Порт Київ: Ми знаємо Дніпро краще, ніж власних жінок

ФОТО: Юрій Сапожников

Київ – портове місто. Колись, на початку минулого сторіччя, ці слова були епітетом великого, „справжнього” міста, сполученого водним шляхом із Великим Світом, куди ще не можна було дістатися літаками. Романтика притягувала до річкових причалів вуркаганів, гімназистів та піонерів, поміж яких були помічені постаті калібру письменника Купріна. Вони розвантажували човни-„дубки” з таврійськими кавунами і слухали байки п’яничок-матросів – про кабаки Константинополя та проституток Марселя.

У 1970-ті київський порт перетворився на один з головних транспортних вузлів столиці. Київ мав всі підстави називати себе містом Світового океану. Завантажені тут грузи щорічно вивозилися рікою, а потім морем у безліч портів, аж до карибської Гавани чи в’єтнамського Сайгону.

Дніпром на Балтику

Дешеве пальне сприяло широкому розвитку річкового транспорту. Ті, кому ще нема тридцяти, можуть згадати про десятки кораблів на підводних крилах, які швидко довозили всіх бажаючих до Тарасової гори чи далі по Дніпру, аж до його гирла та до Очакова і Одеси.

До чорнобильського лиха пасажирський флот Київа перевозив людей далеко на північ – Десною (на ній немає жодної дамби, що дозволяє уникнути тривалої процедури шлюзування) до Чернігова; через усю Білорусь у російський Смоленськ; у поліські містечки на Прип’яті, звідки - мережею каналів - можна було дійти до Західного Бугу, Вісли та до портів Балтики.

Усе це минулося: один-єдиний човен на підводних крилах „Хвиля”, що перманентно ремонтується на березі біля гавані, нагадує про часи, коли ріка була важливою транспортною артерією головного українського міста. Хоча навігацію офіційно й відкрито, але «ракета» у рейси не виходить і пасажирські маршрути на швидкісних кораблях вже третій рік не з'являються у розкладі.

Кілька фешенебельних, хоча і старих круїзних теплоходів класу „ріка-море” досі заробляють гроші, перевозячи в основному іноземних туристів.

Всередині столичного річкового вокзалу зараз порожньо і запилено

Річкові трамвайчики обслуговують напівп’яну публіку і курсують не далі Вишгорода та гирла Десни, чи до мосту Патона лякаючи чайок гучною музикою. Така доля спіткала пасажирський „білий” флот Києва – тоді як вцілілі вантажні судна виживають за рахунок перевозів гравію та річкового піску.

І лише закордонні пароплави під прапорами Туреччини чи Молдови, що ще часом відвідують Київ, ще нагадують нам про його колишній морський статус.

Золота каравела над Подолом

Втім, життя не скінчилось. І його своєрідний „духовний” центр знаходиться у білій будівлі київського річкового вокзалу на Поштовій площі, що символічно побудована з інкреманського „морського” каменя-мушляка у формі білого пароплава з круглими вікнами-ілюмінаторами.

"Річкові ворота" були відкриті у 1961 році, за особистої присутністі майбутнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і тодішнього київського “мера” (тоді він називався головою Київського виконавчого комітету) Олексія Давидова.

Касові зали старого вокзалу наразі порожні – тут працює лише ресторан „Старий причал”, і тільки його відвідувачі можуть помилуватися чудовими індустріальними панно з зображенням докерів, капітанів, матросів, а також різноманітних суден – від сучасних „метеорів” до варязьких дракарів.

У напівтемній пасажирській залі на 550 місць, де зараз блукає лише одинокий кіт, можна бачити велику електричну мапу-табло – технічне диво для свого часу – де позначені всі гавані на Дніпрі та його притоках – в Україні та Білорусі, а також на Нижньому Дунаї і Південному Бузі.

Ще кілька років тому, коли двічі на день бігали човни на підводних крилах з Києва до Канева, бабці з Черкащини та Київщини возили на цих „ракетах” товари на Житній ринок Подолу. Поруч із бабцями сиділи, іноді піднімаючись на горішню палубу, до вітру і бризок, американські і японські туристи — такий екзотичний різновид подорожі на Тарасову Гору їм наполегливо рекомендували путівники.

Внизу мапи можна бачити своєрідний історичний документ – поправки до маршрутів, які з’явилися після Чорнобилської аварії, коли були припинені пасажирські рейси по Дніпру на північ від Київської ГЕС.

Далі варто піднятися по сходах вгору, на дах річкового вокзалу. Там, на маківці скляної вежі з гвинтовою драбиною посередині ще можна бачити найкрасивіший київський флюгер – у формі вкритої сусальним золотом каравели із розою вітрів, що вказує на чотири сторони світу. Під її вітрилами, просто під дахом вокзалу, знаходиться серце портового Києва – головна диспетчерська вокзалу, яка цілодобово контролює рух барж та кораблів.

Золотий вітрильник над головною диспетчерською

«Тут знаходиться оперативне керівництво нашими річковими перевезеннями та видобуванням дніпровського піску» – розповідає головний диспетчер Олександр Сошин у кімнатах, завішаних барометрами, фотографіями суден і капітанів, а також мапами-лоціями з позначками глибин та мілин. За його словами, річники йдуть в ногу з часом, і спілкуються із суднами вже не тільки в діапазоні УКХ, а й по звичайних мобільниках.

З капітанів у диспетчери

Річковий флот – це завжди важка праця. «Кажуть, що „річника” легше перевчити на моряка, аніж навпаки. Адже ріка дуже капризна, треба добре знати фарватер із мілинами, що міняються з року в рік, мати миттєву реакцію», – говорить нам Анатолій Козленко, диспетчер та колишній капітан теплохода „Горлівка”, на якому він возив через Прип’ять і Бузький канал руду для Польщі та білоруський кварцит для українських металургів.

Тепер київський вантажний річфлот переважно видобуває і возить пісок для будівельників.

"Ходять недалеко від Києва – єдиної водно-транспортної мережі вже нема, все приватизовано та розпалося на окремі компанії. Але диспетчерські функції на Дніпрі дуже важливі, хоча суден суттєво поменшало, – розповідають диспетчери. – Ось одного разу рятували ми з МНС „робінзонів”-шашличників, що припливли на яхті на острів Великий. І коли на греблі Київської ГЕС у Вишгороді припинили спуск води, їхня яхта залишилася на березі. Прикро, що сучасну молодь значно менше хвилюють слова „портове місто”, ніж це колись давно було з нами, пацанами. Кожен річник, що залишився „на плаву”, це справжній фанат своєї справи, що знає ріку краще за жінку. От і тут всі – колишні капітани, але Дніпро їх далеко від себе не відпускає».

Анатолій Козленко: "Фанати своєї справи знають Дніпро краще, ніж своїх дружин"

Втім, кораблі ще пливуть до Києва, а у рації київських таксі — особливо на мостах і набережних — досі часом прориваються передачі портових диспетчерів, що безперервно слідкують за життям на Дніпрі. А отже, столиця – все ще портове місто.

київ моряки дніпро суспільство майстри люди