімо твір ігумена гори Синайської «Лєствіца», один iз найпопулярніших серед тих, хто прагне потрапити до Царства Божого. Багато хто сприймає його як догму, як неухильний дороговказ, навіть не замислюючись, що він написаний для монахів четвертого-шостого століть нашої ери.
Те ж можна сказати про середньовічні «Поучения і посланія преподобного отца нашого Авви Дорофея», чи «Повчання оптинських старців» ХІХ століття. Начитавшись таких книжок, людина бачить смертельний гріх у найбуденнішому — сходити в гості, в кіно, подивитися телевізор (це ж — «чорт у хаті»), почитати світську літературу (не приведи Боже Толстого — він же "анафемствуваний"), зайти до кав'ярні.
Залишається втікати від світу сього, бо тут «усюди панує лукавий». І тисячі людей уперто борються з ідентифікаційними кодами й жахаються комп'ютерів. Людина впадає в ефемерну боротьбу з дияволом і спокусами, яку намагається вести щохвилини за допомогою молитви.
Траплялися випадки, коли в людей на грунті цього починала розвиватися психічна хвороба. Окрім цього, майже всі священики МП радять прихожанам частіше причащатися. А приготування до причастя означає кілька днів посиленої молитви, строгого посту й копання в собі. А що буде, коли причащатися щонеділі (є й такі прихожани)? Стаєш святим. Або ж невиліковним фанатиком.
На перший погляд, таке посилене воцерковлення здається корисним для духовного життя. Але його мета, про яку не розповідають віруючим, інша — зафіксувати у свідомості переконання: «Помру, але не відступлюся від істинного канонічного православ'я, яке, звичайно, тільки тут — в УПЦ МП. Тут мене всьому навчили, тут розказали, що ніхто, окрім православних, не спасеться, і якщо відступлюся — то вічно горітиму в пеклі».
Віруючий, таким чином, відчуває себе «захисником Христа». А враховуючи, що ті, хто належить до інших конфесій, «тільки думають, що вірять у Бога, а насправді служать сатані», то є від кого захищати: філаретівці, католики, протестанти, мусульмани — «вокруг одні врагі».
Щоправда, і до них можна нести Слово Боже, однак у «православних» це виходить ще страшніше, ніж у протестантів. Вони полюбляють лякати слухачів описами пекельних мук і картинами останніх днів світу.
Який результат? У сім'ях — конфлікти, бо рідні стурбовані, коли дитина, жінка або чоловік замкнуті й подумують кинути роботу (бо вона «небогоугодна») і податися в монастир.
В одній православній газеті опублікували статтю «Помогите: у меня жена православная». Чоловік скаржився на те, що жінка нав'язує свою релігійну поведінку близьким. Щоразу, коли до чоловіка навідувалися друзі, жінка негайно після цього кропила хату свяченою водою. Такий стиль життя нагадує сектантство з характерним відтінком середньовіччя.
Ще цікавий аспект: екзорцизм (вигнання духів, народна назва — вичитка). Вичитка в самозванця (здійснювати її мають право лише загартовані десятиліттями монастирського життя люди) часто призводить до невиліковних психічних розладів. А таких самозванців в УПЦ МП чимало.
Скажімо, в київському храмі при Центральній клінічній лікарні бісів довгий час виганяв звичайний священик, колишній капелан УНСО, що перейшов до Московського патріархату. Можна було спостерігати, як люди впадають у незрозумілий транс, виють, гарчать. Мабуть, тому храм користується у «вірних» великою популярністю.
Кит третій: цар, кінець світу й месіанство Росії
Своєрідне сектантство в УПЦ МП не може залишатися непоміченим для стороннього ока. Простежується чимало спільного з тими-таки протестантськими сектами. Наприклад, в окремих церквах УПЦ МП чи не на кожному кроці рекламується апокаліптичне майбутнє світу. Щоправда, воно тісно переплетене з месіанством Росії та відродженням монархії.
Російські святі отці ХХ століття дали чимало пророцтв про те, що Росія — це не просто Третій Рим (такі слова належать старцю Феофілу часів Івана Грозного), а, мовляв, лише вона буде єдиною державою наприкінці світу, яка протистоятиме Антихристу і спасеться. Таке говорили Феофан Затворник, Іоанн Кронштадтський, Лаврентій Чернігівський та інші.
Слова святих отців трактуються в російській церкві, а відповідно, й в УПЦ МП як беззастережні догми, їх ніхто не піддає сумнівам і часто ними спекулюють, незважаючи на те, що питання кінця світу для справді воцерковленої людини має стояти чи не на останньому місці.
До речі, не згадують, що Петро Могила (теж святий) багато позичав для українського православ'я з католицизму, чи що патріарх Тихон (перший російський патріарх після двохсотрічної перерви, канонізований) говорив про необхідність покаяння Росії перед Україною.
На пророцтвах російських святих отців базується нинішня православна месіанська ідея Росії. З них випливає: якщо спасеться тільки Росія, то Україна мусить повернутися в імперію — не гинути ж їй! Хоча фактично це лише доповнення до ідеї панславізму, бо віруючі УПЦ МП й надалі живуть у неіснуючій Русі або Російській імперії.
Приклад — газета «СОС. Спасите наши души». В ній відкрито пишуть про Третій Рим, страшних уніатів, кінець світу, кодування людей (улюблена тема), звичайно, на тлі політичного життя в Україні. Пропаганда про кінець світу не обходиться без розпалювання антисемітизму. Мовляв, якщо євреї не визнали Христа, то месія, якого вони чекають, — Антихрист.
Далі все нагадує нацистські фобії: «Сіонські протоколи», безконечні галасування, що революція 1917 року — «жидівських» рук справа, розповіді про відновлення юдейського храму в Єрусалимі, звідки отой Антихрист правитиме... Нерідко можна почути навіть виправдання, м'яко кажучи, недобрих справ чорносотенців.
У нагнітанні істерії «про кінець» вдало використовуються події у державі і світі. Наприклад, введення ідентифікаційних кодів. Патріарх Алексій заявляв, що не варто звертати увагу на цю бюрократичну процедуру, а віруючі як Росії, так і України масово відмовляються від кодів і волають, що це — "печаті сатани".
Або ж зруйнування веж-близнюків у Нью-Йорку — православна преса тоді рясніла цитатами з «Апокаліпсису» та його тлумаченнями. Складається враження, що «накручування» віруючих в УПЦ МП робиться з однією метою — пропаганди месіанства Росії й вишколу фанатиків російського панславізму.
