Скульптор Архипенко. Свій у Парижі, Берліні та Нью-Йорку, чужий у Києві

У березні Верховна Рада ухвалила постанову про святкування 125-літнього ювілею Олександра Архипенка, на цьому відзначення і закінчилося.

У Архипенка начебто й немає послідовників, але жодна мистецька виставка не обходиться без упізнаваних скульптурних елементів, уведених у пластику Архипенком: порожнеч і увігнутостей, кольорової скульптури. Це вже здобуток загальнолюдської художньої свідомості.

Скульптор у власній майстерні з "Ходою" - однією з улюблених власних скульптур."

А могло б бути просто: в одному із парків чи київських дворів (наприклад, чудово під це підходив би Гостинний двір) – встановити бронзові копії скульптур Архипенка. Була б особлива родзинка сучасного Києва, його рідного міста. Іноді мрії сягають далі – про це дозволили собі пофантазувати учасники перформенсу на честь 125-річчя скульптора, які у віртуальній реальності розмістили скульптури Архипенка на місці соцреалістичних міських монументів

Усунути щільність речей.

Архипенко стоїть в історії світового мистецтва між такими новаторами в царині скульптури як Роден і Джакометті. І на одному щаблі з Пабло Пікассо і Казимиром Малевичем.

Усунути щільність речей, натякнути на іншість, крізь видиме дати проявитись невидимому. Це була вимога часу. Першим до такого кроку вдався кубіст Пабло Пікассо у 1907 році з його «Авіньйонськими дівчатами».

Пабло Пікассо «Авіньйонські дівчата».

Деформація образу людської натури, яка навіть друзям митця здалася блюзнірством, дуже скоро знайшла своє виправдання на портретах у стилі кубізму, у яких зображення синтезується наче з гострокінечних уламків розбитого дзеркала («Портрет Воллара»). У вщент порушеній цільності речей з’являється дещо неможливе досі – світло струмує із складених із уламків грудей – невидиме стає видимим.

Пабло Пікассо «Портрет Воллара» Зображення синтезується наче з гострокінечних уламків розбитого дзеркала .

Наступним же кроком мала стати абсолютна порожнеча, що виникає у місці цього прориву і занурення в повну темряву «нетрів людської душі». Тому й отвори у скульптурі Архипенка і «Чорний квадрат» Малевича – на своєму місці.

Цей крок у мистецтві хтось мав неминуче здійснити. Отже, те, що Пікассо зробив у малярстві, Архипенко закріпив і поглибив у скульптурі. Деформувати людський образ, щоб розпорошити думку про його лише матеріальність – дати просочитися крізь зміщені площини тому світлу, що, власне, може виходити лише з внутрішнього світу людини. Отже, саме внутрішній світ зробити видимим, а краще сказати – «проявленим».

Сам майстер це згадував уже потім, як вдивлявся у світ і бачив у ньому не самі речі, а ті образи, які вони формують своїми обрисами в порожнечі - між собою. Так, коли батьки принесли додому дві одинакові вази, присунув їх ближче, і побачив невидиму третю.

Звідси – застосування порожнього простору у скульптурі як знакової величини: «Відсутній предмет залишає свою форму в нашій пам’яті. Це форма простору, що стає відбитком того, чого зараз нема, і творчо реконструює те, що є в нашій пам’яті. Позбавлений значення отвір ніколи не стане належним символом. У мистецтві форма порожнього простору має бути не менш значущою, ніж значення форми твердої матерії».

Концепцію «порожнього простору» Архипенко називає однією з найважливіших психологічних умов творчості, яка стає поштовхом до розвитку.

Обличчя, на місці якого порожня форма – стає свого роду вікном, крізь яке споглядаємо нову реальність, обрамлену порожнечею. Вона нас пов’язує з чимось іншим, чого можна досягнути лише за допомогою думки. Це також простір, залишений людській свідомості для домислення.

Порожнеча дає можливість нашій свідомості «заповнити» її саме тими рисами, які ми уявимо, а не які нам «нав’язав» художник – це не портрет когось конкретно – а свого роду мислеформа, яка веде не в що інше, як у проникнення у внутрішній світ. Це медитативна крапка, яку ми можемо наповнити змістом.

Перемальовані в юності пластичні образи Мікеланджело надихнули сина київського інженера-винахідника і внука іконописця-аматора шукати нові форми для скульптури. Проте відштовхувався він не від загальновизнаних метрів світового пластичного мистецтва, а від його першовитоків.

Усе життя експериментував з різними матеріалами – бронза, мармур, плексиглас, метал, дерево. Одні і ті ж пластичні образи у різних матеріалах, різних кольорах давали нові можливості переживання форми. Пошук рівноваги, пошук взаємодії із світлом, спроба привести статичні елементи до руху. Звідси його новаторство із застосуванням конкейвів (увігнутостей), із змішенням площин.

Адже скульптор вважав – і нам легко це перевірити,- що при певному освітленні випуклі частини предметів здаються увігнутими і – навпаки. Він свідомо використав своє спостереження у пластичних формах.

Архипенко, 1926 рік «Грація». Коли світло акцентує увігнуті груди і виставлену вперед праву ногу скульптури, - вони здаються заокругленими, і тут же – освітлення дивовижно приховує округлість живота і цим самим і маніфестує означену в назві граційність. Звичайно, ефект цей можна спостерігати, намагаючись схопити скульптуру цілісним поглядом.

Думка у вигинах долає простір

Особливо цікавими є жіночі образи у творчості Архипенка. Жіноча натура для митців завжди є чимось більшим, аніж просто відображенням тіла. І у Архипенка вона не що інше, як рух думки. Це вже не символ і не данина родючості. Це гнучкість, лабільність, життєвість справжньої людської думки. Думка, яка набуває форми певного жесту.

Пізніші роботи яскраво на це вказують: «Гідність», «Торжество», національні ментальні особливості – «Арабка», «Єгиптянка»… «Клеопатра» – у камені поміж нею і її дзеркальним відбитком – третє око. Це ритм. Думка у вигинах долає простір.

Усе це проникання у суть речей, і, перш за все, в самого себе – це була спроба створити прорив у мистецтві й людській свідомості. Якщо б ми це сприйняли, нам було б важко терпіти «лом-бабу» на пагорбах Києва, яка повністю протиставляє себе їхньому духу. І було б неможливо дозволити таку антисучасну скульптуру, як на Майдані Незалежності.

Скульптура Архипенка "Хода" на місці "Галі", або нинішнього монументу Незалежності

Справжню незалежність уособлює в собі, наприклад, «Хода» Архипенка. Це й справді - рух свідомості вперед: людина в епіцентрі катаклізмів, у полоні стиснутих простору і часу, цивілізація тисне на неї, але людина має іти – і хода її ствердна і впевнена – вона іде і світ відбивається в ній – і через неї стає перетвореним.

архипенко мистецтво місто київ історія скульптура